Тінь Люцифера

Івченко замислено кивнув і потер скроні. Знову заболіла голова, нудота повернулася, перекочуючись десь у глибині живота. Схоже, напади хвороби почастішали й ставали все тривалішими.

— Ну, що скажеш? — поцікавився генерал.

Сашко знав, що слова свого Говоров дотримає. Не тому, що приятель Костянтиніва, а тому, що зараз, нічого не знаючи про Тінь Люцифера, всі спецслужби у цейтноті, і Говоров теж. Тому він зацікавлений у добровільній і щирій співпраці. Уклавши із захопленими угоду, дотримуватиметься її, це — неписане правило розвідки.

— Вас цікавить Аномалія, — промовив нарешті Івченко.

— А що ж іще, вона, рідненька. Знаєш, що вона зробила зі Смоленськом? Ця Аномалія, чим би вона не була, вже давно перестала бути проблемою лише Росії чи лише України. Схоже, вона торкається всіх на цій планеті. Тут така свистопляска йде…

Сашко похмуро кивнув і скривився. Рот поступово наповнювався солоною слиною, немов нагадування про Аномалію спричинило в його змученому організмі реакцію відторгнення. — Лікаря, — простогнав він, — мені потрібен лікар, мене зараз знову знудить.

Генерал заклопотано кивнув і розпорядився:

— Максе, поклич Гаспаряна.

За хвилину в кабінеті з’явився високий сухорлявий азербайджанець з металевим кейсом у руці.

— Подивися, що з ним.

Генерал не на жарт стривожився.

Лікар довго вовтузився з Івченком, відтягнув повіки, заглянув у рот, обдивився руки, із заклопотаним виглядом зміряв тиск, після чого знову зайнявся руками. Пухирці під його обережними дотиками з ледь чутним тріском лускалися, залишаючи дрібні, неприємні на вигляд виразки.

— Ну, що там?

Гаспарян випростався, стягнув із рук завбачливо одягнені медичні рукавички і похмуро хитнув головою. — Точно сказати поки що важко, товаришу генерал… Я особисто з таким не зустрічався. У нього температура і дуже низький артеріальний тиск. Можливо, це алергія, вона може проявитися по-різному, а може статися, що це якась інфекція.

— Це серйозно?

— Будь-яке захворювання серйозне.

— А попрацювати з ним можна?

Лікар знизав плечима:

— Це залежить від того, як він почуватиметься. Я б не радив. Якщо це інфекція… Я, мабуть, зроблю йому ін’єкцію антибіотиків. Як ви їх переносите? — спитав він Сашка, — Алергії не було?

— Ні… — Івченко ледь розліпив сухі вуста.

Він був наляканий. Дуже наляканий. Тіло поступово переставало підкорятися. Сашко його майже не відчував, наче хтось перерізав нервові закінчення. Його трусило. Лікар оголив його руку, вставив у ін’єкційний пістолет ампулу і схилився над Сашком. Але не встиг він натиснути на спуск, як невідома сила буквально підкинула Івченка над стільцем. Він врізався головою в підборіддя лікаря і впав на підлогу. Горло видало тонкий писк — усе, на що були здатні легені, які раптово відмовилися приймати повітря. М’язами пробігла судома, знову й знову. А потім вони стиснулися в тугі грудки, вигнувши тіло дугою. З грудей вихопилося чуже, зовсім дике ревіння. Генерал вискочив з-за столу і кинувся на допомогу лікарю й кремезному світловолосому оперативникові, якого він називав Максом. Вони ледь могли втрьох утримувати тіло, що билося в конвульсіях. — Це епілептичний напад, — крикнув лікар, тримаючи хворого за ноги.

Сашкові чомусь здалося конче необхідним сказати, що це ревіння — не його, що кричить хтось інший, однак язик не слухався. Сашко неначе мчав у божевільному авто і не знав, як його зупинити.

— Спокійно! Спокійно!

Лікар усе ж примудрився дотягнутися до ін’єкційного пістолета, який лежав на підлозі, і, приставивши до Сашкової руки, натиснув на спуск. Потім ще раз і ще. — Чорт, антибіотики не допомагають! — прохрипів він. — Треба транквілізаторів!

Він спробував було схопити валізку, але Сашкові конвульсії не дали цього зробити. — Суки! Ідіть геть! Залиште його! Геть, він мій! — прогарчав раптом хтось всередині Сашка.

Він дивився на обличчя, які стрибали перед ним, на стелю, на стіни і відчував, як поволі божеволіє. Сашка охопив жах. Тваринний, крижаний жах, з яким неможливо було боротися. Він відчував, як тріщать м’язи, як скоцюрблені пальці притиснутих до підлоги рук дряпають жорсткий ворс килима, як безладно молотять повітря ноги, котрі вирвалися з чіпких обіймів Гаспаряна… Відчув? Але ж секунду тому він узагалі нічого не відчував! Чи то подіяли ліки, чи то напад минувся сам по собі, однак Сашкове тіло поступово розслабилося, перестало битися й труситися, лежало купою зібганої брудної білизни.

— Слава Богу, здається, все, — видихнув лікар.

Він відпустив Сашкові ноги, покопирсався в кейсі і зарядив пістолет новою ампулою. — Усе ж я зроблю йому ін’єкцію заспокійливого, нехай поспить. І я б вам радив, пане генерал, днів на два залишити його під моїм наглядом. — Ми не маємо двох днів, — заперечив Говоров, витираючи обличчя хусткою, — ми не маємо навіть двох годин.

— У такому стані від нього мало користі.

Лікар приставив пістолета до Сашкової руки та так і завмер. Завмерли й генерал з Максом, ошелешено дивлячись на двері, що раптово відчинилися. Росія, Підмосков’я, урядова дачна резиденція «Кунцево-1», 12 квітня 1931 року. 2.40. Цього разу йому вдалося перейти у стан «хохха» майже одразу і без допомоги каменя. Притамоване світло лампи ще більш потьмяніло, предмети навколо Йосипа знайомо розплилися, втратили обриси, пропускаючи його в Антисвіт. Звідкись долинали нерозбірливі голоси, бурмотіння, віддалені стогони. Довкола, наскільки вистачало погляду, повільно пропливали, танули, знову виринали з темряви, переплітаючись одна з одною, пожираючи одна одну й народжуючись одна з одної, примарні тіні без форм. Мешканці дивного й захоплюючого світу. «Де ти?» — подумки покликав Йосип, і відразу одна з тіней, припинивши свій плавний танок, ущільнилася, потемнішала, набираючи вигляду людської постаті без обличчя. Кобі ніколи не вдавалося побачити очі співрозмовника, завжди то була лише чорна, туга, як ніч, тінь. — Вітаю тебе, брате мій, у безкінечній величі твого духу, — промовила тінь звичне привітання. — Ти кликав мене?

— Так, — пробурмотів Йосип, — кликав…

— Навіщо? Тобі знову потрібна порада?

Йосип відчув, як невидимий погляд Великого Ігви Антисвіту Друккарги впивається в його обличчя, оцінює, читаючи його думки та почуття. Ніколи ще Кобі не вдавалося приховати від свого моторошного генія справжні наміри. Вдавалося обманювати всіх: соратників по партії, іноземних дипломатів, друзів, ворогів, дружину, дітей, але цю істоту… — Ти розгублений… — прошелестіло в кімнаті. — Розгублений і наляканий. Ти намагаєшся кохати дружину, переймаєшся тим, що вона тебе не розуміє, і боїшся… Хочеш… і боїшся її втратити…

Демон говорив, говорив, і Кобі ставало дедалі страшніше. Ця істота знала про нього все! Ця істота була вже частиною його самого! — Ти боїшся втратити владу, яку здобув із такими труднощами. Ти спробував підкорити селян і дістав відсіч. І побачив, що твоє володарювання над народом насправді — ілюзія, яка може розвіятися в будь-яку мить. Ти використовуєш людей, маніпулюєш ними і щомиті боїшся удару ножем, пострілу чи порції отрути за обідом. Я розумію тебе. І я допоможу тобі… — Я… мені страшно. Я нікому не вірю, у мене нема друзів, нема близьких. Для мільйонів людей я — майже Бог, якого обожнюють і вважають непомильним. А я їм не вірю. Народ… Народ не може щиро любити правителя. Я це відчуваю. Я знаю… — Любов… Але ж ти знаєш, що то фікція. Навіть Бог, ти чуєш, навіть Бог надає перевагу не любові, а страху. Коли б він любив людей, хіба б він змусив їх так страждати? Хіба б не створив їх більш досконалими, могутнішими за себе самого, якби щиро їх любив? Але він воліє, аби його боялися. І він правий. Зроби так, щоб тебе любили, але ще більше — боялися. Нехай вони знають: Сталін мудрий, величний і людяний, однак він ще й жорстокий. Справедливий, але й безжальний. Я допоможу тобі. Тільки тоді твій народ буде тобі відданий, коли зрозуміє, що слухняність і покора несуть благо, а сумніви й неприязнь — голод і смерть. Коли ти доб’єшся цього, зможеш завоювати цілий світ і стати Великим Ігвою своєї реальності. Я допоможу тобі. Я тобі допоможу… — Повернувшись, Коба ще довго не міг угамувати дрож, яка трясла його тіло. Великі краплі поту котилися зморшкуватими щоками, капали на комір тонкої полотняної сорочки, збігали вздовж хребта. Плата за страх… Йосип смертельно боявся Друккарги, ненавидів його самого і його поради, проте обійтися без них уже не міг. Зав’яз… Адже він розумів, що таке Антисвіт, що таке Друккарга чи, скажімо, Жругр. Демони… У Йосипа все ж-таки була духовна освіта, та й дурнем себе не вважав. Варто лише дозволити породженням темряви говорити, варто лише почати їх слухати, і все… Душа навічно прикипить до чорного зла, яке точиться з того боку. Ані Сатана, ані його підручні нічого не можуть вдіяти з людиною без її згоди. А Коба прагнув влади. Влади за будь-яку Ціну. Іноді, дуже рідко, щоправда, Йосипу снилися його жертви. Бехтерєв, Фрунзе, Ленін… Скільки їх, вбитих, зраджених, обманутих у вічній гонитві, яка не має фінішу, в гонитві за владою… Скільки ще буде… Йосип згадав старого масона-астролога, якого колись тримав біля себе задля втіхи. Яке в нього було ім’я?.. Він напружив пам’ять, та згадати так і не зміг, хоча обличчя старого стояло перед очима. Дивно… У Йосипа завжди була чудова пам’ять. Він важко підвівся, підійшов до шафи і, намацавши невидимий важіль, відкрив потаємну скриньку, в якій тримав найважливіші папери та речі. Пальці торкнулися чорної скриньки і відразу відсмикнулися. Ні… Замість скриньки він узяв пожовклий листок звичайного учнівського зошита, відійшов до столу, підніс до світла, вдивляючись у вицвілі акуратні рядки. Гороскоп, який, на біду Сталіну й самому собі, склав старий астролог. «При його народженні Сонце було в останньому градусі Стрільця, на переході до знаку Козерога, що свідчить про потаємність і загадковість такої людини. На час народження Сонце також проходило тропік зимового сонцестояння. Перебування світила у точці замерзання пророчить, що на дух цієї людини чекають дуже серйозні випробовування. Можна навіть сказати, що від народження цієї людини приходить тимчасовий наступ сил мороку на сили світла.