Страница 23 из 68
— Сідай, — кивнув чаклун.
Андрій подякував і влаштувався у низькому та, як виявилося, дуже зручному кріслі.
— Я чекав на тебе ще тоді, але ти не прийшов, — почав розмову чаклун.
— Я не зміг…
— Знаю. І підозрюю, що тепер мої послуги тобі не потрібні.
— Ні, я… я й зараз не знаю, хто я… навіщо я…
— Розумієш, — замислено промовив чаклун, — я теж знаю небагато, у нашому світі я всього лише…
Він не договорив, трохи помовчав і почав з іншого:
— Наші легенди говорять про Обраних, чиї душі вічно залишаються у вашому світі в очікуванні на Велику Битву. Вони — люди, але багато з них мають такі здібності, які не снилися навіть нашим чаклунам. Справжнім чаклунам. Судячи з усього, ти — один із Обраних. Мені тебе шкода, то такий тягар…
— Ти сказав, битва… Це те, про що говориться у Біблії?
— Сатана… — гмикнув чаклун, — Сатана — це лише Боже творіння, яке повстало проти Бога, бо обрало Морок. Я гадаю, тобі розповіли набагато більше, адже я лише звичайний міщанин, якщо так можна висловитися вашою мовою. Я навіть не проти Сатани, я всього лише сам за себе…
Раптом він замовк і подав Андрію знак. Наступної миті той вже падав на підлогу. Він навіть нічого не встиг усвідомити, треновані рефлекси самі кинули його вниз. Задзвеніла, падаючи, шибка, смолоскип під стелею згас, і у розбите вікно засвистіли дротики.
Сховавшись за кріслом, Андрій безсило втиснувся у підлогу, намагаючись стати якомога меншою мішенню. Він розумів, що нападники використовують класичну тактику: не дати можливості підвести голову, під прикриттям безперервного вогню наблизитися впритул і покінчити з ціллю напевне, — та в цій ситуації нічого вдіяти не міг.
Він почув, як чаклун вигукує якісь заклинання, хаотичні, незрозумілі слова перемішувалися з криками нападників, здригалися, коли їх пронизував гострий метал. До кімнати увірвалося кілька озброєних людей.
І тут Андрій побачив, як із-за перевернутого стола повільно встає чаклун. Його очі горіли моторошним первісним вогнем, у якому не було нічого людського.
«Що він робить?!»
Замиготіли дротики — і наче розтанули в повітрі.
— Ахаммалм калаббір… тассат!! — вигукнув чаклун.
Вогонь смолоскипа стих. У кімнаті щось було, щось… На голові в Андрія заворушилося волосся. Йому були знайомі ці примарні чорні тіні, які постали в кімнаті, невідомо звідки, але знайомі. Пожирачі!!!
Жалобними вітрилами вони полинули до виходу, і дротики зникали в їхній мерехтливій чорноті. Тваринно заверещав хтось із нападників. Ті, що стояли позаду, кинулися геть, душачись у дверях; передні нікуди не втікали — не встигли. Темні крила зімкнулися навколо них, і Андрій побачив, як чорнота розсмоктує їхні тіла. І знову далі, далі, за такою ніжною, теплою плоттю.
Три крила з рваними краями випливли із кімнати. Андрій, котрий не насмілювався навіть дихати, скутий первісним жахом, уявив, що відбувається там, звідки долинали зойки, в яких уже не було нічого людського. Він підхопився і кинувся до чаклуна.
— Припини! Припини це!!!
Той непорушно стояв біля столу, з якого стриміло безліч заточок, і його обличчя-маска шкірилося тріумфуючою усмішкою. Андрій схопився за чорний плащ, щосили шарпнув чаклуна і навідліг ударив його страшне обличчя своїми думками-криками:
— Припини! Поверни їх!!!
Чаклун наче отямився від глибокого сну-жаху. Темний монстр у нього всередині незадоволено завуркотів, посовався і неохоче поліз у свій смердючий барліг, озираючись, чи не можна повернутися.
За кілька секунд Пожирачі влетіли до кімнати і, мов слухняні цуцики, згорнулися біля ніг хазяїна бридкими чорними грудками.
Чаклун знову промовив кілька заклинань незнайомою мовою, і страшні гості повільно розтанули, наостанку шваркнувши Андрія тупим лезом безмежного голоду.
— Ну, ось ти й познайомився з нашими… тваринами, — чаклун ледве підібрав відповідне слово. — Вони абсолютно безмозкі, що у нас є великою рідкістю, абсолютно віддані і, що поробиш, завжди хочуть їсти.
— Я тебе ненавиджу… — прохрипів Андрій.
— Доведеться із цим примиритися, — усміхнувся чаклун, — адже частина тебе належить і нашому світові, ще з тих часів, коли не було ангелів, що впали. І чим скоріше ти звикнеш…
Цілу ніч Андрій неспокійно перевертався, не в змозі заснути. Страх сидів біля його постелі й меланхолійно награвав на лютні сумні мелодії, які породжували сплутані, тяжкі думки.
Що ж це за світ? Якщо чаклун правий, де знайти стільки сил, аби дивитися на це без здригання?
Поступово думки перескочили на поєдинок. Макс мав рацію. Його результат відомий заздалегідь, і про це знають принаймні двоє людей у підземному містечкові. Це буде вбивство.
Андрій бачив, як із кожною годиною тут густішало Зло, розпирало підземелля, мов пара котел із перекритими клапанами. Примножувати його ще однією смертю? Але Зло не піде ані слідом за ним, ані навіть разом із ним, якщо Андрій залишить колонію…
Воно ховалося у голомозому здоровані, той буквально прогнив Злом і, мов чумний, заражає ним усе довкола. Сьогодні Андрій «бачив» темні хмарки над натовпом і навіть над головою Макса.
Він застогнав. Господи! Навіщо мені цей жереб? Навіщо цей Дар? Забери його, Господи!!! Допоможи мені… допоможи…
Андрій молився. Можливо, вперше за своє життя він так гаряче молився…
Розділ чотирнадцятий
Ринг було обладнано у величезній бетонованій ямі — колишньому відстійнику. Хоча дощі ретельно її вимили, важкий дух нечистот міцно в’ївся у стіни. Втім, місцеві мешканці давно вже до нього звикли.
Навколо просторого, більшого за боксерський майже вдвічі рингу громадилися усі — від малого до старого. Кілька хлопчаків, мов мавпи, повидиралися на якісь споруди з іржавих труб і в очікуванні захопливого видовища стріляли збудженими оченятами.
Андрія не полишало відчуття, що це вже колись було. В минулому житті чи, можливо, уві сні… От зараз отой бородань важко позіхне, почухається й почне проштовхуватися ближче до рингу.
Андрій струснув головою, і мара зникла. Він підійшов до Макса.
— Як ми й домовлялися, жодних ставок.
Той мовчки кивнув, хоча, Андрій це бачив, був невдоволений. Глядачі теж невдоволено гули, але, врешті-решт, головні діючі особи тут — бійці, тож їм і встановлювати правила поєдинку. Тим більше, що Буба ніяк не висловився щодо цього.
Супротивник підійшов обважнілою, грузлою ходою, змарніле обличчя свідчило про те, що він провів важку ніч. Уперше від нього не віяло звичайним для цього типа розбещеним нахабством. Тупо дивлячись на супротивника, Буба мовчки масажував руки, а в глибині його очей, це було помітно, жеврів слабкий вогник приреченості.
Вони вийшли на середину рингу і зупинилися навпроти один одного. У цих боях не було навіть суддів.
— Убий його! — заволав хтось, і було незрозуміло, кому саме адресовано цей вигук.
— Убий! — повторив уже інший голос.
Убий… убий… — прокотилася важка луна, повертаючись із темряви шепотінням, яке багаторазово перепліталося із самим собою: бий… бий…
Андрій рішуче підійшов до Макса і сказав:
— Максе, я не хочу його смерті.
Той здивовано здійняв брови, та Андрій не дав йому заперечити.
— Запропонуй йому… Запропонуй йому вести бій до тієї миті, коли один із нас не зможе продовжувати. Я піду за будь-якого результату, але піде й він, якщо програє. Тобі ж, зрештою, все одно.
— Тепер лише ти можеш щось йому пропонувати, ви на рингу. Але я… не робив би цього.
Андрій попрямував до супротивника і повторив свою пропозицію.
— Ага, — буркнув той, — підеш… Лише випусти тебе, тут одразу орда Темних з’явиться.
— Дарма, подумай: скільки ваших не повернулося з вилазок, невже з них не вибили відомостей про колонію? Що я можу додати до того, що вони розповіли?
Буба мовчав. Андрію здалося, що він і не думає, просто стоїть собі, важко втупившись у протилежну стіну. Потім, наче отямившись від напівсну, ледь помітно кивнув: