Тінь Люцифера

Відклавши ніж, Штепа закрив книгу й опустив руки на її палітурку. — Ім’ям того, хто повстав, ім’ям того, хто несе світло, ім’ям пресвітлого ангела Люцифера, я, чаклун Внутрішнього Кола Чорних Ієрархій, людина, справжнє ім’я якої відомо лише тому, хто несе світло живим і мертвим, я закликаю істот темних світів, душі померлих та неживих, що живуть, підкорятися мені!

Хоча чаклун давно вже не говорив латиною, але заклинання промовляв настільки швидко, майже захлинаючись, що свідомість не встигала за складним переплетінням дивних і страшних фраз. Сашко й не намагався їх розібрати. Він із переляком та жахом відчув, як усередині нього прокидається щось… чи хтось… Горло стиснула крижана грудка, заважаючи видати хоча б звук. У тіло, яке раптом напружилося до судоми, врізався скотч. Чаклун уже був поруч з Івченком. Він наблизив до його очей свої і повільно запитав:

— Ти тут?

— Так…

Сашко нічого не казав. Він не хотів відповідати. Він не міг відповідати. Його вустами говорив хтось інший. Івченко із жахом зрозумів, що його тіло йому не підкоряється, що перед чаклуном сидить не він…

— Ти мене чуєш?

— Так…

— Чому ти тут?

— Мене… надіслали…

Низький бас того, хто відповідав чаклунові, розхитував повітря, збиваючи його в тугі брижі, шмагав стіни, які раптом стали ненадійними. Промайнули бліді обличчя Говорова й Макса, котрі, втиснувшись у свої стільці, даремно намагалися бути непомітними. Жах знаходив їх.

— Хто ти? Назви своє ім’я.

— Ти — не священик, ти не можеш мені наказувати! — заперечив голос. — Я — посвячений, я маю право володарювати над істотами твого світу, і тобі це відомо. Ім’я!

У відповідь голос проревів щось нерозбірливе.

— Тебе послала людина?

— Так… Мене викликав… один із вас.

— Отже, я маю право вимагати, аби ти підкорявся й мені. Якщо, звичайно, угоду між вами не було підтверджено самим Люцифером.

— Ні, не було, — неохоче визнав голос.

— Ти сам у цьому тілі?

Голос щось пробурмотів, зовсім тихо.

— Не чую! Ти сам?

— Так…

— Я вимагаю, щоб ти його залишив.

— А хіба ти екзорцист? — єхидно поцікавився голос. — Чи, може, ти висвятився на священика, чаклуне?

— Не блазнюй, — розсердився Штепа.

— А то що буде? Татусеві поскаржишся?

Чаклун схопив зі столу ніж і спрямував його кінчик в обличчя Івченкові. Лезо загорілося холодним блакитним світлом.

— Що це? Я питаю, що це?!

— Атам. Великий Атам, якого подарував Баал-Зебуб магістрові ордену франкмасонів.

— Тобі відомо про його силу?

— Так…

— Ти зобов’язаний підкорятися його владі!

— Так, — понуро погодився голос.

— Отже, хто покликав тебе, хто наказав зайняти це тіло?

— Я не можу назвати його ім’я, бо він один із посвячених Внутрішнього Кола.

Чаклун, пробурмотівши прокляття, зітхнув.

— Нічого не вийде. Хотів дізнатися, хто за цим стоїть. Ні, не вийде.

Він знову звернувся до того, хто розмовляв Сашковим голосом.

— Я наказую тобі покинути це тіло.

— Ти… не можеш… не можеш мене змусити, адже ти чорний чаклун, це суперечить звичаям.

— Я тобі наказую!

— Люцифер прокляне тебе, чаклуне.

— Це мої проблеми. Я чекаю.

Івченко відчув, як усередині нього, не в тілі, ні — у свідомості, в душі, в тому, що й називається людським «я», щось заворушилося, бридке й страшне. — Не виганяй мене, — заскімлив демон Сашковим голосом, — тут так тепло й затишно, в ньому стільки пристрастей та гріхів… стільки доброї їжі… — Іменем великого Баал-Зебуба, який дарував людям клинок сей. — Чаклун спрямував вістря Атама просто Івченкові в очі, і воно спалахнуло блідим блакитним полум’ям. — Вийди!

У кабінеті наче хтось величезний і невидимий ляснув у долоні, здійнявся тугий вихор. Над головами людей пронеслося щось… чорне. Зі страшним тріском розкололися лампочки в люстрі та настільній лампі. Хтось тоненько й пронизливо заверещав Сашковим голосом, тіло хлопця здійнялося над стільцем, напружилося в неймовірних зусиллях. Скотч, який утримував його правицю, розірвався, залишилася жалюгідна смужка біля зап’ястка, але й вона, розітнувши шкіру, глибоко вп’ялася в зведені судомою м’язи, от-от готова розірватися.

— Тримайте його! — хрипко вигукнув Штепа, не віднімаючи ножа від Сашкового обличчя. — Тримайте, а то він повернеться!

Макс кинувся до стільця, притиснув руку Івченка, яка було звільнилася, і, скривившись від напруження, почав примотувати її скотчем.

Холодне полум’я з клинка повільно потекло Сашкові у вічі.

— Ай, не треба, не треба! — тонко заволав він. — Я піду! Я ж сказав, що піду! — Брешеш! — прошипів чаклун. — Брешеш! Поклянися іменем великого Баал-Зебуба піти й ніколи більше не повертатися в це тіло!

— Клянуся… Клянуся іменем Баал-Зебуба…

Штепа відступив крок назад.

Сашко відчув, як у ньому знову хтось важко поворухнувся і, роздираючи нутрощі, поліз назовні. Біль був неймовірний. Крижаний. Спустошливий. Кімната закрутилася навколо нього в божевільному танку. Здавалося, саме нічне небо опускається на кабінет усією своєю мільйоннотонною тушею. Знову пролунав страшний, нелюдський зойк. Але цього разу то був уже зойк самого Сашка. А за мить все скінчилося. Тіло його ослабло, обвисло в лахмітті пошматованих пут, і Сашко нарешті відчув, що знову може дихати. Сам. Штепа знеможено впав на стілець, заплющив очі і хрипко видихнув:

— Усе…

Івченко заплакав. Не було сил говорити і не було сил радіти. Всередині все було забруднене, спаскуджене паразитом, який там гніздився. Залишилося навіть огидне кубло, яке він скрутив. Сашко відчував його, як відчувають пухлину хворі на рак. Він знав, що все вже позаду, і не міг у це повірити. Ридання струшували його змучене тіло, він ненавидів себе за цю слабкість, проте вдіяти нічого не міг.

— Увімкніть світло, — тихо попросив Штепа.

Мов здаля, до Сашка долинув тремтячий голос Говорова, який наказував принести нові лампочки, а потім його вуст торкнувся край металевої чаші.

— Пий, — над ним схилилася Наталі, — пий.

Миле, рідне обличчя…

Він зажмурився, намагаючись вгамувати сльози, витер мокрі щоки і ковтнув теплого пряного напою, який відразу легкою хвилею ринув у тіло, розчиняв, вимивав липкі залишки бруду та жаху. Спалахнуло світло. Різке, земне.? Штепа важко підвівся, човгаючи, підійшов до столу, загасив свої моторошні свічки і почав збирати речі. Його руки трусилися. — Це… перша моя битва з таким супротивником, — пробурмотів він, — думав… нічого не вийде. А він відчував мій страх та невпевненість… Ніяк не бажав підкорятися.

Він опустив сумку на підлогу і витер втомлене мокре обличчя. — Я страшенно боявся, — повторив чаклун, — а він відчував це. Вони завжди відчувають страх та слабкість… Не хотів іти.

Наталі подала чашу і йому, але Штепа відмахнувся.

— Дайте випити чогось… справжнього.

Усе ще блідий, Говоров прошкандибав до шафи, дістав напівпорожню пляшку коньяку і, розхлюпуючи, налив усім по півсклянки.

— Йому не можна…

Штепа взяв свою, випив трьома великими ковтками і простягнув порожню посудину генералові.

— Ще.

Той відкинув порожню пляшку в куток.

— Максе, нехай принесуть нову.

Наталі знову простягнула Сашкові чашу. Івченко, знаючи вже, який ефект дає напій, не відмовлявся й випив до дна погано проціжений холодний відвар, відчуваючи на язиці розпарені травинки. Макс, незграбно присівши біля стільця, зрізав залишки скотча.

— Ну от, ви все бачили, — сказав Штепа генералові.

— Бачив… То було… жахливо.

— Це ніщо порівняно з тим, що чекає на людей, якщо мені не вдасться зупинити Антихриста. — Ви знаєте, я не вірив… Костянтинів натякав на те, що ви… Ну скажіть, як людина при здоровому глузді може повірити в таке?

— А Тінь Люцифера, вона що, галюцинація? Мара?

— Ви про Аномалію? Наші вчені досі губляться в здогадах.

Генерал вийняв зі столу паку газет.

— Ось, гляньте, всюди: Аномалія, Аномалія, Аномалія…