Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 20 из 68



— Ходімо, — коротко кивнув Макс.

Пропустивши Андрія поперед себе, він слідом за ним спокійно зійшов вузькими східцями, немов прикривав йому спину. А може, так воно і було.

— Тепер він ще на якийсь час заспокоїться, — посміхнувся Макс, дістаючи пляшку. — Як і кожен дурень, він вважає себе розумнішим за всіх і впевнений, що веде цю партію. Ну, а я постараюся зробити так, щоб він якомога пізніше дізнався про те, що помилявся. Звичайно, є й такі, хто бажає бачити його босом, але вони ніколи не наважаться на відкритий виступ. Тож і вони, і Буба чекатимуть на зручний момент. Ну і я теж… зачекаю.

— А що, коли вони все ж наважаться? Моя поява піддала жару, щось тут стає незатишно.

Макс посміхнувся і налив солідну порцію віскі.

— Будеш?

— Ти не відповів.

— Знаєш, за нашими законами, коли хтось має до когось претензії…

— Знаю. А часто б’ються?

— Ні, не дуже. Кому хочеться ризикувати? Ну, а психів, чи тих, хто не проти погратися з долею в орлянку, ми відправляємо з якимось корисним завданням нагору. У двох таких вилазках рідко хто виживає, а в трьох — ніхто.

— Зачекай… Виправ мене, якщо я тебе неправильно зрозумів. Ти розраховуєш на те, що Буба…

— Так воно і буде.

Макс підніс склянку із золотавою рідиною до очей і подивився крізь неї на Андрія. Той похитав головою.

— Ну ти й…

— За мною — люди, Андрюхо, — повільно промовив Макс, — я не можу інакше. Та й… знаєш, тут у нас в моді невинна розвага — ставки. Коли Буба тебе викличе, я на нього ставити не буду. Ну, бувай здоровий.

Поступово Андрій призвичаївся до життя, яке протікало під землею. Макс дійсно мав владу майже необмежену. Рада, яка, крім нього самого, складалася ще з п’яти людей, виконувала лише дорадчу функцію. Рішення, за винятком якихось особливо важливих питань, які обговорювалися на загальних зборах, залишалося за Максом.

Наступного ж дня після сутички з Бубою Андрій відчув, що тепер його сприймають як повноцінного члена громади, хоча дехто, як і дотепер, кидав на нього неприязні, а то й відверто ворожі погляди. Його це мало хвилювало. Але з кожним днем Андрій усе сильніше відчував безцільність свого існування. Наскільки раціональним і виправданим здавався устрій життя підземного поселення, настільки ставало зрозуміло, що Андрієві тут не місце. Щось незнане, чому він не мав пояснення, ятрило душу, іноді навіть лякало. Щось нашіптувало: «Йди звідси, йди, йди…» А куди? Навіщо?

У перші ночі він хоча й неспокійно, але спав, спав без сновидінь. Тепер Андрія почало мучити безсоння. А коли він нарешті засинав, приходили колишні, глибокої реальності жахи.

Щоб хоч якось відволіктися від усього цього, він погодився взяти участь у спланованій Максом експедиції, хоч і не мав до цього ані найменшого бажання.

Рада затвердила набіг на колишні армійські продовольчі склади. У небезпечний похід зібрався великий загін, який повинен був просуватися до мети кількома групами. Андрій мав іти разом із Максом.

Того дня, на який було заплановано вихід, Батлук захворів. Він прокинувся впрілий, зовсім розбитий і перше, що відчув, — знайомий присмак у роті, наче цілу ніч тримав під язиком мідного п’ятака.

ЦЕ починалося знову.

Сяк-так одягнувшись, Андрій поволік свій хребет, що нив нестерпним болем, до Макса. Той вислухав плутані пояснення, мовчки кивнув і передоручив Батлука знахарці. Здається, він одразу ж і забув про Андрія, бо мав надто багато проблем, аби перейматися ще й цим.

До вечора Андрій пролежав, мов мішок із тирсою, чекаючи на появу фіалкового, та його все не було. Час від часу приходила знахарка, приносила якісь відвари, котрі Андрій ковтав лише задля того, аби позбутися огидного присмаку в роті.

Нестерпно фіалкові «мухи» з’явилися під ранок. Вимучений безсонням, перебуваючи вже на межі втрати свідомості, Андрій навіть не помітив, коли саме це трапилося. Фізично він страждав більше, ніж будь-коли до цього. Біль година за годиною катував м’язи, точив кістки, суглоби, які втратили рухомість і скрипіли, мов заіржавілі завіси, а з живота до грудей і назад без спочинку перекочувала своє важке гнучке тіло нудота.

Та цього разу у фіалковій віхолі Андрій побачив якусь упорядкованість, якої раніше не було. І цей поки що незрозумілий порядок трохи полегшував страждання.

Потім, наче хтось посунув картинку, фіалкове змінилося на синє, а потім на зелено-жовте, яке плавно перетекло у рожеве. І ось нарешті нізвідки виринуло Червоне.

Цього разу воно трималося лише мить, а потім Андрія потягло досередини, наче хтось смикав за невидимі ниточки. Він ледь встигав осмислювати образи, що змінювали один одного. Розрізаючи нестерпний розплав, Андрій помчав у бездонну глибину та майже одразу побачив перед собою знайомі двері.





І вони відчинилися. ВІДЧИНИЛИСЯ. Світло. Серце зайшлося в істериці жаху, але то була лише запізніла реакція на Червоне.

Надія. Радість. Тепло.

Світло засліплювало, але не подразнювало. Поступово воно тьмяніло, твердішало, здавалося, навіть ставало відчутним на дотик, поки, нарешті, не проступили образи якихось предметів та істот, що сиділи чи висіли навпроти нього.

Чотири істоті, зіткані зі світла.

Вони терпляче чекали, доки Андрій прийде до тями, а він ніяк не міг побачити їхніх облич: все пливло, наче він був безпорадно короткозорим.

— Хто?.. — проскрипіло його пересохле горло.

Андрій із прикрістю подумав, що насправді хотів запитати, де він, але відразу звідкись зрозумів, що ті істоти його чують. Відчувають.

Голос, який йому відповів, був утіленням доброзичливості й любові. Він одразу заспокоїв. Уся та сяюча енергія, що громадилася навколо Андрія і в ньому самому, вляглася, наче втрапила до призначеної для неї матриці, частиною якої був сам Андрій.

— Вітаємо тебе, — промовив голос, — ось ти й з нами.

Розділ дванадцятий

Він сидів у білій залі й розмовляв із білими істотами — звично, наче щонеділі приходив сюди в гості.

— І, звичайно ж, ти — не божевільний, це підтвердить навіть чаклун, який тебе перевіряв, — сказала Істота.

— Вам про це відомо? — здивувався Андрій.

— Так. Слідкувати за тобою було неважко, набагато складніше встановити обопільний контакт — доки налаштуєшся на потрібну хвилю… Звідси й ті страждання, які ми мимоволі тобі принесли. Далеко не всі з вас витримували. Сумно…

Андрію увесь час кортіло простягнути руку і торкнутися напівпрозорої розпливчастої фігури, аби впевнитися, що це не сон. Він усе ще не готовий був сприймати те, що з ним відбувалося, як реальність. Та і як у цьому переконатися?

— А з того часу, як Сатана захопив Землю, пробитися до вас стало практично неможливо, — продовжував співрозмовник. — Нам пощастило.

— Отже, Сатана… Усе ж таки це він…

— А хіба ти сам цього не знаєш?

— Мабуть… Із деяких пір.

— От бачиш. І ти познайомився з ним раніше, ніж переважна більшість людей. Навряд чи це принесло тобі задоволення.

— Це вже точно. Але як… Я не можу повірити, що ось так, так просто ми говоримо про ТАКІ речі. Адже це навіть більше за життя чи смерть. І хто тоді я? Чому такий важливий для вас?

Сяючі постаті заколивалися.

— Розумієш, уявлення людей про Сатану дуже спрощене. Ну, можливо, я не точно висловився… важко підібрати визначення, які існують у вашому світі. Але ти маєш зрозуміти, бо це є важливим не лише для тебе.

— Я спробую.

— У безкінечній Вічності, яку не можна пізнати, існують безліч творінь Господа. Світло і прах, міріади світів у незліченних галактиках Всесвіту і навіть сам час створені Ним, і живить їх Його любов. І ти, і ми, і все, про що нам з тобою відомо, існує в тій частині істини, пізнання якої ми виявилися гідними. Перед Господом і Злом, якому Він протистоїть, ми — ніщо, але Він є всім.

Зі створення усього сущого існують три світи, і ніхто не знає, наскільки у просторі й часі вони далекі один від одного. Два з них — світи-антагоністи. Вони базуються на різних принципах енергетики, що, в свою чергу, визначає принципи, за якими живуть створіння, котрі їх населяють, але й самі залежать від цих створінь. То ємності, які сполучаються між собою.