Прокляття обраного

Але демону дісталося набагато більше. На тому місці, де він щойно стояв, тепер лише курився смердючий ядуче-зелений дим та ще валявся металевий браслет, який демон носив на руці. За мить і той розсипався на дрібний чорний порох.

Похитуючись, Батлук дошкандибав до палісадника, перевалився через хитку огорожу в кущі бузку і знепритомнів.

Розділ дев'ятий

Настав вечір. Перший вечір нової ери. Всесвіт оплакував загибель свого нерозумного чада прихованими сльозами, зморгуючи світлі краплини з почорнілого небосхилу. Тиша місила дійсність на примітивному брудному столі біди, про яку навіть нікому було повідомити. Корабель обірвав свій безкінечний політ у невідомість і сповіщав про це терпкою байдужістю нерухомого повітря стерильно чистим відсікам.

Невже нікого немає? Нічого немає? Невже все скінчено, незворотньо?

Природа в це не вірила. Брутально зґвалтована незнайомцями, які прийшли не знати звідки, вона вперто не хотіла визнавати їхнього існування і власну ганьбу.

Андрій чув ці лункі схлипи, що причаїлися у вечорі, схлипи, від яких хотілося ридати самому, та не було ані сил на це, ані сліз. Була лише млява байдужість у висмоктаній душі, яка не втримувала в собі навіть крихти бажань. Цю душу намагалися розбити. Кілька годин тому прийшли ВОНИ і спробували її знищити. Від цього удару залишилася щербина, що майже відокремила її від пошматованого тіла, кожну клітину якого всі ці безкінечні години заповнював холод мокрої землі. Матері-землі. Мачухи-землі.

Крізь щербину точилася, важко, липко крапала гірка, але все ж якась невловимо приємна туга, яка ледь помітно пахла страхом. Андрій стояв на тій межі, коли перенапружена психіка вже не витримувала і от-от могла дозволити йому перейти цю грань, назавжди перетворившись на зацьковану тварину, що втікає від власних жахів.

А ще важче було від того, що не залишилося сенсу жити і сил, аби померти. Реальним, первинним був лише страх, страх абсолютний і аморфний. Страх ВЗАГАЛІ.

По-старечому незграбно Андрій підвівся і почвалав геть, надовго завмираючи, якщо йому ввижався рух у темряві, яка щохвилини густішала. Якби зараз йому зустрілося щось живе, Андрій, мабуть, помчав би, не розбираючи дороги, з виряченими очима, з піною на губах, а попереду моторошною сиреною летіли б його волання.

Та навкруги нікого не було. Із темного міста не долинало жодного звуку. Одна за одною тяглися садиби-сироти, куди Андрій, незважаючи на холод та втому, що переповнювали його, увійти не міг. Чомусь він був певен, що залишився сам у цілому світі…

Коли Батлук нарешті опинився в районі багатоповерхових будинків, трохи полегшало. Можливо, тому, що вони мали менше індивідуальності, а може, давався взнаки час, котрий повільно відновлював душевну рівновагу.

Андрій глибоко зітхнув. Ще трохи — і він впаде просто посеред вулиці, а холод закінчить свою справу. Треба було наважуватися.

Він увіпхався до під’їзду новенької десятиповерхівки і опинився у повній темряві. Було так тихо, що Андрієві здавалося, буцімто він оглух.

Під громове бухання серця він почав підніматися сходами, не забуваючи їх рахувати, аби не перечепитися і не наробити галасу.

На другому поверсі наштовхнувся на відчинені двері. Прислухався. Тихо. Увійшов.

Боротьба зі страхом забирала останні сили, і доки Андрій дістався кухні, сорочка геть змокла від поту. У шухляді стола знайшлися сірники, та чомусь вони вперто не бажали займатися — не було навіть іскор від тертя.

Утім, зір уже достатньо призвичаївся до темряви, і в скупому світлі місяця, яке пробивалося крізь портьєри, оглянути квартиру було неважко.

Вона виявилася невеличкою: кухня розміром із дев’ять метрів і дві кімнати з дешевими меблями.

Певна ж річ, тут нікого не було, та й бути не могло. Андрій гірко усміхнувся. Що ж, тепер він — власник цілого міста, а, може, й країни. Чи залишився ще хтось із таких, як він, бідолах?

Голоду він не відчував, але дуже хотілося пити. Кран не видав ані краплі. Андрій набачив на плиті чайника, випив кілька ковтків позбавленої смаку кип’яченої води, яку ніколи не любив, і пішов до кімнати.

Нізащо у світі він не зміг би лягти в ліжко. Андрій упав на диван, просто так, без подушки та ковдри. В тиші порожнього будинку тяжко зітхнули пружини.

«Їх, мабуть, чути на цілий квартал, — ліниво подумав Батлук, — ну й біс із ними».

Заснути не міг. Прислухаючись до лункої тиші за вікном, зрідка поринав у тривожну напівдрімоту, але думки, що вешталися у темряві, грубо підкидали тіло, яке насмілилося розслабитися, відганяли боязкий сон.

Що чекає на нього завтра? Не може бути, щоб Андрій залишився єдиним «щасливцем». Куди поділася решта? Поховалися, як і він, у якісь діри та зблискують зацьковано очима, не в змозі зрозуміти суті речей, що їх зрадили?

А ті, яким пощастило менше? Що сталося з ними? Прийшли тисячі щуроловів і під завивання своїх зловісних флейт повели вишикувані у лави маси в те саме Нікуди, з якого з’явилися й самі.

І що ж тепер? Навіщо Андрію жити, адже йому цей світ абсолютно незнайомий, абсолютно чужий. А старого вже не повернеш…

Несподівано Андрій зрозумів, що саме здалося йому дивним. У місті зовсім не було запаху гарі. Зазвичай будь-яка аварія асоціюється з вогнем, димом та кіптявою. А зараз — жодного вогника, жодної іскри.

«І сірники не запалюються…» — послужливо підкинула пам’ять.

Сонячний промінь, погравшись пелюстками квітів на килимі, сковзнув по щоці й лагідно торкнувся повік, змусивши їх затремтіти. Батлук розплющив очі й, усвідомивши, де він, миттєво підскочив.

Він таки заснув! Як то завжди буває, Андрій не пам’ятав, коли це трапилося, у голові ще колихалася похмільна важкість безладних нічних думок.

Знадвору долинав блідий нерозбірливий хор звуків. Судячи із сонця, вже був пізній ранок, хоча тепер довіряти чомусь…

Андрій підійшов до вікна та обережно визирнув на вулицю. Як і напередодні, вона зяяла пусткою через цілковиту відсутність людей. Тротуаром неквапливо прогулювався голуб, щось зрідка дзьобаючи; кішка боязко пуцьнула через дорогу і зникла серед кущів біля стіни протилежного будинку.

Андрій пішов на кухню, знову попив із чайника, потім хлюпнув води на рушника й розтер обличчя. Сон зовсім здався.

Зараз добре було би випити міцного чаю. Андрій марно покрутив вимикач електроплити, хоча, звичайно, й знав, що електрики більше немає.

Гаразд, обійдемося простою водою. Батлук приготував кілька бутербродів із ковбасою та сиром, не поспішаючи, з’їв. У шафочці знайшовся пакуночок сухого соку.

Андрій почав готувати напій і раптом почув кроки. Не в будинку — десь надворі. Мов підкинутий пружиною, він рвонув до вікна. Навіть дивно, як чітко й лунко відбивається швидкоплинний звук у порожньому місті. Кроки не вщухали, та Андрій ніяк не міг визначити, звідки вони линуть.

Нікого. Він нікого не побачив. Але ж кроки… Минуло ще кілька довжелезних, мов ціле життя, миттєвостей, і Андрій побачив…

Серце підскочило і закалатало, наче навіжене. Андрій побачив невеличку групку з трьох людей, потім ще одну і ще. Вони пересувалися від будинку до будинку, заходили всередину, неквапом переходили вулицю…

Рятівники? Армія?

Та хто б там не був — це ж люди! Андрій відчув, як до горла підкотилися сльози, хотілося плакати, танцювати і репетувати від радощів. Він кинувся до передпокою, тремтячими руками відімкнув двері, боячись, що люди зникнуть так само раптово, як і з’явилися, що то просто омана, яку підкинув йому оскаженілий світ.

І раптом він зупинився. Щось змусило його де зробити. Тривожно заспівало всередині. Якесь відчуття, що його не можна передати, рятівний дзвіночок сторожко тенькнув — і пряний смак страху знову зв’язав язика.

Батлук кинувся назад до вікна, мружачись від сонця, придивився, і його кинуло у дрижаки. Ось воно. Ось воно! Він побачив демона, який стояв трохи осторонь, і тому Андрій його не помітив раніше. А може, його раніше просто не було.