Тінь Люцифера

То частина іншого світу прийшла на землю.

І шугали в імлі, у просторі, який метушився між корінням-нитками, напівматеріальні ефемерні потвори. Моторошні. Народжувалися й одразу ж вмирали. Чи, може, падали в землю, мов насіння, спати до часу. До того часу, вже недалекого, коли Тінь Люцифера розбудить справжню силу. Справжню темряву. Стогнала земля. Спаплюжена, зґвалтована. Плакала від власної ганьби та безсилля. Надсилала прокльони чудовиську, яке повзало по її тілу. І людям, що її зрадили. А вони… Чи міг хтось із тих, хто дивився на це крізь броньоване скло спецмашин, в ілюмінатори літаків та гелікоптерів, на екранах телевізорів чи службових моніторів спецзв’язку, назвати себе людиною? Скільки від людини в них залишилося? Бурмотіли телекоментатори, давилися словами, що втратили значення й зміст. Чим більше слів, тим менше змісту. Здавалося, вони от-от вдавляться блювотиною знавіснілих, нікому не потрібних фраз.

Люди…

Що ж ви наробили, люди?

Люди…

Люди?

Аномалія йшла все далі на північ, полишаючи за собою чорну, мертву землю. Ані травини, ані гілочки. По-дурному витріщилися в нічне небо каламутні очі озер. По чорній, всіяній гранітними валунами поверхні вітер гнав невагомий попіл. Усе, що залишилося від життя. Аномалія насувалася на озеро. І величезне, майже безкрає карельське озеро завмерло, зіщулилося, мов безпорадна дитина, затуляючись руками від чорного жаху.

І ніщо не могло захистити його від неминучого…

Москва, вулиця Карла Лібкнехта, 12а, 18 травня 1933 року. 1.30. Його розбудив гучний, вимогливий стукіт у двері. Сашко ввімкнув світло, сонно мружачись, подивився на старенький годинник у кутку і відразу все зрозумів. Вони завжди приходять уночі, мов злочинці. Вони і є злочинці, котрі крадуть людську волю, людські життя. Он там, на сходах, стоять вони, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, люди, впевнені в своїй правоті й силі. Вони спокійні, для них таке вже давно перетворилося на повсякденність, мов для селянина сапання бур’яну, який забиває акуратно посаджені грядки.

«НКВС, вас заарештовано, збирайтеся».

Короткий, але ретельний обшук, тупіт кількох пар ніг сходами, виття автомобільного двигуна, яке відлунює в нічних вулицях, змушуючи обивателя втискатися в теплі ліжка, затримувати дихання в марних зусиллях не помічати цього звуку. Сашко визирнув у вікно. Так і є, біля під’їзду стояло темне авто. Навкруги нікого, лише на місці водія миготів вогник цигарки. У двері знову постукали. Відчуваючи, як дерев’яніють ноги, як дрібно тремтять руки, Сашко пішов відчиняти. Думок не було взагалі. Сашко діяв мов автомат, навіть переляку, обов’язкового, неодмінного при такому, не було. І лише крихітна, рахітична думка билася в порожньому черепі:

«Ось воно… Ось воно…»

А потім ще одна, дурна:

«За що?»

Вони ввійшли. Троє впевнених у собі хлопців, які виспалися вдень і гарно повечеряли, в однакових елегантних мундирах. З однаковими обличчями. З однаковими думками. Повсякденність.

«Вас заарештовано, збирайтеся».

Сашко відчув, як дзвінка порожнеча в голові наростає, охоплюючи все — єство, виривається за межі його «я». Невже раніше він не уявляв, як усе буде? Не припускав можливості такого кінця? Знав же, знав, як це буває. Та все ж… Дуже важко пережити страшну мить відторгнення. Коли ти вже не є частиною цієї системи, коли ці хлопці у формі — не твої товариші по службі, а представники держави, для якої ти віднині — ворог, покидьок, сміття… Заціпенівши, Сашко дивився, як до квартири заходить ще один, старший, з вищим званням, обличчя якого здалося знайомим. Його підлеглі починають обшук житла. Слухав, як старший говорить буденно, байдуже: — Обшукайте його, а то ще пустить собі кулю в лоб, як його дружок. Голос долинав звідкись здалеку, майже не сприймався, проте одне-єдине слово змусило свідомість прокинутися, вийти із заціпеніння, прислухатися. І… зрозуміти, що йдеться про Антона. Антон… Ось хто його підставив! Сволота, це через нього, алкаша проклятого. Добовкався-таки своїм поганим язиком! Нічого, Сашко поговорить з ким треба, пояснить, там розберуться. Розберуться… Думки плуталися. Загнані в тісну смердючу клітку, тіснилися, стрибали одна на одну безладно й безпорадно. Ні, це кінець. Нікому нічого не пояснити, не розповісти. Йому не пробачать. І він не пробачить. Кому? Своєму товаришеві. Колишньому. Товаришеві, який знищив його, потягнув за собою в підвали Луб’янки.

Хоча ні, вони казали, начебто Антон…

Брутальні руки нишпорять по тілу, безцеремонно штовхають, смикають. Виймають книги із шафи, кидають їх на підлогу, під м’які чоботи, що порипують. Руки… Сашко стежив за цими досвідченими, байдужими руками і бачив у них… Бачив щось чуже, нелюдське навіть. Руки мацали, перебирали його речі… Руки мацали його долю, мов товари на базарному прилавку. Так досвідчені руки господині перебирають зелень, визначаючи, яка годиться на салат, а яка — на суп. Хіба вона може припустити, що петрушка та морква здатні думати й переживати? Що вони теж мають душу? А інші руки, позбавлені нігтів, вкриті виразками, роздуті водянкою, були більше схожі на людські, ніж ці… Хлопчина той був людиною, а вони… Як же його звали, хлопчину з вимираючого села? Чомусь Сашкові зараз було життєво необхідно згадати його ім’я, наче від того залежало все. Але йому ніяк не вдавалося це. «Як же ми могли ось так із власним народом? Що ж ми наробили?» Антон мертвий. А його голос живий. І Сашко знав, що хоче сказати йому той голос. «Це — кара. Жоден злочин не може залишитися безкарним. Навіть якщо пощастило уникнути людського суду, тебе покарає Бог. Час твоєї розплати настав, а в тих, що за тобою прийшли, він ще попереду. І державу цю покарають, увесь народ покарають. Обов’язково». Цей голос розвіював заціпеніння, пробуджував емоції, змушував думати, дивитися. І приймати рішення. Сашко знову ставав самим собою. Вони його називають злочинцем? Вони? Спалахнула й згасла злість, згасла лють. Мов сірники. А Сашко залишився. Залишився людиною. Права нога м’яко пішла вбік, провернулася на носку, і Сашкове тіло слухняно лягло в знайомий до автоматизму кут атаки, викинувши одночасно з ударом короткий, мов постріл, нищівний крик. Голова старшого енкаведиста врізається в стіну, залишає на шпалерах яскравий кривавий слід і, прокресливши темну смугу, вслід за вже мертвим тілом сповзає донизу. Та Сашко цього не бачить. Нема часу дивитися, нехай дивляться ті, інші. Нехай дивляться й жахаються, нехай відчують, як дихнули могильним холодом їхні останні секунди, що так несподівано закінчилися. І, можливо, покаються. Хоча б хтось із них…

Сашко рухався швидко, як сама смерть. І так само безшумно. Лише звуки ударів, тріск кісток, що ламаються, хрипи та стогони помираючих. І все. Скінчено. Не встигши навіть задихатися, Сашко зупинився серед кімнати, дивлячись на безформні тіла тих, хто ще недавно вважав себе господарем свого і його життів. Тепер це були просто тіла, які смикалися в агонії, які виявилися такими слабкими. Недавно й Сашко був таким. Вважав себе сильним, а насправді… Усередині нього хтось засміявся. Задоволено. Підбадьорливо. І прийшла радість. Він живий, а ці… Так вам і треба, так вам і треба… Сашко сплюнув. Лежіть. Холоньте. Це вам не з переляканими до смерті міщанами та розчавленими страхом чинушами справу мати. Я — інший. Не ваш. Мабуть, тому, хто сидить у Кремлі, це сподобалося б. Сашко бачив це в його очах тоді. Він теж не збирав би тремтячими руками вузлика із білизною, не скиглив би: «За що?» Штепа раптом завмер. А чи не він, моторошна людина з жовтими очима, сміявся всередині нього? Може, те, що сталося, означає, що Сашко, поклавши людські життя біля трону жовтоокого, став його братом? Він відчув себе на межі божевілля. І нічний візит чекістів тут зовсім ні до чого. Ні, все набагато страшніше: вбивши, Сашко відчинив ворота злу, яке зараз повільно заповзало в його душу. А як викинути його звідти, Сашко не знав… Штепа задерев’янілими ногами ступив до книжкової шафи, витяг закладений поміж томиками зошит і поклав його до кишені. Зошит, якого два дні тому отримав від Антона поштою. Нещасний друг, що спивався, спробував змалювати, дошукатися, ким насправді є товариш Сталін, які сили причаїлися в чорній скриньці з Гімалаїв і що Антон зустрів серед озер та гранітних валунів Кольського півострова, до чого торкнувся під крики товаришів, що вмирали. Два дні тому, отримавши зошита, Сашко, ледь пробігши очима перші сторінки, відклав його подалі і вже більше не брав до рук. Тоді то було понад його сили. Понад сили того Штепи. Сьогодні, йдучи з квартири, Олександр Штепа забирав її як найцінніше своє майно. Тому що повірив. Віднині Сашко вірив у існування Сатани. І знав, що Сатана повинен перемогти, тому що так напророчено, тому що він дуже сильний. Сильний сотнями мільйонів людей у тисячах міст і сіл, їхніми гріхами та підлістю.