Тінь Люцифера

«Але ж чому, чому демони не попередили про Надю?»

Годинник пробив північ. Початок нового дня. Початок нового року. Мільйони родин у всьому світі сидять зараз за святковим столом, і дзвенить кришталь бокалів, у яких піниться шампанське. Йосип розпалив люльку, затягнувся й закашлявся, вдавившись димом, що здався йому задушливо-гидким. Чортихнувшись, він загрюкав люлькою об край столу, вибиваючи попіл просто на бездоганно чисту поліровану поверхню.

«Що з тобою?»

Він не зміг відповісти на це питання. І не знав напевне, хто запитував. Розмірено стукотів годинник у кутку, і так само одноманітно горіли вогні величезного, одягненого у святковий одяг міста. Сам того не очікуючи, Йосип поривчасто ступив до вікна й опустив портьєру.

«Невже ти заздриш їм?»

Яким тоном було задане це питання? Сарказм? Подив? Жалість? Зневага? Коба щосили заплющив повіки і провів долонею по обличчю, яке раптом втратило пружність, стало втомленим, старим… Повагавшись, підійшов до шафи, витягнув зі схованки скриньку з каменем, котру завжди возив із собою, не покладаючись на охорону та сейфи з хитромудрим захистом. Довго дивився в прозорі, бездонні глибини каменя, аж поки нарешті земна реальність навколо нього не почала розчинятися, поступаючись місцем новому світові, котрий заспокоював, надавав сили і впевненості, звільняв від непотрібних жалюгідних химер. Перш ніж Йосип побачив розпливчасті, мінливі тіні мешканців Антисвіту, він ще встиг подумати про те, що добре б було скасувати Новий рік. Зробити перше січня робочим днем, і нехай тоді святкують. Хто схоче…

Сашко нашорошився, прислухаючись. Поблизу глухо гухнуло, за товстими стінами невеликої, без вікон кімнати, в яку його помістили, цей звук було ледь чути. Минуло кілька секунд, проте він більше нічого не почув. Сашко вже вирішив, що йому здалося. Замок масивних дверей клацнув, і на порозі виріс похмурий охоронець.

— Виходь, швидко. Речі візьми.

Вони вийшли в коридор, де в компанії ще двох мовчазних суб’єктів стояли Наталі та Штепа.

— Ходімо.

Швидко, майже бігом, вони пройшли коридором, звернули за ріг, проминули ще один поворот і опинилися перед оббитими дерматином дверми. Помітно нервуючи, охоронець відчинив їх і вштовхнув полонених до просторої, майже без меблів кімнати.

— Сидіть тут, за вами прийдуть. Двері зачинилися.

— Щось трапилося. Я чула якісь звуки…

Дівчина підбігла до забраного металевими ґратами вікна і визирнула-, втім, нічого там, крім порожнього двору, не побачивши.

— Щось не так…

І тут Івченко почув сухий ляскіт уже в самій будівлі.

— Це вибух!

Він кинувся до дверей, прислухався.

Раптом під його рукою вони прочинилися, клацнувши язичком замка, який не ввійшов у паз.

— Ого!

Він визирнув у коридор, який виявився зовсім порожнім. Звідкись здаля долинали притамовані звуки, крики, тупотіння. Пролунав вибух, ще один, моторошно завила смертельно поранена людина.

Сашко роздумував лише секунду.

— Це штурмовики. За мною!

Він вискочив із кімнати, тягнучи за собою Наталі.

— Стійте, може, це пастка! — крикнув Штепа. — їм нічого не варто вбити нас при спробі втечі. — Ні, це напад, — нетерпляче кинув Івченко. — У камері я чув, як спрацював ВПП.

— Що?

— Відмикальний піротехнічний пристрій, замки ним відкривають.

— Але ж пострілів не чути!

— Використовують прилади безгучної стрільби, — пояснив Сашко. — Нема коли розмовляти, давайте вперед. Він швидко, проте обережно рушив коридором. Штепа з дівчиною йшли слідом. Проминули двері кімнати, в якій тримали Сашка. Мабуть, звідси він уже зуміє знайти вихід. По інший бік, значно ближче, пролунав пронизливий, повний страху та ненависті крик «Алла акбар!», після якого відразу десь вибухнуло. Полонені кинулися навтьоки, Штепа на ходу шепотів якісь заклинання, схоже, знову латиною. Очевидно, у нападників щось не вийшло. Чи то забарилися, прориваючись до будівлі, чи то співробітники ГРУ були готові до нападу, але швидко й безшумно захопити його невідомим не вдалося. Чергового разу повернувши за ріг, Івченко вискочив просто на оперативника, котрий стояв до них спиною. Сашко вдарив його по потилиці, відкинув на стіну, підібрав «стєчкін» із глушником, який випав у оперативника з руки.

— Отак краще.

У кінці коридору, ставши на коліно, по невидимому противнику вів вогонь один із оперативників, котрого Сашко вже знав у обличчя — той відводив його сьогодні вдень на розмову до генерала. Незважаючи на те, що грушник стояв упівоберта до втікачів, жодної уваги на них він не звернув, чи, скоріше, не помітив. Певне, справи були кепські. За найближчим поворотом Івченко вже чув шипіння глушників. Судячи зі звуку, то були ізраїльські штурмові автомати.

— Сюди…

Гвинтовими сходами вони спустилися на перший поверх, Сашко не одразу знайшов потрібні двері, через які вони потрапили на сходи, що вели на нульовий рівень. Десь тут повинен бути гараж, Сашко добре пам’ятав, що поруч з душовими, куди його вчора водили, працювали автомобільні двигуни. Це була чистої води авантюра — бігати по незнайомій будівлі, ризикуючи нарватися на кулю, проте досвідчений опер знав, що такі ось «контори» ніколи не бувають надто великі. Логіка підказувала, що звідси повинен бути вихід і до гаража, і до приміщень технічного персоналу. Сашко відчинив одні двері, другі й нарешті за третіми побачив те, на що очікував: «Волгу» та дві «шістки», які стояли в просторому боксі.

— Допоможіть.

Івченко підбіг до воріт, хвилину прислухався. З того боку не долинало жодного звуку. Втім, це не означало, що там нема засідки — будинок штурмували явно не дилетанти. За допомогою чаклуна Сашко відсунув стулку воріт і, тримаючи зброю напоготові, гнучким рухом вислизнув назовні. Те, що відбулося далі, вклалося в кілька секунд. Івченко відразу зіткнувся з двома одягненими у чорні комбінезони незнайомцями. Вони не очікували на таке нахабство — один негайно отримав пістолетом в обличчя й полетів у темряву. Другий встиг захопити Сашкову руку з пістолетом, але Івченко рухався, а його супротивник стояв. Нічого не варто було вивести його з рівноваги, провести контрприйом, відкинувши вбік. Наступної миті основа долоні Івченка врізалася в перенісся нападника, ввігнавши йому в мозок уламки потрощених кісток. Сашко швидко озирнувся й зрозумів, що їм дуже пощастило. Вони опинилися в крихітному «пеналі» між двома брамами. Зовнішня зараз відчинена, а на в’їзді заклякла світла «Волга», всіяна дірками від куль. Мабуть, в’їздні ворота були одним із об’єктів нападу невідомих. Дочекавшись, коли брама відчиниться, пропускаючи машину, вони ввірвалися всередину, розстріляли і «Волгу», й охоронця в скляній будці, а потім через неї вдерлися до будівлі. Якби нападники залишили тут ще хоча б двох, шансів у Івченка не було б. Сашко повагався. На вулиці, звичайно ж, залишалися кілька бойовиків, які прикривали напад. Питання полягало лише в тому, скільки їх і де вони знаходяться. Оскільки обійшлося без галасу, можливість вирватися в Івченка та його супутників була. — Не відставайте, — коротко кинув він і, притискаючись до стіни, вискочив на вулицю. Так, це була звичайна міська вулиця. Метрів за тридцять мелькали спини перехожих. А на балконі будинку навпроти жеврів крихітний вогник сигарети. Нікого не стурбувало те, що відбувалося в будинку, а можливо, ніхто нічого й не чув. Усе це Сашко побачив і оцінив у проміжку між ударами шаленіючого серця. Набагато цікавішою для нього була темна іномарка, яка притислася до узбіччя навпроти. Двома гігантськими стрибками Сашко підскочив до авто так, щоб тим, хто сиділи в ньому, було незручно стріляти. У відчиненому вікні з’явилася рука з пістолетом, на ствол якого накручено глушник. Але оскільки Сашко наближався ззаду й майже впритул до авто, водієві, щоб відкрити вогонь, треба було повернутися на сидінні, що забрало в нього дорогоцінний час. А наступної секунди «стечкін» виплюнув по іномарці кілька куль. Віялом. Останній постріл був у колесо, після чого Сашко, підштовхуючи дівчину та чаклуна, кинувся геть. З-за рогу, мабуть, з головного, входу до «контори» ГРУ, вискочило кілька людей. Сашко огризнувся чотирма пострілами, на забуваючи рахувати набої. Позаду пролунав стогін, і переслідувачі вирішили відступити: заховатися на вулиці було ніде, а зі спини їх освітлював вуличний ліхтар, перетворюючи на чудові мішені. Три-чотири кулі все ж просвистіли поруч із утікачами. Одна відбилася від асфальту зовсім недалеко від Івченка. Ще кілька кроків, і вони опинилися за рогом. Від будівлі, яку штурмували, долинуло виття міліцейських сирен і майже одразу — короткі черги АКСУ.