Страница 19 из 68
— Чому я завжди заздрив у тобі, так це чуттю. Неможливо заскочити зненацька.
До кімнати зайшла невизначеного віку жінка у мішкуватому светрі й потертих джинсах, принісши із собою гудіння збуджених голосів.
— Що там трапилося? — нашорошився Андрій.
— Та… вночі знову погань похазяйнувала. Упир. Внадився, тепер не відіб’єшся. Чаклун каже, що дуже важко.
— Оце так…
— Дарма, не переймайся, він щось обов’язково вигадає. Тобі зараз потрібно про інше думати.
Макс кивнув жінці, і та поставила на столик тацю з паруючими філіжанками.
— Чай. Гарячий солодкий чай, він тепер достобіса дорого коштує, — Макс, запрошуючи, махнув рукою. — Але тобі сьогодні потрібно бути у формі, тому пригощайся.
Поки Андрій пив чай, Макс пояснював:
— Кожного новачка, який до нас приходить, перевіряє чаклун. Він аналізує енергетику «пацієнта», і якщо негативної енергії в його аурі виявляється понад певний показник, це означає, що прибулий — або Темний, або демон. Сам розумієш, буде непереливки, якщо хтось із цього сміття пробереться сюди.
— А якось інакше демона виявити не можна?
Макс похитав головою:
— Дехто з них здатен набувати точної людської подоби. Можливо, і не всі, не знаю. Ми і своїх періодично перевіряємо, особливо тих, що повертаються згори.
— Хтось попадався?
— Демони — ні. Та й Темний лише одного разу. Взагалі-то їм зараз не до нас, дикунів, треба ж перетравити те, що зжерли. Ну а потім… — він зітхнув, — потім, напевне, і наша черга прийде.
Андрій подумав про те, що повинні були відчувати ці люди, живучи в борг; люди, яким із певних причин пощастило уникнути загальної долі, але які розуміють — не всі, звичайно, — що їхня свобода — лише питання часу.
Макс із Андрієм вийшли до загальної зали, перетнули невеличкий майданчик і опинилися в огородженому металевим поруччям прямокутнику, який височив над виходами до ям і тунелів, що раніше були накопичувачами стічних вод, а зараз потопали в непроглядному мороці.
Тут уже зібралося кільканадцять мешканців підземної громади. За розхитаним столом сидів чоловік років тридцяти, кутаючи худорляве тіло в пошарпаний чорний плащ. Якби Андрій не знав, хто це, ніколи не подумав би, зустрівши серед людей, що то — одна з тих істот, від яких він переховувався увесь цей час.
— Ну ось, чаклуне, — награно веселим тоном промовив Макс, — подивися, що він за один.
Покопирсавшись у кишені, Макс кинув на стіл кілька золотих дрібничок із тих, якими раніше було напхано вітрини дешевих ювелірних крамниць.
Чаклун, не поспішаючи, прибрав винагороду, потім дістав з-під столу щось загорнене в оксамит і поставив перед собою. Коли він зняв тканину, Андрій здригнувся і несвідомо подався назад — надто вже знайомою і загрозливою була річ, яка стояла на столі.
— Що таке? Чого ти злякався, чужинцю? — вигукнули з натовпу.
— Помовч, Бубо! — ревонув Макс.
Андрій важко ступив уперед. Він уперше ось так, на столі, а не у руках породження Темряви, бачив скриньку з металу, що тьмяно виблискувала у світлі смолоскипів. На її поверхні рівномірно горіли чотири крихітні вогники: червоний і три зелених. Ані кнопок, ані вимикачів Андрій не побачив.
Чаклун простягнув руки над скринькою. І хоча він її ще не торкнувся, вогники на поверхні скриньки ожили, загорілися яскравіше, викликаючи в Андрія непевне відчуття загрози.
Присутні, затамувавши подих, напружено вдивлялися у те, що відбувалося біля столу. Усе це було схоже на сталий ритуал, однак Андрій відчував, як від юрби віяло сумішшю страху, презирства та ворожнечі до істоти, яка сиділа за столом.
Андрій також почувався дуже незатишно під байдужим холодним поглядом чаклуна. Закортіло назад, до людей, нехай навіть він і був для них чужою підозрілою особою.
Гра вогників на скриньці змінилася. Андрій смикнувся, відчуваючи, як чиїсь невидимі пальці торкнулися грудей, просунулися всередину, розпливаючись по тілу міріадами найтонших павутин, як щось невловиме сплелося крихким невидимим поясом навколо чола, ледь затьмаривши світ.
Крайній із вогників, зелений, загорівся яскравіше, потім плавно перетік у другий, такого самого кольору, а тоді, не зупиняючись, немов передавав естафету, перескочив на третій. Коли і той почав згасати, наливаючи яскравістю червону краплю, чаклун спохмурнів і гостро зиркнув на Андрія, а серед натовпу збурилася хвиля стривожених голосів.
Зростання червоного вогника припинилося, потім світло почало перетікати у зворотному напрямку, насичуючи останню перед червоною смарагдову крапку. Знову назад. Поколивавшись ще з хвилину, вогник все ж таки зупинився на зеленому.
Чаклун прошепотів якесь заклинання, зробив кілька пасів руками, та зелена цятка, ледь помітно тремтячи, продовжувала горіти.
Гомін посилився. Буба проштовхався наперед і загрозливо прогудів:
— Ну?
Його правиця стискала руків’я ножа в чохлі.
Чаклун похмуро глянув на нього, пожував вустами і повільно похитав головою:
— Не знаю. Це не Темний. І тим паче не… демон. Щось не так, не так, як завше повинно бути. Він не є звичайною людиною, але він і не Темний…
Чаклун почав збиратися, ретельно пакуючи свій пристрій. Юрба заревла.
— Цікаво… — бурмотів він собі під носа, — можливо, це…
Потім, наче згадавши про щось, він озирнувся до натовпу, який уже збурився, і заспокійливо промовив:
— Не переймайтеся, для вас він загрози не становить… Принаймні в тому сенсі, як ви про це думаєте.
Він замислено подивився на Батлука і повільно сказав:
— Матимеш час — зайди якось до мене, поговоримо.
Чаклун хотів ще щось додати, але передумав і, взявши прилад під пахву, попрямував крізь натовп, який поспіхом розсувався перед ним.
Коли чаклун пішов, Буба почав діяти. Він підскочив до Андрія і заволав:
— Ви чули?! Він не такий, як ми, тут щось не те!
Натовп загрозливо ревонув і присунувся ближче.
— Ану назад! — коротко скомандував Макс.
До цієї миті він лише мовчки спостерігав за тим, що відбувалося, і втрутився тільки тепер. Натовп зупинився.
— Дехто з вас вирішив, що має право встановлювати тут свої власні закони, — продовжував Макс, — але не забувайте, що ваш ватажок — я, і накази тут віддаю теж я. Чаклун сказав, що цей чоловік — не Темний, ви всі це чули, чи не так?
Буба озирнувся на юрбу, трохи подумав і, хитро всміхаючись, заперечив:
— Але ж ми чули і те, що ця людина під сумнівом. Якщо це взагалі людина. Ти кажеш, що знаєш його, але що завадить демонам створити когось на кшталт клону, який буде схожий на твого друга, і послати його по наші душі? Ми всі тут ризикуємо власними шкурами.
Його підтримали кілька людей.
— Залишайтеся там, де стоїте! — гримнув Макс, побачивши, як дехто з поплічників голомозого вже впритул наблизилися до нього й Андрія.
Він повернувся до Буби, уважно оглянув його з голови до ніг і холодно подивився у вічі.
— Що, привід до заколоту знайшов? Повторюю: тут усе вирішую я, тут вам не депутатські збори, а диктатура!
— Максе, без образ. Йдеться про наші життя, і погрози тут абсолютно даремні. Можливо, ти й переконаний, що це — твій друг, можливо, він і був колись класним хлопцем. Колись… — Буба вдавано зітхнув. — Ми не маємо проти тебе нічого, та й стосовно цієї людини теж. Але ж небезпека надто велика.
Було ясно, що голомозий здоровань використовує ситуацію, яка склалася, аби збурити оточуючих проти Макса. Поки що достатньої підтримки він не мав. Поки що…
— Ти, певне, забув про те, що сказав чаклун, — спокійно зауважив Макс. — Ця людина не становить небезпеки. Окрім тебе це чули й інші. А якщо ти щось маєш до мене особисто, то я будь-якої миті до твоїх послуг.
Його тихий голос подіяв краще, ніж якби Макс кричав та розмахував зброєю. Люди супилися, ховали погляди, сопіли, але і відвертої ворожнечі не виявляли.
Буба відчув, що і цього разу його не збираються підтримувати. А чим закінчиться його зіткнення з Максом сам на сам, йому було добре відомо.