Тінь Люцифера

— А ми? Хто захистить нас?

Чаклун лише сумно всміхнувся й не відповів…

«УАЗик» нарешті вискочив за межі міста і в’їхав на довгий міст над чорними водами Онезького озера.

— Схоже, ти знаєш, куди їдеш, — відзначив Сашко.

— До Кондопоги, — коротко відповів Макс.

Відчувши, що відповідь нікого не задовольнила, він по паузі додав: — Там можна переночувати в моєї знайомої. Адреса не «засвічена» навіть перед нашими, тому будемо там у повній безпеці. А завтра вранці я займуся організацією нашої доставки за Полярне коло.

— А чому ми маємо вам довіряти?

— А у вас нема вибору, Миколо Михайловичу, — посміхнувся Макс. — Дивні ви люди… Кілька годин тому вмовляли мого начальника допомогти, а тепер раптом пильними стали. Не забувайте, що ви на території Росії, куди проникнули за фальшивими документами, з невідомою метою.

— Ми мусимо допомагати один одному.

— Отож. Ви коли-небудь були в цих краях?

— Ні.

— А ти?

Сашко невиразно здвигнув плечима.

— Ага, — гмикнув Макс. — Тоді подумайте ось над чим.

Карелія — країна лісів та озер. Тут майже нема людей, можна проїхати сотні кілометрів і не зустріти жодної машини, жодного села. До Кольського півострова веде одна більш-менш нормальна автомагістраль, і її буде надійно перекрито.

По-перше, цих місць досягла Аномалія, а ви навіть не можете уявити, що навколо неї зараз діється. Лише вчених з усього світу з’їхалися сотні, а скільки шпигунів маскується під учених… Скоро по трасі без спеціального дозволу не пропускатимуть нікого, а в нас його нема. До того ж ті, хто полює на вас, не дилетанти, обов’язково переріжуть дорогу. Як відрізнити справжній армійський заслін від перевдягнених бойовиків?

Макс дістав із-за сонцезахисного щитка нову пачку сигарет, прикурив, випустив тугу цівку диму у відчинене вікно й додав: — Ну і полярна ніч, звичайно. Вона вже є повновладною господаркою в тих місцях. Приємного мало. — А ти маєш якісь варіанти, — не спитав, скоріше, ствердно мовив Сашко. — Завтра я організую «вертушку». В цій країні лісів та боліт легше обійтися без автотранспорту, ніж без літака чи гелікоптера. В будь-якому містечку, якщо є гроші, можна найняти «вертушку». А я навідаюся до військових. Моє посвідчення, що його видав генерал, щось-таки та й значить. Завтра ввечері будемо в Мурманську, а звідти до Ловоозера — зовсім недалеко, за тамтешніми мірками, звичайно. «Вирахувати» нас зможуть по тому ж вертольоту, однак на це піде безліч часу, а до того в Мурманську й слід наш прохолоне. — Справедливо, — погодився Івченко. — Слухай, так ти місцевий чи з команди Говорова? — З команди. І місцевий, — усміхнувся Макс. — Не треба мене провіряти, майоре, мовляв, звідки в цього типа тут знайомі. Колись я тут працював, тому генерал і включив мене у свою групу. А Ірина… Ми з нею навіть одружитися хотіли, та, на її щастя, все розладналося — який із мене сім’янин… Тож не треба мене ловити, — знову всміхнувся Макс, — захочу обдурити — не помітиш. Утім, так само, якби ти хотів обдурити мене. Машина на той час вирвалася з чіпких лабет тайги, залізнично-автомобільним мостом перетнула широку ріку й опинилася на вулицях чи то селища, чи то невеличкого містечка.

— Кондопога.

Макс звернув із центральної вулиці на вузький проспект, котрий простягався до протилежної окраїни містечка, й попередив: — Тільки жодних розмов про справу при Ірині. Я, звичайно, довіряю їй, проте не настільки. Для неї ми — геологи, міжнародна експедиція.

Він повернувся до Наталі й підморгнув:

— Можете шпарити англійською, міс.

Незабаром авто зупинилося біля великого півтораповерхового дерев’яного будинку. Світла в жодному з вікон не було.

— Дома нікого нема.

— Вітальня з іншого боку, — пояснив Макс і натиснув на клаксон. — А звідки ти знаєш, що вона не вийшла заміж чи не виїхала? — спитала Наталі. — Ну, а як ти думаєш? Росія, звичайно, не Англія і не Швейцарія поки що. Але таке чудо техніки, як телефон, у нас є.

Дівчина розсміялася.

Макс посигналив ще раз, і майже одразу в будинку загорілося світло.

— Максиме!

Висока білява жінка років двадцяти п’яти збігла з ґанку і кинулася на шию Максові.

— Як добре!

— Гостей приймаєш?

— Питаєш!

Доки Ірина та Наталі накривали на стіл, Макс вийшов на ґанок, зателефонував по своєму мобільному, а потім викликав Сашка.

— Пішли побалакаєм.

Закуривши, росіянин довго дивився в морозне небо, а потім тихо сказав:

— З генералом нещастя.

— Убито?

— У важкому стані, відправили «вертушкою» до Москви, невідомо, чи виживе. Ось так… Чоловік Афган пройшов, Абхазію, Чечню, а тут якась сволота…

— Встановили, хто то були?

— Зв’язок паршивий. До того ж, крім генерала, з кимсь ще спілкуватися небезпечно, сам розумієш… Адже Говоров самостійно працював, на свій страх і ризик, командування про операцію знало лише в загальних рисах, не знаю вже, чому. Мабуть, так було вигідно…

— Та не тягни ти.

— Оце й дивно… — Макс викинув недопалок і відразу дістав нову сигарету. — То була команда. Феесбешна «Альфа» і ще якісь араби, причому підготовані ненабагато гірше за наших спецназівців. Отож, шість трупів із їхнього боку і дев’ять — з нашого…

— А що з арабами?

— Я не все зрозумів, а може, мені не все сказали. Стовідсотково — це не чеченський слід. І не афганський. Наші хлопці, двоє чудом залишилися живими, кажуть, що то якась нова сила.

— Асасини…

— Що?

— Нічого, потім поясню. Ну і що ти про все це думаєш? Макс вилаявся.

— Ми у великій дупі, Сашко. Комітетники — це серйозно.

— Як гадаєш, знайдуть?

— Авжеж. Особливо коли знати, де шукати. А їм, схоже, це відомо.

— Плани змінюються?

— Ні, звичайно, — здивувався Макс, — з чого б це? «Вертушку» я дістану. Долетимо до Мурманська і швидко зникнемо. Вони зреагують, проте часу, аби перехопити нас, у них не вистачить, зуб даю. Інше питання, як назад вибиратимемося? — Знаєш, як у д’Артаньяна: «Можу вас заспокоїти, панове, назад повернуться не всі».

— Оце… перспектива… Вийшла Ірина.

— До столу. Максе, годі гостей димом труїти. Той викинув недокурену сигарету.

— Усе, ходімо. При ній — жодного слова.

Вечеря була надзвичайною. Чудові пельмені, які роблять лише на російській Півночі, мариновані гриби, копчена риба. Жінки пили наливку, а для чоловіків Ірина поставила на стіл семисотграмову пляшку «Московської».

Уперше в житті Наталі спробувала журавлину.

— Ну, як? — пошепки запитав її Сашко.

— Кисла, — скривилася дівчина.

— Ну, давайте по останній. — Максим розлив залишки горілки.

— Давайте вип’ємо за успіх нашої безнадійної справи.

— Ти вже за це пив, — усміхнулася Ірина, — чи вона настільки безнадійна, що ніякої горілки не вистачить?

— Майже вгадала.

Макс спохмурнів, а тоді знову взявся за чарку.

— Поїхали.

— Добра горілка. — Микола Михайлович відсунув порожню чарку і всміхнувся. — Ніколи не думав, що її можна пити такими порціями й при цьому отримувати задоволення. — А, так, у вас же її п’ють лише в коктейлях. Там більше води, ніж алкоголю. — По-різному в нас її п’ють, Ірино, по-різному. А я, схоже, зрозумів головний секрет російської горілки.

— Який? — В очах Макса застрибали веселі бісики.

— Гарна й багата закуска.

За столом гримнув сміх.

— От-от, — підтримав Штепу Сашко, — і, до речі, це секрет не лише російської горілки.

Макс зморщився:

— Терпіти не можу вашої «Перцівки». До речі, купили тут недавно, не пам’ятаю вже, якого заводу. Так нас надурили: написано — три перці, а у пляшці виявилося лише два. Махлюють.

— Можливо, — згодився Івченко.

Він хотів ще щось сказати, та раптом закашлявся і голосно зареготав.

— Ти чого, Сашко? — не зрозуміла Ірина.