Тінь Люцифера

А Бог… Де він, Бог? Чи потрібні йому такі люди?

Сашко, не поспішаючи, зачинив квартиру, кинув ключа на килимок перед дверима й спустився в під’їзд. Авто стояло на тому самому місці, двигун працював. Люди, які вламувалися посеред ночі до жител співвітчизників, ніколи не вимикали мотори своїх «воронків». Бензину не економили: Сатана нічого не жалів для дітей своїх. Водій, мабуть, задрімав за кермом і зауважив Сашка лише тоді, коли той відчинив дверцята. Віднині Сашко нікого не жалів. У тій війні, що він її оголосив, моралі й жалю місця не було, що б там не бубоніла стара карга на ім’я Совість. Машина стрімко побігла геть, залишивши на бруківці тіло водія зі зламаною шиєю…Півтора місяця потому людина з гвинтівкою та напівпорожнім речмішком за плечима перейшла вбрід Аракс і ледь помітною стежкою, про яку було відомо лише місцевим мешканцям, котрі майже поголовно займалися контрабандою, розмашистим кроком рушила в глиб Ірану. На ріку, яка відділяла його від колишньої Батьківщини, подорожній жодного разу не озирнувся…

Сашко прокинувся пізно. Тріщала голова, в роті стояв гидкий присмак, як завжди буває з похмілля. Цілу ніч його мучили жахи, Сашко часто прокидався, вставав пити воду і вже спокійніше заснув лише під ранок, коли стрілки годинника показували о пів на п’яту.

Сашко підвівся з дивана, на який учора впав, не роздягаючись, і побачив перед собою на столі велику склянку морсу. На столі давно прибрали, в печі потріскували дрова. У світлиці зараз горіла лише настільна лампа, — господарі не хотіли турбувати гостя. Увійшов священик, обережно поклав біля печі поліна. Побачивши, що Сашко вже не спить, Іван Андрійович усміхнувся.

— Доброго ранку. Івченко глянув на годинник.

— Нічого собі… Скоріше, доброго дня.

Він устав, відпив кілька ковтків кислуватого напою і запитав:

— А Макс де?

— Він ще о дев’ятій подався до села в справах, а Микола Михайлович у себе. Він теж недавно прокинувся, вже поснідав.

Здається, він почувається набагато краще. А ти хочеш їсти?

Сашко заперечно похитав головою.

— Умитися б. Чорт, хіба можна так напиватися.

— Нічого, іноді можна й навіть потрібно.

Івченко взяв рушника, зубну щітку й поплентався до ванної. Було ніяково за вчорашній зрив. Тим більше, що через це Сашко не зміг піти разом із напарником. Поки він умивався, Катерина Павлівна приготувала сніданок. На Сашка очікувала смажена риба, овочі та почата пляшка тієї ж-таки настоянки, від якої Сашко навідріз відмовився. — Правильно, — всміхнувся Іван Андрійович, — я теж ніколи не похмеляюся. Кажуть, це перший крок до алкоголізму.

— Тільки не кажіть, що п’єте горілку, — гмикнув Сашко.

— А чому ні? Священик теж людина, На весіллі чи на хрестинах не гріх дві-три чарчини хильнути. — А в піст? — пролунав хитрий голос Штепи, який непомітно ввійшов до кімнати.

— О, Миколо Михайловичу, доброго ранку.

— Як почуваєшся?

— Голова розколюється. Я вчора…

— І правильно зробив.

Микола Михайлович присів за стіл, налив собі півсклянки морсу і задоволено випив.

— З вами, я бачу, все гаразд, — констатував Івченко.

Штепа й справді виглядав якщо й не зовсім здоровим, то, принаймні, помітно посвіжілим і відпочилим. Він усе ще накульгував, але пересувався досить впевнено. Яких методів він не застосовував би, вони переважили ті, якими користувалася традиційна медицина.

— Загалом, себе лікувати набагато важче, — сказав Микола Михайлович, допиваючи морс, — постійно щось заважає.

Він поставив склянку й весело запитав:

— То як щодо посту, отче?

— А що піст, горілка ж — не скоромне.

Вони засміялися.

— А коли серйозно, то страшна не горілка, а наслідки від її вживання. Одному вино на користь йде, а другого на тварину перетворює. Ви б нашим селом увечері пройшлися, надивилися б… Майже суцільне пияцтво. Усяке й раніше було, але останнім часом без побоїщ дня не минає. А бійки які: б’ють один одного тим, що під руку потрапить, навіть лежачих… До напівсмерті. Це хвороба якась, зараза. — Це не зараза, — тихо мовив Штепа, — це Тінь Люцифера. І це місце. Прокляте місце. Гарних людей воно робить поганими, а поганих… Воно спустошує людину, перетворює її на тупу істоту, яка живе інстинктами, а потім убиває… Довго тут люди не виживуть, Якщо ми не знищимо Тінь, у всьому світі буде так само. Якщо звідси можна ще втекти, то тоді тікати буде нікуди.

Чаклун помовчав, зітхнув.

— Та Бог із ним, з усім цим. Гарний ранок, гарний день, нема чого псувати собі настрій. Якщо не заперечуєте, я теж з’їв би чогось. Голодний, наче й не снідав. — Та звичайно ж, пригощайтеся. — Священик підвівся. — Зараз принесу. Тим часом Сашко похмуро глянув на годинник, похитав головою і стурбовано глянув у вікно.

— Коли пішов Макс?

— Дев’ятої ще не було, — відповів отець Іван, ставлячи на стіл тарілку з рибою. — А що таке? — Три з половиною години минуло, часу достатньо, не мегаполіс якийсь, тут усім про всіх відомо. Час би вже й повернутися.

— Нічого з ним не трапиться.

— Сподіватимемося.

Загавкали собаки.

О, про вовка промовка, а вовк і тут.

За хвилину до хати вперся Баринов, добре підпилий, з величезним синцем під оком. — О, Господи, що трапилося? — занепокоївся священик.

— Нічого смертельно небезпечного для мого здоров’я.

Макс упав на диван, потер синця й усміхнувся:

— Гарний тут у вас магазинчик, отче Іване. Там хоча б на хвилину припиняється пиятика?

— Хто це тебе?

— А, місцеві. Їм, виявляється, не подобаються чужинці. Один чоловічок зовсім непоганий у рукопашному бою, дуже, я б сказав, непоганий. — Блін, — пробурмотів Івченко, — нам ще халепи з місцевими не вистачало. — Жодних халеп. Побили один одному морди, потім розпили мирову. Той хлопець, як з’ясувалося, в Афгані воював, ми з ним добряче посиділи. Після цього. — Макс знову торкнувся синця. — Це Льоха Коротков, — кивнув Іван Андрійович. — Він прапорщиком у Рязанській дивізії служив, доки не списали через контузію, а може, й через пиятику. Він, звичайно, побитися завжди готовий, але якщо з ким випив — вважай, ви приятелі. До наступної пиятики…

— А як із нашою проблемою? — нетерпеливився Івченко.

— Нормальок. Спільне чаркування — найкращий спосіб здобуття необхідної інформації. Ну, можливо, крім спецметодів.

— Добре. Ви нас вибачите, Іване Андрійовичу?

Вони пішли до кімнати Штепи, чаклун сів на ліжко й питально глянув на Макса:

— Ну?

— Усе так, як казав священик. Їх приблизно дванадцятеро і завтра чекають на когось ще, на когось важливого. Живуть двома групами. Перша — в будинку місцевої самогонниці Тетяни.

Шістдесят років, а все Тетяна. Друга — в того рудого Сашка, про якого Іван Андрійович розповідав. Про нього ніякої більш-менш важливої інформації не отримано, чоловік як чоловік.

Мешкає сам у великому будинку, мабуть, вони йому просто сплачують за проживання. Дівчат тримають і там, і там — по двоє. Хто вони — невідомо, надвір їх не випускають і, судячи з усього, серйозно стережуть.

— Треба було дізнатися, де Наталі, — не витримав Сашко. Макс розвів руками.

— Я не чарівник.

— Не треба, — похитав головою Штепа, — її тут нема.

— Звідки це вам відомо?

— Відомо. Той, хто її викрав, ще не прибув, а він, напевно, тримає Наталі коло себе. Саме на нього, мабуть, і чекають завтра. А нашою метою буде одна з дівчат, які зараз тут, з адептами.

Макс здивовано гмикнув.

— Навіщо? Вони настільки важливі для вас?

— Це жертви, Максиме. Тінь Люцифера вже близько, я відчуваю. Пам’ятаєте, я розповідав, що Антихрист має народитися від повії на вівтарі Сатани, а батько зла дасть йому свою міць, енергію темних сил. Річ у тому, що новонароджений, ким би він не був, — усього лиш дитина й можливості його… А Тінь Люцифера — зосередження таких сил, які здатні знищити половину планети. Тут і вступає в дію магія, і людська, і гіперборейська, і сатанинська. Баби-повитухи приймуть пологи, а потім дадуть немовляті випити зілля, яке буде замішане на крові матері та незайманих дівчат, котрі символізують чотири релігії єдинобожжя: православну, католицьку, іслам та іудейську. Важливо те, що їх викрали з родин віруючих, але самі вони виховувалися без віри. Їх вигодовували, мов тварин, вони навіть розмовляти не вміють, зовсім чисті, мов аркуш паперу.