Тінь Люцифера

— Що далі? — важко дихаючи, запитав Штепа.

— Далі — втікаємо. Рвемо кігті.

Івченко кинувся через дорогу, намагаючись знайти прохід між п’ятиповерховими «хрущовками», які стояли впритул одна до одної. Супутники не відставали, хоча, судячи з хрипкого дихання Штепи, йому було непереливки. Раптом позаду коротко проспівав автомобільний гудок, зблиснуло світло фар. Хтось махав їм рукою з вікна машини. Сашко затулив собою супутників і підняв пістолет.

— Не стріляй, це я!

Макс зупинив «УАЗика», і вони, не змовляючись, стрибнули всередину.

— Утекли? Чудово.

Оперативний рвучко натиснув на газ, і машина, заверещавши покришками, помчала вулицею. Вони важко дихали, не в змозі промовити хоча б слово. Сашка тіпала запізніла дрож. Страх.

— Х-хух, я думав — усе…

Позаду прогримів сильний вибух, і над дахами здійнялася заграва пожежі. — Ну от і все, кінець «конторі». — Макс сплюнув. — Яка сволота наважилася? Ми ж із дна морського дістанемо, повисмикуємо все, що можна!

Наталі нервово засміялася. Вона весь час поводилася чудово, а зараз, судячи з блідого, із темними провалами очей обличчя та безтямних метушливих рухів, була на межі істерики. — Пощастило… — пробурмотів Штепа, — що вони забули зачинити двері, а то б…

Івченко глянув на Макса, зустрівся з його поглядом і кивнув. Усе правильно, ніяка то не випадковість. Те, що їх, тільки-но почалася катавасія, зібрали всіх разом, та ще з речами; те, що прибрали охорону і «забули» зачинити двері, означало лише одне. Говоров повірив Штепі, повірив Івченкові і в останню хвилину організував утечу, зухвалу, авантюрну, яка в дев’яти випадках із десяти приречена на провал. Відкрито допомогти Івченкові генерал не міг, він підставив би себе перед начальством, а втеча… Сашко припускав, що, якби не напад на «контору», Говоров однаково знайшов би спосіб організувати звільнення Штепи та його помічників.

І Макс з машиною опинився на цій вулиці не випадково…

Сашко мовчки простягнув Максові долоню, і той так само мовчки її потис.

— Дякую, — по паузі сказав Сашко.

— Нема за що.

— А пістолет…

— До речі, — похопився Макс, — дай-но його сюди, все-таки казенна зброя.

Подивився номер, гмикнув:

— Еге, отже, Ромі не пощастило… Ти хоч не сильно його?

— Переживе. Невідомо, що було б, якби я не «погладив» його по тім’ячку. Може, лежав би зараз, нафарширований свинцем.

Помітивши здивований погляд Наталі, Сашко посміхнувся:

— А ти що думала, сонечко, грушні «вовкодави» так просто повертаються до ворога спиною й ні за що ні про що дозволяють лупити себе по голові?

Вуста дівчини затремтіли.

— Я вже нічого не розумію… перестрілки… гонитва, арешти, втечі… Можна ж було просто залишити нам зброю? — Ага, й «стукачі» доповіли б куди слід, що генерал Говоров де попало залишає «стєчкіни». Сашко повернувся до Макса, якийсь час вони дивилися один на одного, потім Івченко сказав:

— Ну то що, напарнику, працюємо?

— Працюємо.

Попереду, на перехресті, з’явилися жовті «Жигулі» із синіми блимавками, з яких вискочили озброєні люди в бронежилетах.

— Оп-па… Менти. Чорт, не встигли проскочити. Та дарма.

Макс зупинив «УАЗика», покопирсався у внутрішній кишені й прикріпив до лобового скла листок із широкою діагональною смужкою.

— До наших спецперепусток їм зась. Сидіть спокійно.

Машина рушила, наближаючись до патруля. Здоровань у камуфляжі вийшов на середину дороги і, перетинаючи їм шлях, владно підніс жезл. Макс пригальмував.

— Старший лейтенант Семенов, — відрекомендувався міліціонер, — операція «Перехоплення». Будь ласка, вийдіть з машини, приготуйте документи. Машину — до огляду.

Його напарники доволі грамотно розосередилися біля свого авто, готові будь-якої миті прикрити товариша. Макс мовчки кивнув на скло. Міліціонер посвітив ліхтариком, придивився і зручніше перехопив автомат. — Це — перепустка на автомашину, а нас цікавлять пасажири. Ви людина військова, повинні розуміти, в місті стрілянина. — Ти що, лейтенанте, читати не вмієш? Це тобі не вошива виконкомівська «тачка», це — армія!

— Документи!

За знаком лейтенанта його напарники рушили вздовж вулиці, блокуючи «УАЗик». Макс упівголоса виматюкався, непомітно передав Сашкові відібраного перед цим «стєчкіна», витяг із-під сонцезахисного щитка пластикову картку і відчинив дверцята. — А спецталон державної інспекції безпеки дорожнього руху вас не влаштує?

Міліціонер узяв талон, якусь хвильку прискіпливо розглядав документ, який забороняв огляд машини, пасажирів та вантажу, проте заперечити щодо виданого рідним УВС папірця не міг. — Гаразд, проїхали. Показали б відразу, жодних питань не виникло б. — Дякую, лейтенанте. А що за стрілянина. Не скажеш? Бандитські розбірки чи… — Дідько його знає, — роздратовано буркнув міліціонер, — начебто теракт. Орієнтировку дали на чеченів, вони там якусь державну контору розгромили, чи то ФСБ, чи то прокуратуру. Самим достеменно невідомо.

— Зрозуміло… Ну, щасти.

Машина рушила.

— Погано, — пробурмотів Макс, коли вони трохи від’їхали.

— Схоже на те, — що наших усіх поклали, хоча це неймовірно.

Менти приїхали, покрутилися, але ніякої більш-менш точної інформації не отримали — не було від кого. Документів наші при собі не мали, а до сейфів міліція не залізе, не дадуть. Менти припускають, що то чечени, однак це малоймовірно — не мають вони такої потуги. Ні, це — суперпрофі. І з’явилися вони по ваші душі. А найгірше, вони точно знали, де вас шукати. Звідки?

— Ви ж нас «вирахували», — зауважив Івченко.

— Ми мали наводку, а виявили вас, точніше, ваш літак, за допомогою армійських РЛС. Таких можливостей не має більше ніхто. — Це все через нас із Сашком, — подав голос Штепа. — Тільки-но я почав обряд екзорцизму, їхній чаклун знайшов нас, відчувши заворушення в ефірі. Ми вже близько до мети, вони, мабуть, перекрили ключові напрямки і надіслали для штурму найближчу групу. — Перекрити, це так, — погодився Макс, — а стосовно найближчої групи… Повторюю, працювали професіонали.

— Асасини поганих не тримають.

— А, це ті, про яких ви згадували в розмові з генералом…

— Можливо, вони використовують іноземні спецслужби.

Макс спохмурнів і похитав головою.

— Усе одно не розумію. Адже не з бригадою бритоголових мають справу, повинні ж усвідомлювати, що ми за своїх горлянку перегриземо, навіть з того світу дістанемо. — Розуміють, але ставки нині такі, що ніхто не замислюється про майбутнє. Його просто не буде, якщо їм удасться… Якщо Антихрист народиться. Вважайте, що проти нас діють смертники.

— Чудово.

Росіянин довго й смачно виматюкався, похопився й вибачився перед дівчиною: — Нерви здають. Якось незвично діяти в себе вдома, наче в якомусь грьобаному Афганістані, набитому моджахедами.

Тим часом машина дісталася околиці міста, щасливо проминула ще один пост, цього разу стаціонарний, і вискочила біля недавно збудованих котеджів, за якими громадилася темна маса тайги.

— А куди ми їдемо? — поцікавилася Наталі.

Макс промовчав, витягнув чергову сигарету, прикурив і замислено мовив: — Цікаво, коли їх тут уже мов собак нерізаних, що ж робиться біля того вашого Ловоозера, чи як там його… Сейд-озера? — Нічого, — спокійно відповів Штепа. — Там їх нема. У тих місцях можуть перебувати лише особливі люди. Мабуть, посвячені з Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій уже там. З невеликою охороною, захищеною магічними амулетами, — звичайна людина там довго не витримає. Тут уже інші правила гри, жорстокі, страшні, дивні. Багато хто їх не розуміє, багатьом вони лише заважають, не лише нам, а й їм. Проте всі мусять грати за цими правилами. Це наче сценарій драми, режисер якої… Він не доказав, однак усі й так зрозуміли, кого Микола Михайлович має на увазі. — Ви сказали, що звичайна людина там не виживе, а як же місцеві мешканці? Ми вчора отримали інформацію щодо того району. Нам неодмінно стало б відомо про, гм, підвищену статистику смертності в будь-якій місцевості. — На те вони й місцеві. Вони там народилися, живуть у тій енергетиці. Питання в тому, яка частина від людини в них залишилася. Я не знаю.