Прокляття обраного

— Якого дідька?! Я ж казав, щоб сюди ніхто не ліз!

— Максе, тут із нами чужий.

Запала нетривала мовчанка, потім той самий голос, уже тихіше, дозволив:

— Гаразд, давайте його сюди.

Бородань відчинив двері, але сам не зайшов, пропустивши досередини лише Андрія.

У просторій, по-варварськи розкішно прикрашеній килимами, кришталем і старовинними меблями кімнаті за столиком із горіха сиділи троє чоловіків. Батлук одразу впізнав одного з них, упізнав, незважаючи на те, що не бачив його вже кілька років.

Недбало розкинувшись на тисячодоларовому дивані, на нього із цікавістю дивився Макс.

Зацікавленість у його погляді змінилася непевністю, потім недовірою, подивом, і нарешті Максове обличчя засяяло широкою усмішкою:

— Сили небесні, оце так зустріч!

Він підхопився, підійшов до Андрія, обійняв, мов у старі добрі часи.

— Не можу повірити, що це ти. Яким вітром? Кого-кого, а тебе…

Він озирнувся і кивнув своїм співрозмовникам:

— Хлопці, це — Андрюха Батлук, найкращий мій приятель у колишні часи.

— Таки вже й найкращий, — посміхнувся Андрій.

Було приємно, дуже приємно ось так несподівано зустріти старого приятеля. Макс підштовхнув його до столика:

— Та годі тобі, проходь краще, сідай. Оце так сюрприз…

Максові товариші підвелися.

— Гаразд, ми, мабуть, підемо, — пробубнів величезний чолов’яга, — якщо знадобимося, ми у Соньки.

Коли вони пішли, Макс усадовив Андрія на диван і по-дружньому тицьнув кулаком у плече.

— Я з біса радий тебе бачити. Признаюся, що в дій божевільні, на яку перетворився наш світ, я про тебе забув, а то обов’язково подумав би, що ти теж врятувався. Ще не знайшлося сили, яка змогла би тебе звести зі світу, Батлуче.

За ті роки, що минули, Макс анітрохи не змінився. Це був той самий приземкуватий здоровань із живими насмішкуватими очима; його коротко пострижене чорне волосся облягало великий круглий череп, посаджений на коротку могутню шию.

Макс дістав із шафи пляшку «Мартеля», шоколад, фініки. Андрій уже встиг забути, що на світі існує така розкіш. Із частуванням дисгармоніювало каламутне скло замацаних чарок.

Макс одним порухом скрутив кришку на кришталевій пляшці й щедро налив.

— Ну, давай, за зустріч.

Вони сиділи у напівмороці під курними смолоскипами і не знали, про що говорити. Над столиком плелися примітивні візерунки одноманітних безликих фраз, як то завжди буває, коли зустрічаються люди, які давно не бачилися і більше не мають спільних інтересів.

Розмова неминуче скочувалася до старих добрих часів, армійської служби, війни… Згадували спільних друзів, пили за них та за зустріч.

Андрій відвик від алкоголю, і зараз чудовий коньяк легкою теплою хвилею розпливався по тілу, вже помітно затуманивши голову. М’язи раптово стали неслухняними, Андрій навіть якийсь час їх майже не відчував.

— У тебе тут, я бачу, ціла армія.

— А, — махнув рукою Макс, — наволоч різна, від бандитів до дезертирів. Коли почалося… тут сховалися кілька бомжів. Ну а я лише зорганізував їх, задля моєї ж користі та безпеки.

— І які в тебе плани?

— Та що ти, які можуть бути плани? — щиро здивувався Макс. — Ми просто намагаємося вижити. Робимо вилазки до міста, іноді нападаємо на склади. Уникаємо облав і, коли необхідно, даємо відсіч Темним.

— А хто такі Темні?

Макс смикнув плечима:

— Не знаю. У мене є… чаклун. Із цих, із прибульців.

Андрій здригнувся. Макс помітив його реакцію й усміхнувся.

— Так, — повторив він, — із прибульців. Тільки він чи то посварився зі своїми, чи то ще щось… Словом, залишився з нами, ну а ми — не проти, він нам корисний. Так ось, чаклун говорить, що Темні уклали угоду із Сатаною і служать його посланцям. Сволота… Небезпечні, мов скорпіони. Та ти й сам зможеш його розпитати, хоча навряд чи він тобі щось розповість, — із нами він не надто відвертий.

— Не боїтеся його?

— Хтось боїться, хтось ненавидить, та що поробиш…

Цієї миті за дверима почулися гучні голоси, немов кілька людей про щось сперечалися. Серед них вирізнявся торохкотливий бас із неприхованими нотками самовпевненості.

Макс вилаявся.

— Знову Буба каламутить народ… Чого це він приперся, цікаво? Цей гад на моє місце зазіхає. Хоча розуму — що в того равлика, зате сили — мов у бугая. Небезпечний дурень, нікого не боїться. Крім мене…

Двері відскочили, і до кімнати увірвався здоровезний, під два метри зростом чолов’яга з поголеною головою.

— Максе, ти знову чужинця пригрів? Хто він?

Макс якийсь час мовчки розглядав здорованя, і Андрій, добре його знаючи, відчув, що ця мовчанка не віщує для Буби нічого гарного.

— По-перше, з яких це пір ти став заходити до мене без попередження? — промовив Макс рівним голосом.

— Та ж я… чаклуна привів.

— По-друге, тут лише я вирішую, що і коли робити, і зараз теж якось без тебе розберуся.

— Але ж, Максе, ти ж знаєш, що за правилами чужинця повинен перевірити чаклун, — у голосі голомозого пролунали винуваті нотки, і Андрієві стало зрозуміло, що той дійсно боїться Макса, хоча й щосили намагається це приховати. — Хлопці хвилюються, — бубнів далі здоровань, — кожна година невизначеності — великий ризик, тут не може бути привілеїв навіть для твоїх друзів.

— Знаю, знаю, що хвилюються, — махнув рукою Макс, — і знаю, хто їх хвилює. Не жартуй зі мною, Бубо.

— Та я…

— Людина випила майже пляшку коньяку, а ти хочеш її на перевірку витягти. Ну і що вона покаже? Думати треба, а у тебе голова лише для того, щоб у неї жерти.

Буба спалахнув, та все ж промовчав.

— Тестування завтра. А тепер забирайся, дай нам спокійно випити.

І Макс узявся розливати по чарках рештки «Мартеля». Голомозий потупцював, посопів, кидаючи на нього косі погляди, та Макс, здавалося, втратив до того будь-який інтерес. Не сказавши більше жодного слова, Буба вийшов. Двері тихенько зачинилися.

— Є ж такі істоти, — скривився Макс, — знає, що на ринзі я з нього фарш зроблю, ось і каламутить народ, опозицію вербує. Теж мені лідер.

— Ти б обережніше з ним.

— А, плювати.

— А що за ринг?

— За законом, що його у нас встановлено, кожен член громади має право викликати на бій будь-кого з кривдників. Це тримає у певних межах більшість людей і допомагає підтримувати дисципліну. Звичайно, трапляються і забіяки, але таких небагато, адже той, кого викликали, вибирає зброю і формулу бою. Власне кажучи, я нічого не вигадав, принцип той самий, що й за класичної дуелі дев’ятнадцятого століття.

Андрій похитнувся. Незважаючи на велику кількість їжі, сп’яніння відчувалося все сильніше. Вперше за багато днів і ночей Андрій почувався у безпеці та затишку. М’яко потріскували ґноти світильників, і майже забулося, що цей затишок — лише міраж у безкінечній похмурій пустелі.

— А пам’ятаєш, як ми познайомилися?

— Ще б пак, — усміхнувся Андрій, — ледве не побилися.

— Ага, пощастило тобі, — реготнув Макс, — що ледве…

Обидва засміялися. Андрій тоді прийшов до загону молодим самовпевненим хлопчиськом, наскільки може бути самовпевненим здоровий хлопець, який п’ять кілометрів пробігав за дев’ятнадцять хвилин, стріляв на звук і не страшився рукопашного бою проти трьох супротивників. На той час Макс прослужив чотири місяці й уже вважав себе крутим диверсантом.

— А Ігорка пам’ятаєш?

Спохмурнішавши, Андрій кивнув. У кімнаті запанувала тиша.

— Давай вип’ємо. За нього.

Макс підніс чарку й одним рухом вихлюпнув у себе коньяк.

— Царство небесне… За нас він під траву ліг. А тепер ми тут… І хтозна, кому більше пощастило.

За дверима тихо гуділо крихке життя підземної колонії.

Розділ одинадцятий

Андрій прокинувся від відчуття, що в кімнаті хтось є. Він підхопився, мружачись спросоння, але одразу ж розслабився, згадавши, де він. Макс посміхнувся, підсунув до дивана стілець і всівся на нього верхи.