Прокляття обраного

Та й люди, Андрій тепер уже це бачив, вони були… не такі.

А на сходах наближалися кроки, короткі вигуки, сміх. Відчинялися і зачинялися двері квартир.

«Перевіряють, чи не сховався хто…» — здогадався Андрій і раптом зовсім чітко усвідомив, що в нього залишається лише кілька миттєвостей. Там, за стінами квартири, гостро пахло фіалковим і здавалося, що от-от Андрій почує той страшний крижаний шепіт…

Відчуваючи, як в ньому потроху народжується паніка, Батлук став похапцем шукати, де б сховатися. А кроки наближалися…

Андрій кинувся до кімнати, але там, окрім благенької шафи та низького дивана, який не сховав би й мишеня, іншого прихистку не було. Андрій повернувся до кухні, крутнувся і, не придумавши нічого іншого, ввіпхнувся у вузьку щілину між холодильником та кухонним пеналом.

То була погана схованка. Холодильник, із останніх моделей «Норду», недорогий і практичний, на високих ніжках, аби полегшити прибирання, зовсім не приховував Андрієвих ніг.

Почувся грюкіт: хтось бив у двері.

«Звичайно, — сяйнула здогадка, — адже замкнено зсередини, отож вони й нашорошилися».

Людина. Сама. Андрій чув, як незнайомець швидко проходить кімнатами, оглядаючи їх зовсім поверхово. Може, минеться? Якщо копирсатися в кожній квартирі, півроку піде на те, щоб перевірити хоча б один мікрорайон, для того ціла армія потрібна.

І тут у нього перехопило подих. На столі залишилися сліди недавнього сніданку, і їх було добре видно: свіжі шматки хліба, крихти, краплі води довкола чашки. Усе те виказувало Андрія з головою. А незнайомець був уже на порозі.

Кілька секунд він стояв, не рухаючись, а потім почулися обережні кроки, з яких Андрій зрозумів усе. І він кинувся на ворога першим, випереджаючи його крик про допомогу.

Це ледь не закінчилося для Андрія фатально. У своїй схованці він за щось зачепився і втратив дорогоцінний час. Супротивник мовчки розвернувся, і в його руці зблиснув кинджал. Встигнувши щось вигукнути, попереджуючи своїх товаришів, він кинувся на Андрія.

Той відбив перший випад блоком і спробував захопити руку супротивника в замок. Не вийшло. Сорокарічний, зовсім звичайної зовнішності чоловік, який бився з Батлуком, виявився досить пристойним рукопашником, і в Андрія ніяк не виходило провести бодай один прийом.

Надто пізно він помітив, що супротивник відтіснив його на крихітний п’ятачок між напіввідчиненими дверима кухні та стіною. Андрій одразу позбувся свободи рухів.

Випад! Батлук ледь випорснув із-під кинджала, який увігнався у двері. Та припустився помилки й супротивник. Замість того, аби відступити і почати нову атаку чи просто зачекати — адже час грав на нього, — він вирішив продовжити, наблизившись майже впритул.

Андрій побачив у його очах мить першого руху і рвучко відхилився, пропускаючи удар повз себе. Точніше, спробував відхилитися, бо його щось не пустило. Кулак нападника зачепив голову, й перед очима спалахнули білі вогники.

Батлук рвонувся і почув тріск тканини: в розпалі бою він не помітив, як кинджал припнув до дверей його куртку.

Тепер він був вільний і не збирався надавати ворогові другого шансу. Андрій досить легко заблокував два удари і сам блискавично, жорстко кинув кулак у сонячне сплетення нападника.

Той саме робив крок назад, і удар вийшов недостатньо сильним, та все ж збив дихання, змусив його захищатися, втрачаючи темп. Андрій вискочив на середину кухні й кинувся в атаку.

Він показав «Маваші» у голову, і коли рефлекси супротивника слухняно кинули його руки на блокування, в останню мить виконав «Йоко». Нога влучила незнайомцеві просто у щелепу, і той, змахнувши руками, гримнувся на підлогу.

Не в змозі підвестися, чоловік лише слабко вовтузився, утупившись у стіну порожніми очима. То лише в кіно після такого удару лиходій, хоча і з труднощами, встає, аби отримати новий.

Андрій не мав ані крихти жалю. Той, хто лежав зараз біля його ніг, жити не повинен. Із нього виходило Зло, нелюдське, від якого от-от міг полинути крижаний, з фіалковим присмаком шепіт… Воно було гіршим за смерть, тому і повинно було вмерти.

Батлук підстрибнув і різко опустив ногу на шию супротивника. Мов у подушку.

Згори вже чулися тупотіння та стривожені крики. Андрій швидко розмірковував: будинок, напевне, блоковано, і всередині теж не сховаєшся, бо після того, як знайдуть труп, тут усе перевернуть догори ногами. Треба щось придумати. Придумати…

Він кинувся до передпокою і грюкнув дверима, це повинно було дещо затримати переслідувачів. Потім побіг до кімнати та визирнув у вікно. Точно, воно виходило на подвір’я, і можна було сподіватися, що більшість переслідувачів знаходяться з іншого боку, біля під’їздів, або, судячи з вигуків, на горішніх поверхах.

Схопивши стільця, він із розмаху висадив вікно разом із частиною рами. Якщо до цього переслідувачі не визначили, звідки походить ґвалт, то тепер дзвін розбитого скла мов пальцем показував їм, де шукати Андрія. Тепер у нього залишалося лише кілька секунд.

Під грюкіт, який стрясав двері, Андрій вискочив з кімнати і темним коридором навшпиньки побіг до туалету.

Без електрики крихітний закуток потопав у непроглядній темряві. Андрій м’яко підстрибнув, уперся руками та ногами у стіни і за мить опинився під стелею, втиснувшись спиною у холодний бетон. Тієї самої миті двері впали, й у квартирі замиготіло світло смолоскипів.

«Вони що, ліхтариків не мають?» — дивувався Андрій, прислухаючись до того, що відбувалося у кімнатах.

— Труп, — почувся хрипкий голос, — подивися там, тільки обережно, той тип повинен бути десь тут.

Кроки. Спочатку у спальні, потім у коридорі. Хтось відчиняв і зачиняв дверцята шаф. Андрій чекав. Утомлені руки вже давно тремтіли, ледь витримуючи таку напругу. Звичайно, можна було б спертися ногами та спиною, але тоді він був би зовсім безпорадним, якщо б його знайшли.

Двері відчинилися, і в них просунулася лиса, схожа на мордочку тхора, голова.

«Теж мені, супермен», — промайнула іронічна думка.

Переконавшись, що в унітазі ніхто не сховався, тхір причинив двері й повернувся до товаришів.

— Нікого. Може, Баул-Кабба покликати? Нехай індикатором перевірить.

— Не треба, — заперечив хрипкий голос, — все одно той тип через вікно втік, бачив — там, у кімнаті? З другого поверху стрибнув, падлюка.

Обличчя хрипкого Андрій не бачив, але ясно чув страх у його голосі. Хто б він не був, але власника того страшного імені відверто боявся і волів триматися від нього якомога далі. Певне, йшлося про того демона, якого Андрій бачив на вулиці.

— Так, не поталанило Чотирнадцятому, — по паузі зауважив третій голос, — навіть гикнути не встиг. Справу свою цей знає — в момент Чотирнадцятому карк зламав.

Власник третього голосу смачно сплюнув. Перед Андрієм, мов уживу, постало байдуже обличчя людини, якій абсолютно начхати на смерть товариша.

— Ну, взялися.

У кімнаті крекнули, почулося важке тупотіння, сопіння. А потім усе стихло, й Андрій залишився сам.

Розділ десятий

Андрій спочатку не повірив власним очам. Чоловік сидів на камені й із зосередженою напівусмішкою на бородатому обличчі копирсався в якомусь клунку, що лежав у нього на колінах…

Уже майже місяць Батлук жив сам, переховуючись від людей, яких час від часу зустрічав. Дехто з них мав яскраві номери на одязі й статус, подібний до мешканців гетто. Прибульці дозволяли їм жити, чи, радше, існувати, боячись усього на світі. Вони, певне, й дихали з острахом.

Інші носили однакові чорні плащі, слугували своїм моторошним господарям і не мали імен. «Четвертий», «Одинадцятий» — так їх звали демони, так вони зверталися один до одного.

То були вже й не люди в повному розумінні цього слова. Лакизи, придушені страхом, можливо, навіть сильнішим за той, який гриз мешканців гетто, і через те смертельно небезпечні.

Кілька разів Андрій змушений був рятуватися від облав у лабіринті покинутих будинків, коли керовані людьми в чорному зомбі прочісували вулиці. Спійманих мешканців гетто шикували в колони, й Андрій готовий був заприсягтися, що то були такі самі мовчазні лави, які він бачив у перший день панування Темного світу.