Тінь Люцифера

Пістолет так і залишився в кобурі.

«І добре», — подумав він мляво, спостерігаючи, як з чагарнику та машин, що підлетіли до їхнього «Опеля», вибігають люди. Надто багато людей… Він не встиг нікого розгледіти, заважали головний біль та «мухи» в очах, до того ж надто швидко все відбулося. Хто б не були ці люди, спрацювали вони чудово. Перш ніж йому на голову накинули щільний полотняний мішок, Сашко встиг побачити білу «Газель», яка стала поперек дороги, той самий мікроавтобус, який обігнав їх кілька хвилин тому.

«Чорт…»

Його вправно підхопили попід скуті за спиною руки, без зайвих церемоній заштовхали в машину, судячи зі звуку двигуна, «Волгу», по боках втиснулася пара габаритних молодиків, і авто рвонуло вперед.

— Сиди й не дихай, — попередив молодий голос.

Уся операція захоплення тривала менше хвилини. Переляку не було. Не було ані прикрості, ані приреченості людини, яка програла. Всі сили Івченко витрачав на боротьбу з нудотою.

«А Наталі? — спалахнула раптом думка. — Де Наталі?»

— Послухайте, — через силу прохрипів він і відразу ж отримав по ліктю руків’ям пістолета. Нестерпний біль змусив скорчитися.

— Я ж сказав не смикатися, — ревонув той самий голос.

Але Сашко вже його не чув. Його буквально розірвав напад блювоти.

— Чорт, це що таке?!

На нього посипався цілий град ударів, які супроводжували відбірні матюки. Голова розколювалася від болю. Темрява вибухала жовтими жагучими протуберанцями, котрі ось-ось повинні були спопелити пошматоване болем та побоями тіло.

І раптом усе скінчилося.

— …сказано припинити! — мов крізь вату долинув голос іншої людини, яка сиділа попереду.

— Поводьтеся спокійно, і все буде гаразд.

Останню репліку було адресовано полоненому. Сашко вирішив підкоритися. Однак якщо не захочуть, йому нічого не скажуть, лише гірше буде.

— Треба змінити машину, тут тепер не дуже приємно.

Почулося клацання вимикача.

«Ого! — промайнула думка. — Працювали в режимі радіомовчання. І це дійсно професіонали, причому професіонали з державної „контори“.» Власне, приводом для веселощів цей факт навряд чи був — співробітники державних служб можуть бути жорстокішими й безжальнішими, ніж будь-які бандити, а держава, яка стоїть за їхньою спиною, робить їх ще сильнішими й небезпечнішими. Проте в їхньому середовищі існували неписані правила поведінки із супротивником. Використовуючи їх, можна гратися, торгуватися, вишукуючи шанс на порятунок. Це не якісь там бритоголові «відморозки», котрі поспішають вибити з полоненого все і будь-якими способами. Держава, як правило, нікуди не поспішає.

— «Гіацинт-4», це «Айстра», дайте інший транспорт.

Їхня «Волга» відразу плавно зупинилася, Сашка вивели з машини й потягли в іншу, яку було припарковано кроків за десять. Теж «Волгу».

А позаду неї, Івченко це чітко чув, працювали двигуни ще двох. Отже, вони йдуть колоною, а це підкріплює версію щодо силовиків. У будь-якому іншому випадку полонених заховали б і перевезли таємно.

Сашка штовхнули в салон, і кавалькада рушила.

їхали довго. Годину, дві… Сашко нічого не бачив, тож швидко втратив відчуття часу. Викрадачі більшу частину шляху мовчали, лише зрідка обмінюючись одноманітними репліками, з яких нічого не можна було зрозуміти. Залишалося сидіти й чекати неминучого.

Поступово головний біль ущух, залишилася лише важкість у потилиці, яка час від часу проривалася в скроні тупими рівномірними ударами. Дуже хотілося пити. Сухий шорсткий язик, здавалося, заполонив увесь рот і заважав навіть більше, ніж біль у розбитих кінцівках. Але попрохати води Сашко все ж не наважився. Нарешті «Волга» після кількох поворотів зупинилася. Ззовні прогриміли металеві ворота, що відчинялися, авто плавно гойднулося й почало опускатися вниз. Знову ворота, цього разу вони відчинилися майже беззвучно, долинав лише гул електромоторів.

— Виходимо, — скомандував молодий голос.

Вони були в доволі просторому приміщенні, кроки лунко відбивалися від високої стелі та бетонних стін.

— Уперед.

— Зніміть наручники, — попрохав Сашко, — рук уже не відчуваю.

— Потерпиш дві хвилини.

Його довго вели сходами та переходами, Івченко нарахував із дюжину поворотів, і нарешті заштовхнули до якогось кабінету. Те, що то був саме кабінет, а не камера, Сашко зрозумів, коли його всадовили на м’який стілець. Отже, його припущення правильне, зараз буде перший допит. Зазвичай він буває гранично жорстким, об’єкта намагаються «зламати» в перші ж хвилини. З Івченком навряд чи так вдіють, їм відомо, що він — професіонал, а з ними така штука не проходить. Ось тут і з’явиться шанс з’ясувати, хто ці люди і що їм відомо про нього та його супутників. Мішок зняли, і Сашко зажмурився від світла настільної лампи. Нічого схожого на кабінет для допитів. Простора кімната з дерев’яними панелями, двотумбовий масивний, мабуть, ще радянського виробництва, стіл, на якому, крім лампи, стояло кілька телефонів та дерев’яна різьблена скляночка з ідеально загостреними олівцями. До цього столу літерою «Т» було приставлено інший, довгий, з кількома стільцями по обидва боки. Одного не вистачало, мабуть, на нього і всадовили Сашка. Поруч із письмовим столом стояв ще один, з комп’ютером, селекторним телефоном і факсом. Умеблювання завершувала велика книжкова шафа біля дальньої стіни та портрет над столом. Вікон у кабінеті не було. За столом сидів міцний круглолиций чоловік років п’ятдесяти в строгому темно-сірому костюмі і з неприхованою цікавістю розглядав Сашка. — Ну, здоровенькі були, Івченку, — із посмішкою мовив він і кивнув комусь за Сашковою спиною. — Зніміть «браслети».

Сашко хвилину масирував затерплі руки. Кисті спухли й посиніли чи то від недостатнього притоку крові, чи то від хвороби. Пухирці збільшилися, налилися каламутною рідиною, розповзлися по руках. Тепер ними були всіяні і зап’ястки, висип заповз під рукави куртки, з’явився на долонях. Кілька пухирців лопнуло, їх уміст перемішався з брудом. Болю так само не було, наче тканини омертвіли. Незнайомець вийняв із шухляди пачку сигарет, приєднав до неї зіпівську запальничку і підсунув усе це на край столу.

— Паліть.

— Я не палю, і вам це відомо, — змучено посміхнувся Івченко.

— Невідомо, — спокійно відповів незнайомець. — На жаль, у нас не настільки вичерпна інформація про вас, Олександре.

— Отже мене «здали», — ствердно промовив той.

Чоловік схилив голову.

— Інформація щодо вас прийшла від… Утім, про це трохи згодом. Як ви гадаєте, куди ви потрапили?

Сашко вирішив підтримати бесіду, зараз це було в його інтересах.

— Що тут гадати, — буркнув він, — у ГРУ, звичайно.

— Чому саме військова розвідка? — блискавично відреагував господар кабінету.

Івченко посміхнувся.

— Ви дуже чітко спрацювали. Зовнішнє спостереження було встановлено за вищим ґатунком, комітетники так не працюють. Не тому, що в них погані люди, просто в їхньої «наружки» недостатньо практики, до того ж їх служба нечисленна. Вони, як правило, проводять довготермінові комбінації, а зовнішнє спостереження підключають на останніх етапах, та й то не завжди. У міліцейської «наружки» практики хоч відбавляй, але вони майже не користуються «Волгами». До того ж і в ментів, і в комітетників у кабінеті висів би портрет Дзержинського або Путіна, а не генерала Голікова. Ну і, нарешті, позивні у вас не міліцейські і не феесбешні.

— Ну що ж, усе правильно, — посміхнувся незнайомець, — хоча щодо портрета… Власне, це не мій кабінет, я тут у гостях.

— Зрозуміло…

— Я — генерал-лейтенант Павло Павлович Говоров, співробітник ГРУ та давній приятель твого шефа.

— Зрозуміло… — пробурмотів Івченко.

Те, що сказав генерал, давало багато приводів для роздумів. «Приятель,» як сказав він, мабуть, натякає на те, що діє неофіційно, за власною ініціативою, принаймні поки що. — Ти — профі, Сашко, — сказав Говоров, — тому, сподіваюся, не відмовишся допомогти нам у дечому розібратися, оскільки вже влип. Зі свого боку, обіцяю, що ані про тебе, ані про твоїх супутників ніхто, крім мене та моїх людей, не дізнається. Коли все скінчиться, ви будете вільні.