Тінь Люцифера

Народження під знаком Стрільця означає, що це — напівлюдина, поєднання тваринної, інстинктивної, та космічної природи, підсвідомості та надсвідомості, здатність до трансмутації духу. У такій людині поєднано риси духовного лідера цілого народу й водночас його ката, кривавого тирана. Злий Нептун означає відсутність у такої людини віри в людей, підозрілість, байдужість і, як результат, постійну самотність. Смерть цієї людини буде важкою, страшною і наглою. Вона помре в повній самотності, без друзів та людей, яких вона б любила. І ті, хто вихваляв та боявся його, плюнуть на мертве тіло…» Сталін гірко посміхнувся. Остання фраза й коштувала старому життя. Йосип пробачив би цьому блазню все: похмуре пророкування, моторошну характеристику, пробачив би навіть абсолютну відвертість і відсутність страху, які були більше схожі на зухвалість. Але приниження — ніколи. Коба згадав, як після смерті Фрунзе старий приїхав до нього на дачу і благав відмовитися від влади. «Ви занапастите свій народ і себе, ви не можете, не маєте права володарювати», — казав він. Старий дурень, ідеаліст, що вижив із розуму, вважаючи, що коли йому потурають, якщо йому дозволяють говорити правду, то буде дозволено промовити й таке… Для нього, напевне, все, що він написав, так і залишилося похмурим пророцтвом, голосом зірок, не більше. Він так і не зрозумів, що завдяки астрології зазирнув за маску й побачив справжнього Сталіна. «…Дев’ятий день місяця, в який народжено цю людину, вважається одним із найпохмуріших та найстрашніших місячних днів. Його образ — кажан, або нетопир, є одним із символів Сатани…» Астролог не зрозумів головного: це — не проста випадковість. Сталін не міг народитися іншого дня. Астрологічна карта не просто пояснювала Йосипів характер. Вона розкривала його. Старий ідіот так і не усвідомив, що напророкував. Йосип раптом хіхікнув і рішуче розірвав папірець. Досить химер. Досить дурити себе й свою долю, яку і так уже давно, ще до його народження, визначено. Нехай демонам відомі найпотаємніші його думки, головне, вони невідомі людям. Ані Зінов’єву, ані Ворошилову, ані Троцькому. Не знає їх і той маніяк Шикльгрубер, якого вони з Друккаргою та Жругром готують на роль стінобитного знаряддя, здатного розтрощити Європу і кинути до ніг тріумфального переможця. А демони… Вони залежні від Сталіна так само, як він залежить від них. Якщо не більше. Ігва Друккарга чи не єдиною умовою надання допомоги Сталінові поставив вимогу віднайти на Близькому Сході Парфянський вівтар і переправити його в давнє капище гіперборейців. Йосип наводив довідки — цей вівтар має й іншу назву: вівтар Сатани. Даремно демон прохопився. Тепер Сталін має козир, тепер у нього є предмет торгівлі. І тому Друккарзі нічого не залишиться, як поступитися. Неважливо, з чиїх рук Коба отримає владу над світом. Нехай навіть з лап Сатани. Страшно? Звичайно. Але на Йосипові і без того стільки гріхів, що шлях до Царства небесного йому давно закритий. Якщо воно є, те царство. На мить ворухнулася слабка, придушена пристрастями та звабами думка про те, що все не так просто й однозначно, як це бачиться Йосипові, що його обдурюють, що не можна безкарно грати в рулетку із самим Сатаною.

Але Коба волів не дослухатися до цієї думки…

Лікар приставив пістолет до Сашкової руки та так і завмер, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися. На порозі з’явилися двоє міцних хлопців у цивільному, а слідом за ними ввійшли Штепа й Наталі. В руках у чаклуна була його незмінна сумка.

— Що таке? Хто наказав привести їх сюди?

Генерал, який сидів біля Сашка спиною до дверей і дивився зараз на Штепу через плече, не помітив того, що вже бачив лікар: непорушні погляди та механічно-непевні рухи оперативників. Обидва були в гіпнотичному трансі. — Вибачте, пане генерал, — промовив Штепа, важко дихаючи й витираючи піт із чола, — у мене не було іншого виходу. Якщо Олександру не надати термінову допомогу, він помре. Він став об’єктом магічного нападу.

— Що за маячня?

— Це не маячня. Чи ви щойно не тримали його втрьох, щоб він не розбив собі голову у нападі падучої? Зволікати не можна, дорога кожна хвилина. А потім можете продовжити допит, уже зі мною — я відповім на всі ваші питання.

Говоров замислився.

— Гаразд, — за мить погодився він, — нехай буде по-вашому. Максе…

Світловолосий прибрав пістолет, під прицілом якого тримав Штепу, відсторонився, пропускаючи його до кабінету, а потім, за знаком Говорова, допоміг чаклунові посадити Івченка на стілець. Сашко вже майже нічого не розумів, усе було наче вві сні. Миготіли обличчя Наталі, Говорова, Штепи, потім знову Говорова… Щоразу перед очима виникали розмиті тіні, які хаотично стрибали, кидаючись на Сашка. І ще той шепіт… Постійний недобрий шепіт, котрий то затихав, то ставав гучнішим, з якого можна було розібрати страшне: «Помреш… помреш… помреш…» — Прив’яжіть його, — скомандував Штепа, просто на підлозі розкриваючи свою сумку. — Ні, наручники не годяться, потрібна мотузка. Гарненько примотайте його до спинки й сидіння. Ось так, добре…

— Людей моїх приведіть до тями, — похмуро попросив Говоров, спостерігаючи за маніпуляціями чаклуна, який розкладав на столі якісь корені, вузлики, пакунки…

— Ох, так…

Штепа повернувся до завмерлих оперів і клацнув пальцями. Ті стріпонулися й ошелешено витріщилися на Говорова, не розуміючи, що відбувається. — Вийдіть у коридор, — наказав генерал. — Максе, ти теж. Хоча ні, ти залишайся.

— Тільки не заважайте.

Штепа акуратно поклав перед собою товстий фоліант у грубій чорній палітурці з тисненої шкіри, витяг із сумки важку на вигляд срібну чашу, поставив поряд із книгою і по вінця наповнив водою з карафи. — Погано, крові нема… — пробурмотів він, ні до кого не звертаючись. — Та нічого, обійдемося.

Дбайливо розгорнувши полотняний пакунок, чаклун дістав із нього два ножі з білим та чорним руків’ям, які лягли по обидва боки чаші. Насамкінець на столі з’явився якийсь бридкий, зморщений предмет, у якому Говоров із огидою впізнав висушену людську руку.

— Ну це вже…

— Ш-ш-ш… — прошипів чаклун.

Генерал підкорився, мовчки спостерігаючи, як Штепа нанизує на пальці муміфікованої руки крихітні чорні свічечки.

— Вимкніть світло.

Не чекаючи на команду шефа, Макс клацнув вимикачем настільної лампи. Настала абсолютна темрява, яка, втім, відразу відсунулася. Це примарним світлом загорілися свічки на чаклунському підсвічнику. А Штепа вже бурмотів заклинання латиною, час від часу зазираючи в книгу й проводячи руками над крихітними холодними вогниками. Сашко сидів, туго зв’язаний скотчем так, що не міг навіть поворухнутися. Якимось чином, ледь чаклун почав читати заклинання, до Івченка повернулося сприйняття дійсності, світ знову став чітким і реальним. Розум, із подивом відзначив про себе Сашко, сприймав те, що відбувалося, зовсім спокійно, наче то була повсякденна, знайома справа. І ще Сашко ніяк не міг відкараскатися від враження, що якась його частина перебуває поза ним, у цій кімнаті, невидима й невідчутна. І теж спостерігає. І за Штепою, і за генералом, і за самим Івченком. Бурмотіння Штепи ставало дедалі голоснішим і голоснішим. Сашко відчув, як слова ворушать задушливе повітря кімнати, здіймають вітер, невловимий на дотик, вітер, від якого починало морозити. Та частина Сашка, яка зараз жила окремо від нього, заметушилася, шукаючи укриття, забилася в куток, кліпаючи звідти крихітними злими жаринами жовтих очиць. Чаклун повільно взяв ножа з чорним руків’ям, опустив його у воду раз, другий, третій, потім цим-таки ножем накреслив у повітрі горизонтальну вісімку. Наступний знак був уже іншим, швидким, складним, око не встигло його сприйняти.

— Тобі, котре живить усе живе, повітря…

Заклинання лунали одне за одним:

— Тобі, котрий зігріває все живе, вогонь… Тобі, котра дає силу, вода…