Тінь Люцифера

— Я — не спецназівець ГРУ, — мляво заперечив Івченко.

Після випитого Сашко вже не тремтів, тіло стало ватним, м’яким…

— Ти теж молодець, — запевнив його Макс, — трьох поклав. З нас із тобою вийшла чудова команда.

— І Штепа одного… — навіщось сказав Сашко. Макс затнувся.

— Так, я бачив.

Попереду замиготіли вогні.

— Чаклун казав, повинно бути село, — нагадав Сашко.

— Угу. І, судячи з мапи, досить велике.

— Воно не може бути великим, — раптом слабким голосом заперечив Штепа.

Він крекнув, зручніше вмостив ногу і додав:

— Шукайте церкву.

— Та зрозумів я, зрозумів, — буркнув Баринов, — знайдемо, нікуди не дінеться. Микола Михайлович мав рацію. Село, що розкинулося на березі Сейдозера, колись справді було велике, до півтисячі дворів. А тепер добру половину будинків було покинуто, а частину зруйновано. У вікнах багатьох із тих, які, здавалося, мали хазяїв, світло не горіло, і Сашко підозрював, що їх теж покинуто, можливо, зовсім недавно. — І де тут церква? — Баринов вдивлявся в абсолютно безлюдні вулиці.

— Вона є, — сказав Микола Михайлович, — є.

Розмовляли впівголоса, наче при покійнику. Сашка не полишало відчуття якогось тиску, наче над головою було підвішено багатотонний тягар, який міг щохвилини обірватися. Якоїсь миті він відчув щось нелюдське, ірраціональне, що всоталося навіть у повітря цих місць. Не можна було пояснити, не можна було визначити, в чому воно, але воно було, це нелюдське. Чиясь чорна аура важко накрила й село, й озеро, й ліси навколо нього. Йде Тінь Люцифера… Ні, не так. Не так. Якесь сьоме відчуття підказувало, що це з’явилося тут набагато раніше, ніж світ дізнався про Аномалію. І воно зростало… Тепер він розумів, чому чаклун так рветься до церкви. Довго витримати це людина не зможе, її зімне, підкорить собі, а потім, висмоктавши, повільно вб’є сконцентроване тут зло. — Страшно, так? — почув він шепіт Штепи, від якого пересмикнуло й Макса. — Ласкаво запрошуємо до пекла, приблизно так воно й виглядає.

Церкву вони знайшли на самісінькому краю села. Власне, то був невеликий дерев’яний храм, скособочений від часу. Поруч із ним рівним електричним світлом горіли вікна будинку, в якому мешкав священик.

Макс здивовано прицмокнув язиком:

— Треба ж, зовсім не сподівався зустріти в Богом забутому місці такі прикмети цивілізації, як електрика. Так, Миколо Михайловичу, — посміхнувся він, побачивши на обличчі чаклуна подив, — це вам не Англія, не Європа. У таких ось північних чи сибірських селах не те що світла, часто-густо й хліба не бачать.

Він посигналив раз, удруге. За високим частоколом загавкав собака. За хвилину на подвір’ї загорілося світло, деренчливий старечий голос прикрикнув на псів і запитав:

— Хто там?

— Іване Андрійовичу, це Штепа, я вам писав.

— Зачекайте, приберу собак, — відповів старий по паузі.

Штепі ставало гірше. Нашвидку перев’язана рана кровоточила, його била пропасниця. Здається, починалася гарячка. Івченко з Бариновим внесли його до будинку на руках. — Обережніше, тут високі східці, — священик ішов попереду, показуючи дорогу.

У просторій світлиці було тепло й затишно. В оздобленій кахлями печі потріскували дрова, м’яко світився плафон під стелею. Посеред кімнати стояв масивний стіл із чотирма стільцями, а біля стіни — диван у кольоровому чохлі, на який і поклали Штепу. — Не можна нині ночами їздити, — бурмотів священик, допомагаючи Сашкові роздягати Миколу Михайловича, — нині багато всілякої нечисті з’явилося, і людей, і… Не проти ночі будь згадані.

Господарю будинку було вже під сімдесят. Ріденька сивувата борідка робила його ще старішим, пальці покрутив артрит. Але рухався він напрочуд швидко. Вибіг до сусідньої кімнати, приніс подушку, підклав під голову пораненому, подав горнятко з водою. До кімнати ввійшла невисока повна жінка років на п’ять молодша за чоловіка. Побачивши Штепу, тихенько заголосила, зникла за дверима і за хвилину з’явилася з чистими рушниками, бинтами, коробкою з ліками.

— Господи, як це з вами сталося…

— Нічого, — проскрипів Микола Михайлович, — не треба медикаментів. Завтра буду мов новий. Мені б окрему кімнату та пару літрів окропу, трави запарити. — Катю, закип’яти воду, — розпорядився отець Іван, — на стіл потім щось збери, гості з дороги.

— Я не буду, — відмовився чаклун, — а молодь нагодуйте. Іван Андрійович кивнув.

— Обов’язково. Помовчавши, він сказав:

— А ви мали рацію — вони з’явилися. Два дні тому приїхали шестеро. А вчора ще дівок якихось із собою привезли. Вони у Тетяни Рибалихи живуть та у Сашка Рудого. Ніколи б не подумав, що то може бути правдою, ну, чаклуни тобто, капище, жертвоприношення.

— Але ж ви священик.

— Так то воно так, але… Священик теж людина. І, як будь-яка людина, боїться Сатани. Увесь час здається, що він десь далеко, що й ти, і люди, які поряд із тобою, — надто дрібні фігури для нього, а виходить… — Ви б провели мене до кімнати, — попрохав Штепа, — мені потрібно лікуватися, час минає. Якщо не заперечуєте, завтра побалакаємо, гаразд? Мені треба багато чого встигнути, а надворі вже ніч.

— Авжеж, звичайно, ходімте.

— Сашко, ти теж іди зі мною.

Старий провів їх до невеликої кімнатки на дальньому боці будинку. — Тут донька жила, доки не поїхала до Пітера навчатися, та так там і залишилася. Зараз рідко приїздить.

В охайній спальні стояло широке дерев’яне ліжко, трюмо з букетиком штучних квітів у скляній вазі, шифоньєр зі світлої деревини та вузенька книжкова шафочка в кутку. Все було чистеньке, доглянуте, ліжко акуратно застелене, на ньому, за давньою сільською традицією, височіла піраміда подушок. Верхні, найменші, були вишиті чудовими візерунками з квітів та півнів.

— Хто це у вас рукодільничає?

— А, це Катя, вона ж з України. Її родину вивезли на Північ, коли їй було лише чотири роки.

— Хто вивіз? А, так, — похопився Сашко, — зрозуміло.

— Ну, розташовуйтесь. А я принесу води, мабуть, уже закипіла.

Священик вийшов.

Сашко допоміг Миколі Михайловичу зняти светра, штани, оглянув набряклу кров’ю пов’язку. Рана виглядала капосно, починався сепсис. — Нічого страшного, завтра як огірочок буду, — заспокоїв його Штепа. — Подай-но мою сумку.

Покопирсавшись у ній, чаклун дістав зошит у товстій коленкоровій палітурці, кілька пакетиків із травами, скляночку з якоюсь рідиною.

— Що йому відомо? — запитав Сашко.

— Ти про Івана Андрійовича? Ну, він знає, що у давньому язичницькому капищі на березі Сейдозера відбудеться шабаш сатаністів, на який вони з’їжджаються з усіх усюд, що будуть людські жертвоприношення. І про Тінь Люцифера йому теж відомо. Знає про те, що вона… Чим вона є насправді. — Ну ви й… — образився Івченко, — нам із Максом майже нічого не кажете, а тут… людині, яку навіть не бачили ніколи. — Мені потрібен союзник у цих місцях, — проворкотів чаклун, — не просто союзник, а саме священик. Річ у тому, що є певний тип людей, яким нема ходу в храм Божий. Зараз ми за п’ять кроків від церкви, на освяченій землі, і благодатна енергія храму захищає нас від нечисті, яку на нас можуть нацькувати. Ти ще не забув, як це буває?

Сашко здригнувся.

— Забудеш тут…

Він помовчав, розмірковуючи, як краще почати розмову про те, що ані на хвилину не давало спокою, та чаклун сам сказав: — За Наталі не турбуйся. Сподіваюся, що з нею нічого не трапиться і скоро ви зустрінетеся.

— Ви казали, що вам відомо, де вона.

— Я такого не казав. Я знаю, в кого вона, хто її викрав. Та засідка… Там були не лише спецназівці, за сутичкою спостерігала ще одна… людина. Дочекавшись слушної нагоди, вона нанесла удар, як вважає, для мене смертельний.

— А насправді?

— Побачимо, — коротко відповів чаклун.

Щось у тоні, яким говорив Штепа, Сашкові не сподобалося. Той начебто зовсім не був засмучений зникненням дівчини, скоріше навіть задоволений, хоча намагався цього не виказувати. — Я не розумію… Я готовій поклястися, що поруч із нами нікого не було. Наталі зникла просто в мене з-під носа. — То був один із чорних магів, які входять до Внутрішнього Кила. Сильніших за них нема нікого. Кажуть, деякі з них живуть не одну сотню років, щоправда, я таких не зустрічав. Такий чаклун здатен перевтілюватися практично в будь-який предмет: у туман, вітер… Здатен перетворити на звичайнісіньку хмарку будь-яку людину. Ти гадаєш, перетворення людей на ведмедів чи жаб лише казки? Зрештою, людське тіло — лише набір хімічних елементів, зчеплених у певній послідовності.