Тінь Люцифера

Це вже світова проблема. Вам відомо, що вона зробила зі Смоленськом? Місто знищене вщент, і люди… їх не встигли евакуювати, тому що монстр раптово «стрибнув» вперед. Якщо раніше він висмоктував тепло з оточуючого середовища, то зараз його вже не цікавлять ні електрика, ні інші енергоносії. Зараз Аномалія полює на людей.

Штепа, насупившись, кивнув.

— Так, Тінь Арімана переходить на якісно інший рівень.

Вона вже не потребує підживлення, вона починає відчувати, вона тягнеться до того, хто на неї чекає.

Чаклун помовчав, замислено покрутив склянку і повільно промовив: — Гадаю, якби люди, що трапляються на шляху Аномалії, не боялися б, то вона пройшла б, навіть не помітивши їх. Страх, злоба, ненависть… Душі людські вихлюпують таку кількість емоцій, що Тінь Люцифера не в змозі відмовитися від такого подарунка, вона завжди тягтиметься до такого. Не буде людей — не буде жертв. Евакуюйте всіх, хто може опинитися на її шляху, навіть військових.

— А що, коли вона змінить маршрут?

— Не змінить. Вона йде до озера.

— Куди?

— Невже Костянтинів не передав інформацію, яку отримав від мене? Адже я казав, що Аномалія прямує до Кольського півострова. — Передав, — погодився Говоров, — але зрозумійте, ми ж не могли з ним спілкуватися довго. Володя дав мені основне… Можливо, про дещо промовчав. — Говоров затнувся і, хмурячись, криво посміхнувся.

— Наші люди у ФСБ повідомили, що українці передали їм матеріали по Аномалії. Але досі військове відомство їх не отримало, мабуть, зіграли роль старе суперництво та ревнощі, чорти б їх ухопили…

— Гадаю, річ тут не лише у суперництві, — зазначив Штепа.

— Ви натякаєте на свідомий саботаж? Дурниці… Який їм сенс? — Адже КДБ не що інше, як таємна політична поліція? — Штепа зробив наголос на слові «політична».

— ФСБ, — поправив його генерал, — зараз — ФСБ. То й що?

— А те, що практично всі фінансові й політичні структури профільтровано агентурою таємних масонських організацій. І не лише у вашій країні. Я — посвячений Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій, зрештою, всі нитки контролю за масонськими орденами та ложами сходяться до нас, тому мені дещо про це відомо. З військовою розвідкою складніше, до вас не так просто просунути людину за протекцією, для вас важливіші особисті риси працівника. — Мені теж це відомо, — буркнув генерал, — і наша служба, і безліч інших по всьому світу використовують масонську мережу в своїх інтересах.

Штепа криво посміхнувся.

— Свята наївність… Це вони вас використовують. Як у айкідо: треба поступитися, аби супротивник упав. Отож, як і кожна політична структура, ФСБ напхана масонською агентурою, як свідомою, так і тими, кого використовують опосередковано. Це, до речі, стосується і СБУ, але там складніше, оскільки на початку дев’яностих років мережа зазнала значних втрат.

— У нас масони не мають сили, — не надто впевнено заперечив генерал, — їх ще у двадцяті-тридцяті роки повибивали. — Не всіх. Просто вони були добре замасковані. Посудіть, наскільки вони добре укріпилися в державних інституціях, якщо їм сприяв сам Сталін.

— А ми?

— Армія? Ну, тут, як я вже сказав, усе складніше. Армія взагалі й армійська розвідка зокрема не настільки замкнуті кастові системи, як КДБ, з’являється надто багато людей, яких важко контролювати, до того ж втрати підчас операцій вищі… Ну, не мені вам пояснювати, та й у нас мало часу. Зміни в поведінці Аномалії свідчать про те, що вона незабаром може збільшити швидкість. Схоже, я помилявся, насправді вона може бути біля вівтаря не вісімнадцятого, а на добу раніше.

Він на хвильку замислився, а потім, наче зважившись, сказав: — Гаразд, я розповім вам усе. Ви повинні зрозуміти, що затримувати нас тут не можна.

Зустрівшись поглядом з Івченком, чаклун спохмурнів.? — Так, а його треба терміново покласти спати, в нього закінчуються сили.

— Я не засну, — видавив Сашко, — не засну…

— Ще як заснеш. І спатимеш, як немовля, обіцяю тобі.

— Я залишуся.

— Ти можеш упасти, бо живеш на останніх краплях нервової енергії.

— Я залишуся, — вперто мовив Івченко.

Йому дійсно хотілося спати, голова стала зовсім порожньою, і свідомість майже не сприймала дійсність, щоразу втрачаючи сенс розмови чаклуна з генералом. Але Сашко навіть не думав про те, щоб зараз піти. Він щосили стиснув пальці дівчини, і вона ледь не застогнала від болю.

— Я залишуся.

— Гаразд, — повагавшись, згодився Штепа. — Залишайся.

Він попросив у Говорова ще коньяку та кави, дочекався, коли перед ним поставили велику філіжанку з ароматним напоєм і почав говорити. Він розповідав практично те саме, що колись Костянтинову, те, що вже було відоме Сашкові. Але після того, що з ним трапилося, Івченко сприймав усе зовсім інакше. Здивування й недовіри не було. Не було скепсису. Були лише біль і страх. Біль і страх…

Москва, Кремль, 31 грудня 1931 року. 23.25.

«Чому, чому вона зробила це?» — катував себе Йосип.

Він підійшов до вікна і довго дивився, як за м’якою, невагомою завісою снігопаду мерехтіли далекі вогні московських вікон. Тисячі вогнів. Дивно, чому вони досі не сплять? Йосип звик працювати до глибокої ночі чи навіть до ранку, але вони… Адже деяким вставати о п’ятій, аби встигнути на інший кінець міста на ранкову зміну.

«Та сьогодні ж новорічна ніч!»

Він посміхнувся. Зовсім забув. Раніше, і до революції, і якийсь час потому, для Коби то було справжнє свято. Родинне. Йосип, Надя, її брат сиділи за столом у теплому світлі свічок, яке гралося з ялинковими прикрасами. Пили гарне вино, вели неквапливу бесіду, згадуючи минуле, спільних друзів. І ніколи не говорили про справи. Тепер у нього нема родини. Світлана, його улюблениця, надто молода та зайнята собою, Вася, втім, теж, з ними не поговориш. Яків… Йосип ніколи не любив і не був близький зі старшим сином, можливо, тому, що той нагадував йому свою матір, першу дружину Коби.

«Чому вона це зробила?»

Досі Йосип не міг отямитися від її самогубства. Спочатку був у шоці. Адже він її любив. І Надя, Коба те знав, теж любила його. Як вона могла? Як вона могла залишити його сам на сам із ворогами? Всюди, всюди вороги, нема на кого покластися. Виявилося, що вона теж ворог. — Вона зрадила тебе, — сказав якось Друккарга, — вона не схотіла розділити з тобою відповідальність за долю країни і твого народу.

— Вона не політик.

— Вона — твоя дружина, половина єдиного цілого. Своєю смертю вона не тільки залишила тебе самотнім, не тільки дала зайвий козир твоїм недругам, а й відібрала у тебе частину тебе самого.

— Чому ти не попередив мене?

Друккарга мовчав. Він ніколи не відповідав на це питання. Не відповідав, як не відповідав і інший демон, з яким спілкувався Йосип, — Жругр. Коба хотів, аби вони відповіли. Нехай навіть сказали б, що не попередили тому, що Йосип не питав, однак йому здавалося, що стало б легше. Та це бажання виникало рідко. Тому що Йосип боявся відповіді. Зважившись на це, Надя залишила записку, яку було адресовано особисто йому. Йосип нікому не показував її, тому що в ній були слова… з яких стало зрозуміло: Надя здогадувалася, хто насправді радник чоловіка, звідки він бере свою міць, яка дозволяла йому перемагати в титанічній боротьбі за владу. «Ти перетворився на знаряддя, слухняне знаряддя в руках Зла», — писала Надя. І ще: «За все треба платити. Зрештою, за все треба платити. Я вирішила заплатити, доки мій рахунок не став надто великим».

Він скреготнув зубами.

«Дурепа, вона так нічого й не зрозуміла. Нічого».

Йосип спалив цю записку, знищив відразу після похорон. Надто небезпечно було тримати її в себе, навіть у схованці. Ніколи не піде він на могилу дружини. Адже вона його зрадила. Йосип відвернувся від вікна, безшумно ступаючи по м’якому килиму, пройшовся від стіни до стіни. Пальці механічно набивали люльку.

«За все треба платити…»

Ця фраза назавжди врізалася в його пам’ять, не стерти її, не забути… Йому стало страшно. До крижаного ознобу. Так страшно, що відмовили ноги. Люлька безгучно впала на килим, розсипаючи погано прим’яті крихти тютюну. Здавалося, за спиною стоїть хтось чи щось, і варто Йосипу озирнутися, як це щось стрибне в нього й розірве зсередини, перетворивши на волаючого божевільного з чорними непорушними зіницями. Притиснувшись спиною до дерев’яних панелей стіни, він зацьковано озирався, немов хотів побачити причину страху, хоча напевне знав, що її тут нема. Нема в цьому світі. Він не бажав це визнавати, відмовлявся навіть думати про це, проте все частіше й частіше повертався до думки, якій не було місця в його свідомості, в його душі: «Ти зненавидів її за правду. Зненавидів тому, що вона розгледіла твоє справжнє обличчя. І ще тому, що вона напророчила тобі розплату». Йосип знав, що диявол завжди обдурює тих, хто ризикнув із ним зв’язатися. Які б хитрощі не використовувала людина, які б умови не ставила, цар брехні завжди знайде спосіб ошукати. О, він неодмінно виконає свої обіцянки. Він завжди дотримується свого слова. Але дотримується так, що людина неодмінно пошиється в дурні. «Вони ж використовують тебе, — промайнула думка, котру Йосип щоденно, щохвилини заганяв на самісіньке дно душі. — І Жругр, і Друккарга використовують тебе, і буде саме так, як хочуть вони, а не ти». Він не давав своєму другому «я» говорити, душив його, гнав геть, та отруйне насіння, котре посіяло те, що звичайні люди називають сумлінням, проростало й проростало, і Коба не встигав його виривати. І тоді йому снилися сни… І ні-ні, а промайне думка, що колись йому навіть і на гадку не спало б заморити голодом найактивнішу, найпідприємливішу частину свого народу, аби решта підкорилася. Саме його геніальні радники з потойбічного світу підкинули ідею використати Гітлера в ролі ката Європи, Нерона, який безумством своїм прокладає шлях справжньому володареві світу — Йосипові Віссаріоновичу Сталіну. Це буде пізніше, набагато пізніше, але обов’язково буде. І хитка ще влада зміцниться настільки, що найсильніші європейські країни будуть із завмиранням серця слухати кожне його слово. Задля досягнення цієї мети Йосип піде на все. Ні, він не банальний властолюбець, його мета — велична, могутня держава — імперія. І він — імператор. А його дурепа-дружина не змогла ні зрозуміти, ні прийняти цього. Жаль. Парадоксально, але чим далі, тим частіше Йосип думав про те, що він перетворюється на лиходія. І чим далі, тим важче було прогнати ці думки. Сумління… З Кобою такі штуки не проходять. Сумління… Що може бути важливішим, кращим за безмежну владу над мільйонами життів?