Тінь Люцифера

— А ви? Ви теж це вмієте?

— Я теж маг Внутрішнього Кола, але не з найсильніших.

Він помовчав, перекладаючи з місця на місце пакуночки.

— Я гадаю, напад організовано саме задля того, аби відвернути мою увагу, щоб він міг підібратися непоміченим і викрасти дівчину. І я попався.

— Вона настільки для вас важлива? Чому?

— Ти щось чув про весталок? — питанням на питання відповів чаклун.

— Звичайно, давньоримські жриці. Наскільки я пам’ятаю, там було щось пов’язано з природними випарами печер у Дельфах, вдихаючи які, дівчата поринали в наркотичний транс і пророкували.

Штепа похитав головою.

— Випари… Це все теорії сучасних розумників-вчених. Насправді такі діви існували й у інших народів — при тих-таки єгипетських жерцях чи друїдах, наприклад, і були провідниками, посилювачами магічної енергії, чимось на кшталт резонаторів, вибач, якщо це звучить цинічно. З нею моя магічна сила збільшується на порядок, і їм про це відомо.

— Тому її й викрали…

— Вони чомусь переконані, що таким чином обеззброїли мене.

— А це не так?

Чаклун спохмурнів.

— Не знаю… Мабуть, вони вважають, що я, використовуючи чаклунство, можу їм завадити. Не знаю… Можливо, вони мають рацію.

— А у вас інший план? — здогадався Івченко.

Чаклун якусь мить розглядав Сашка, немов оцінював, повагався й запитав: — Скажи, ви з Максом можете дізнатися, де сатаністи ховають дівчат, яких привезли з собою? Але непомітно.

Івченко кивнув.

— Гадаю, так. Ми вміємо це робити.

— Було б краще, якби це зробив Макс, його, можливо, ще не знають в обличчя.

Сашко глянув на чаклуна.

— Ви хочете викрасти дівчат? Навіщо? Обміняти їх на…

— Навряд чи вони підуть на такий обмін, — зморщився Штепа. — Ні, у мене інші плани. Не хвилюйся, я переконаний, що ти ще побачиш Наталі, обіцяю.

— Я готовий на все, аби її повернути, — сказав Сашко.

— Я тобі вірю. Та поки що ми не зможемо цього зробити, нам не відомо, де вона, можу лише сказати, що її обов’язково привезуть до капища. Тож сподіватимемося на краще.

У двері постукали. Увійшов священик із великим чайником.

— Ось окріп.

— Добре, поставте на стіл. І ще мені потрібні дві-три посудини, аби заварити трави.

— Зараз принесу.

Іван Андрійович вийшов. Штепа втомлено відкинувся на подушки, стулив повіки й облизав сухі вуста. — От що, Сашко, ти йди. Повечеряйте, випийте горілки й лягайте спати. Завтра вам знадобляться сили. Я розумію, що ти переживаєш, та все ж спробуй заснути. Йди.

Вечеряли мовчки. Катерина Павлівна приготувала смаженину, пригостила їх чудовою мускатною настоянкою. Сашко пив горілку, мов на поминках, без тостів, не цокаючись, чарку за чаркою і ніяк не міг сп’яніти.

Макс не заважав. Лише коли вони прикінчили одну карафу й господиня принесла другу, запитав:

— Може, вистачить?

— Відчепися, — брутально обірвав його Сашко. — Хочу напитися хоча б сьогодні. Кольоровий «Соні» в кутку показував нічні новини, присвячені Аномалії. Втім, ця тема зараз була головною на всіх телеканалах і в усіх газетах світу. Над землею повзла чорно-фіалкова хмара, важка, щільна, в її’глибині безперервно спалахували гострі сині блискавиці. Навіть на телеекрані вона виглядала велетенською, могутньою й чужою. Безмежно чужою. Сашко відвернувся, відсунув недопиту чарку й несподівано для себе самого попрохав:

— Дай цигарку.

— Ти ж не куриш.

— Так, закортіло…

Він узяв із пачки, що її простягнув Макс, цигарку, відсунув стілець і, похитуючись, вийшов надвір. Було вже далеко по опівночі. Село спало, розкинувшись у важкому, сповненому жахів сні, зрідка схлипувало притамованим собачим гавкотінням або здригалася від нічного морозу, який робив зірки холодними й блискучими, мов начищені шапки латунних гвіздків. Сашко присів на сходах, щільніше загорнувся в куртку і довго безтямно вдивлявся в темряву. Голова гуділа, як з похмілля. Хотілося спати, проте хлопець боявся заплющити очі. Боявся побачити перед собою її погляд, сповнений жаху, відчаю й безпорадності. Вона ні в чому Сашка не звинувачувала. Але цей погляд… Він був страшніший за будь-які докори.

Грюкнули двері. Хтось сів поруч.

— Ти забув сірники.

Макс черкнув запальничкою, підніс миготливого вогника до пом’ятої цигарки й прикурив сам. — Дякую. — Сашко закашлявся, невміло затягнувся ще раз і викинув цигарку в сніг.

— Усе буде гаразд, — тихо сказав Макс.

— Гаразд? Уже ніколи нічого не буде гаразд.

— Ми її знайдемо. Я тобі обіцяю, що ми її знайдемо… Сашко мляво кивнув.

— Можливо. А можливо, й ні.

— Не смій здаватися.

— Пішов ти… — Сашко нервово хруснув пальцями. — Ти не уявляєш, як це сидіти, пити горілку, їсти, а вона там…

— Я тебе розумію.

— Ні дідька ти не розумієш! — заволав Сашко, підхоплюючись. — Я — сволота, розумієш, сволота! І Штепа — сволота остання. Як ми могли? Як ми могли втягнути її в це?! Гаразд, ми з тобою дорослі чоловіки, професіонали… Хоча який я після цього… професіонал. А вона? Якщо ми не можемо спати ночами, бо жахи сняться, то що переживає вона?

— Сашко…

— Відчепися!

Він відійшов, прихилився до холодної стіни й заплющив очі. — Ти не уявляєш, що я відчуваю. Адже їй не просто смерть загрожує, а дещо в сто крат гірше.

— Я уявляю, — сказав Макс, — уявляю…

Тепер його голос лунав пригнічено, слова не давалися, застрягали в горлі, чіплялися… — її теж звали Наталкою… Вона була снайпером у моїй групі, чудовим снайпером. Чотири роки тому, в Таджикистані, ми пішли на караван, була інформація, що піде караван зі зброєю. От тільки нас не попередили, що попереду основного каравану піде липовий. Перший ми розгромили вщент, звичайно, він виявився підставним. Довелося відходити — той район контролювала таджицька опозиція. Нас намагалися перехопити, був бій, її поранили…

Запанувала тиша. Макс схопив пригорщу снігу, скатав сніжку і кілька разів провів нею по розпашілому обличчю. — Із пораненим на руках ми б не вийшли, полягли б усі, — тихо продовжив Макс. — Інструкції щодо таких випадків однозначні: пораненого добити. Та я не зміг. А наказати іншим…

Це було б не лише вбивством, а й зрадою. Ми залишили її біля каменів, дали кілька гранат, набої й пішли. Більше я Наталку не бачив. Лише вві сні…

Він зітхнув, провів підталою сніжкою по вустах і пробурмотів: — Чотири роки минуло, а заплющу очі — й бачу її… Розумієш, у її погляді не було ні приреченості, ні страху, ні докору. Лише любов. Вона дивилася на мене, на те, як я йду геть, і кохала до останнього. А я її кинув. Ось так…

Сашко повернувся на сходи, сів поруч із Максом і обидва довго мовчали, думаючи кожен про своє. Згадуючи кожен своє. — Пробач, — мовив Сашко нарешті, — я — егоїстична сволота. Пробач.

— Я допоможу тобі знайти її, — пробурмотів Макс. Помовчав і глухо додав:

— Може, хоч частина гріха з мене зніметься…

Він закурив, спалив сигарету кількома глибокими затяжками і загасив недопалок об сходинку.

— Гаразд, пішли спати, мені вранці на розвідки йти.

Господарі вже давно пішли, залишивши стіл неприбраним — для гостей. Світло в кімнаті не горіло, але телевізор працював. Сашко ввімкнув світло й попрямував до телевізора, щоб вимкнути, однак, побачивши те, що відбувалося на екрані, завмер, відчуваючи, як мороз пробігає по шкірі.

Йшло пряме включення Сі-ен-ен. Коментатор говорив англійською, Баринов заходився було перекладати, але Сашко його зупинив:

— Не треба, Максе, тут усі чудово розуміють англійську…

Ще годину тому це була хмара — страшна й загрозлива, проте для людського ока — лише хмара. Тепер вона зникла, поступово трансформувалася в потворний чорний корж, нижній край якого горів безперервним фіалковим світлом. Це було що завгодно, проте не об’єкт, котрий могла б змалювати людська мова. Стогнала земля й вигиналася, намагаючись уникнути нестерпних дотиків чудовиська, яке насувалося на ліси й озера, дороги, міста й села. Воно повзло за кілька десятків метрів від поверхні землі, по-хазяйськи, повільно, абсолютно впевнене у власній безкарності, тягнулося до неї сплутаними біло-синіми жмутами блискавок, котрі, як корені небаченого досі паразита, втикалися в землю, намагаючись витягти, висотати з її великого безпорадного тіла всі соки, життя… Та то був обман. Тінь Люцифера вже більше не потребувала енергії, вона досить наситилася, вона прокидалася, і єдиною її метою тепер було лише руйнування, лише вбивство. Нитки не досягали землі, обривалися, гасли, ледь не торкаючись її нерівними краями, які ворушилися, мов живі… Люди дивилися на катастрофу, яка сама себе освітлювала брудно-фіалковими сполохами, і нічого не могли вдіяти. Техніка була занадто слабкою, аби спробувати хоча б затримати Аномалію. Вченим було відомо про неї надто мало, вони не розуміли її, та й не могли зрозуміти. І лише безсило плакали, спостерігаючи, як чудовисько нівечило реальність, змінюючи її за своїм смаком. Ось корені-блискавки дряпнули поодиноку красуню-сосну, кинулися до неї з усіх боків, на мить огорнули наче коконом. А коли промені розсіялися, на місці дерева стояло щось моторошне, потворне, зелено-буре, з брудними смолистими напливами, які утворювали неприродний малюнок. Це щось заволало, потяглося вслід монстру. І померло. Опливло, перетворилося на в’язку бурштинову масу, яка розтікалася в пласку калюжу. А монстр уже врізався у великий ліс, і знову дерева кричали, кричали, кричали… І все живе, що потрапляло під дію Аномалії, змінювалося, зовнішньо й внутрішньо, ставало чужим, ворожим. І вмирало, втративши зв’язок із тим, що дало йому життя, а потім зрадливо покинуло напризволяще під чужим небом. Стогнала земля. Вигиналася, прагнула й не могла втекти від своєї долі. Слабо опиралася й не вміла, не знала, як захиститися. Над обрієм піднімалася туга мінлива віхола, яка запинала десятки й сотні людських машин, котрі, мов мошва, крутилися навколо Аномалії. Віхола коливалася, мерехтіла. Надто швидко, надто непередбачувано, аби око встигло помітити в цьому русі якийсь лад. Але він був. Чужий, нелюдський лад.