Прокляття обраного

Десятки, сотні бездушних зомбі, всі, як один, у ногу крокували в невідомість, аби через деякий час повернутися вже озброєними, керованими демонами чи людьми у чорному, за новими лавами таких само нещасних.

А ось таких, як він, Андрій досі не зустрічав. Можливо, думав він, їх не було зовсім. Кілька разів він помічав якісь тіні в нічному мороці, та вони були настільки невиразні, що нічого не можна було сказати напевне.

Власне, спочатку йому було до всього абсолютно байдуже, і коли б Андрія спитали, навіщо він живе, то навряд чи він знайшов би, що відповісти. Швидше за все, то було існування за інерцією. Він навіть голився, хоча б, здавалося, яка різниця…

І все ж останнім часом самотність тиснула все сильніше, так хотілося хоча б із кимось перекинутися слівцем. Іноді Андрій ловив себе на тому, що у своїх мандрівках вибирає такі шляхи, де найвірогіднішою була зустріч із такими ж, як він, вигнанцями. З бидлом у гетто контактувати було просто небезпечно. Одного разу він наважився, та «пронумеровані» негайно почали кликати Темних…

Тож Батлук обережно наблизився до незнайомця і тихенько свиснув:

— Привіт.

Той сполохано скочив, і в його руці з’явився довгий загострений прут. Задкуючи, бородань почав відходити за ріг будинку, ладний от-от кинутися навтьоки.

Андрій вийшов із тіні й показав порожні руки.

— Я сам і неозброєний. Бродяга, такий, як і ти.

Чоловік повагався, підозріло дивлячись на Андрія. Певне, Батлук виглядав не набагато краще за нього самого, а довкола нікого не було, тож це додало йому сміливості.

Він зупинився, кілька секунд мовчки дивився на Андрія, все ще тримаючи напоготові свого списа. Нарешті вираз його обличчя трохи пом’якшав — і серед розтріпаної рослинності з’явилися великі жовті зуби.

— А хто тобі сказав, що я бродяга?

Трохи згодом вони прокрадалися поміж розсипами цегли в напівзруйнованому кварталі. Андрій не знав, яка сила перетворила ці будинки на руїни, що зяяли порожніми проваллями вікон, і коли це трапилося. Це відбулося помалу, непомітно, немов будівлі, втративши власників, втратили і життєві сили, розсипаючись просто на очах.

То тут, то там купи битої цегли та металеві конструкції заступали шлях, і Андрій та його супутник змушені були їх обходити.

«Цікаво, — дорогою думав Батлук, — в одних місцях цегла розсипалася просто на порох, а в інших будинки стоять, мов нові».

Сьогодні він так само мало розбирався у новій побудові світу і знав про нього стільки ж, скільки й першого дня. Хто вони, одягнені в темні плащі володарі міста? Вони ж колись були людьми і мешкали серед людей. Що змусило їх перейти на бік Темряви? А демони?

Світ змінився не лише зовні. Навіть звичні закони природи не діяли. Андрій так і не зміг видобути вогню жодним із відомих йому способів: сірники не запалювалися, кремінь не давав жодної іскри, і марно було здобувати вогонь тертям. Не бажав загорятися порох, від удару бойка не вибухали капсулі, тож зброя нікому не потрібним залізяччям валялася на смітниках.

Єдине, чим можна було отримати вогонь, — збільшувальне скло. Андрій зробив це відкриття випадково. Але навіть политі бензином тріски горіли млявим недорозвиненим полум’ям.

Змінилася структура багатьох матеріалів. Іноді неможливо було передбачити, як поводитиметься та чи інша річ, що набула абсурдних з нормальної звичної точки зору, властивостей: мармур став пластичним, а дубовими трісками можна було різати скло, якщо, звичайно, вдавалося відколоти їх від дошки. Одні речовини стали міцнішими, твердішими, немов якась невідома енергія спаяла атоми в моноліт; другі — кришилися та гнулися; треті — й це дивувало найбільше — залишилися, принаймні зовні, такими ж самими.

«Мабуть, у цьому і вся справа… як і раніше…» — подумав Батлук, хапаючись, аби не впасти, за каміння, яке на дотик нагадувало пінопласт.

Незнайомець хоча й не виявляв відвертої ворожості, однак усе ж таки вперто тримався позаду Андрія, ладний будь-якої миті використати свого списа.

Час від часу він коротко вказував шлях і знову замовкав, уривчасто сопучи. Андрій теж крокував мовчки.

Нарешті вони дісталися до вентиляційного колодязя старого бомбосховища, в якому останні років тридцять хазяйнували коти та бомжі.

Бородань просунув руку в квадратний отвір і тричі вдарив шматком гравію по невидимій бляшанці.

— Спускайся слідом за мною і не думай вдавати із себе крутого. А то проштрикнуть, не встигнеш і матусю згадати, — прохрипів він, звично пірнаючи у ці своєрідні двері.

Так само, ногами вперед, услід за ним поліз і Андрій. Спустившись на дно колодязя, де можна було стояти лише зігнутим у три погибелі, він помітив, як бородань шмигонув у вузький, ледь помітний у пітьмі лаз, і поповз за ним.

Тут була вже цілковита темрява. За кілька кроків Андрій наштовхнувся на бороданя, що саме зупинився і неголосно перегукувався з невидимим співрозмовником.

— …Та ні, начебто сам був. І на Темного не схожий, у мене на них нюх, ти ж знаєш.

— Дограєшся зі своїм нюхом, — відповів молодий голос.

— Та чого ти…

— Нічого. Дивися лишень, Макс живцем спече, коли щось трапиться.

— Годі тобі, перший це, чи що, — гмикнув бородань, — все одно чаклун усіх перевіряє.

— Гаразд, проходьте, — дозволив невидимий охоронець по нетривалій мовчанці.

У стіні відчинилася невеличка квадратна ляда, і вони потрапили до похмурого підвалу з низькою бетонною стелею. Смолоскипи, які давали більше кіптяви, ніж світла, вихоплювали з темряви тугі шматки павутиння і товстий килим пилу на підлозі, яким в’юнилася ледь помітна стежка.

Колись, ще за часів протистояння двох супердержав, таких ось сховищ було повно в усіх містах та містечках. Тепер, виходить, вони знову стали в нагоді.

У підвалі на них чекали двоє охоронців — зовсім молоді хлопці, наскільки Андрій міг судити в цьому мороці. Вони ретельно, не поспішаючи, обшукали його і тільки після того, як забрали ножа, дозволили йти далі.

Разом із бороданем та одним із охоронців через замаскований пролом у дальньому кутку Андрій потрапив до системи підземних комунікацій.

Ішли довго. Швидше за все, Андрія вели кружним шляхом, навмисне заплутуючи в лабіринті одноманітних коридорів, уздовж стін яких тяглися безкінечні кілометри труб, дротів, кабелів. Час від часу з-під ніг із вереском вихоплювалися пацюки і зникали в незліченних норах.

Нарешті його вивели в доволі просторе приміщення, яке, судячи з величезних, безмовних зараз насосів та відчутного смороду, що назавжди в’ївся у стіни, раніше було перекачувальною станцією міської каналізації.

Тепер тут мешкало кілька десятків людей. Доки вони йшли, Андрій бачив найрізноманітніших зустрічних: зарослих брудними бородами, загорнених у найнеймовірніше дрантя або, навпаки, одягнених із деяким навіть шиком. Тут були молоді хлопці й чоловіки з сивиною, промайнуло кілька жіночих фігур. Майже всі з цікавістю поглядали на Андрія — він повсякчас відчував на собі численні оцінюючі погляди.

Супроводжуючі провели його через залу, й скоро всі разом вони піднялися гвинтовими сходами на невеличкий майданчик з арматури, який, схоже на балкон, висів над підземним містечком. Із країв його було огороджено перилами з листового заліза, розмальованими графіті в усі кольори веселки. У мороці підземелля це виглядало так само доречно, як картини Пікассо на виставці голландського живопису.

На майданчику якийсь бородань із величезним, мов барило, пузом перекладав речі з одного міха до іншого.

— Де Макс? — запитав його один із конвоїрів.

— У себе, — прогудів той, не відриваючись від свого заняття, і кивнув на металеві двері у стіні.

— Ну, то дай пройти.

Бородань трохи посунувся і лише зараз помітив Андрія.

— Новенький, чи що?

— Ага.

— Ну-ну…

Він попхнув міхи, даючи їм дорогу.

— Тільки він там не сам. Зачинився з Валізою та Биком. Радяться, тому стукайте.

— Гаразд, — кивнув конвоїр.

Вони підійшли до дверей. Старший із супутників обережно постукав, і тієї ж миті з іншого боку ревонув чийсь голос: