Тінь Люцифера

— От що, — глухо мовив Костянтинів, — дай-но мені закриту лінію з Москвою… Номер?

Він покопирсався в пам’яті й назвав кілька цифр. Під лунке калатання серця слухав довгі гудки, ледь не задихаючись від хвилювання.

Сволота… Ні, ми ще поборемося…

Володимир Сергійович відчув, як у ньому поступово народжується рішення.

Ми ще поборемося…

Він міцніше притис слухавку до вуха.

Нарешті на іншому кінці лінії відповіли.

— Павловичу, привіт, Костянтинів говорить. — Генерал відкашлявся. — Тут ось яка справа…

За півгодини по тому генерал Костянтинів, допаливши останню сигарету з пачки, викликав Скрипника. — От що, Володю… Зателефонуй-но до адміністрації президента, попроси термінового прийому, негайно.

Коли Скрипник вийшов, генерал знову ввімкнув відеозапис, терпляче додивився його до кінця, а потім, діставши із шухляди офіційний бланк головного управління СБУ, взявся за складання рапорту на ім’я президента.

Сашко прокинувся від дикого, тваринного жаху, який скував тіло. Страшно було навіть дихати, повітря проходило до легенів крихітними жорсткими шматочками, застрягаючи десь на півдорозі, дряпаючи серце, яке панічно, шалено калатало, ладне розірватися будь-якої миті. Здавалося, нічна темрява перетворилася на щільний саван, що огорнув, обплутав тіло, яке спливало холодним потом. І саван цей створив той, хто стояв поруч із Сашковим ліжком. Те, що стояло поруч… Проти власної волі Сашко розплющив очі. Жах наказав зробити це.

У горлі схлипнув і заклекотів крик.

Івченко побачив чіткий, мов вирізаний з металу, силует, який прихилився до одвірка. Зовні він виглядав, як звичайна чоловіча постать, трохи заширока в плечах, але ж Сашко знав, що нічого людського в ньому не було. Абсолютна, крижана чорнота його різала погляд, вабила, і Сашко відчув, як легко його тіло піднялося над ліжком. Повільно, ледь помітно, але щомиті швидше, його потягло до чорної постаті. Сашко хотів закричати — і не зміг. Жоден м’яз не слухався мозку, знесиленого нерівною боротьбою із жахом, та й саме тіло вже ледь жевріло, потопаючи в раптовій байдужості. Стало тепло й спокійно. Сашкове «я» розділилося, одна його частина так само знемагала від нелюдського страху, а інша… Інша вже тягнулася, тягнулася до чорної постаті. Він раптом зрозумів, що ця потвора біля дверей насправді липка, мов смола, що варто лише торкнутися її, і все… Смерть. Ні, щось набагато гірше за смерть. Існування…

Постать зробила крок. Потім відстрибнула назад. Ні, це лише мерехтіння чорноти, яке гіпнотизує, заколисує, вабить… Крок.

— Ні-і-і… — почув він чийсь хрипкий, уривчастий стогін і ледь здатен був зрозуміти, що він — його власний.

А потім у кімнаті прошелестів нерозбірливий, ледь чутний шепіт. Він то стихав, то ставав гучнішим, то подрібнювався, розпадаючись на кілька голосів. Чорних голосів, від яких волосся ворушилося на голові.

Крок.

І ось, коли Сашко вже був готовий померти, коли серце, яке втомилося боротися, почало зупинятися, а свідомість вже майже торкнулася чорного силуету, в кімнаті з’явилася ще одна постать. Така ж чорна, така ж страшна. І Сашко почув голос Штепи. Чіткі, рубані, незрозумілі фрази забивали слизький шепіт чорної постаті, рвали павутиння апатії та страху, яке вона сплела.

«Та це ж латина!»

Монстр ворухнувся, якось дивно поплив, втрачаючи обриси, а потім повернувся до свого первісного вигляду. Чаклун ступив уперед, підняв із грудей свій амулет-пентаграму і голосно промовив: — Іменем великого і пресвітлого Люцифера, творця світів та істот, що їх населяють; того, хто вийшов зі світла і сам є світло; того, хто породжує мудрість і сам є мудрість.

Тепер чаклун говорив англійською, і Сашко розумів майже все, хоча думки ще кружляли в дикому, за гранню реальності вирі, перепліталися, наче уривки вицвілих стрічок. Чудовисько вже зовсім втратило людські обриси. Час від часу чорна тінь повільно, наче нехотя, викидала в бік Сашка товсті кінцівки, які слабо ворушилися, проте дотягтися не могли. Штепа знову перейшов на латину. Голос його став ще гучнішим, ще жорсткішим. Тінь раптом заверещала тонким голосом, який викликав липку нудоту й опала, розкинувшись на підлозі. Чаклун наступав, креслячи в повітрі складні візерунки. На мить здалося, що за його пальцями тягнеться слабке фіалкове сяйво. Монстр жалібно завив і зник зовсім, всотавшись у підлогу, залишився ледь помітний нудотний сморід, що повільно танув у теплому повітрі. Івченко отямився, сидячи на ліжку. В кімнаті горіло яскраве світло, поруч сиділа Наталі й тримала Сашка за руку. Трохи віддалік Штепа прихилився до стіни, в тому самому місці, де стояло чудовисько, немов принюхувався до чогось, і тихо бурмотів собі під ніс — схоже, лаявся. — Що… то… було? — почув Сашко свій слабкий, надтріснутий голос.

— Нічого, Сашуню, все гаразд… Тепер усе буде добре.

Наталі прихилила Сашкову голову собі до плеча і лагідно провела долонею по волоссю.

— Усе позаду…

Сашко відчув біль і опустив погляд. Його пальці вп’ялися в простирадло, з-під нігтів сочилася кров, залишаючи на тканині бурі в електричному світлі плями. Нарешті Штепа повернувся до Сашка, підсунув до ліжка стільця, присів і винувато сказав: — Я повинен був передбачити. Це був найбільш передбачуваний крок з їхнього боку, а я… Я за всіма цими подіями просто забув про такий варіант.

Сашко мовчав. Він не мав сили ані говорити, ані ставити елементарні запитання. Його зараз майже нічого не цікавило. Очі заплющувалися.

Чаклун помітив його стан.

— На твоєму місці я поки що не поспішав би засинати, — попередив він.

Івченко не відповів. У голові паморочилося, тіло переповнювала тепла м’яка неміч. Він стулив повіки й одразу ж поринув у сон. Ні, то був не сон. Його кинуло за край реальності, і Сашко полетів у безбарвну німу безодню, безпорадно хапаючись за брудне розсіяне світло. Страх повернувся. Чим глибше падав Сашко, тим більшим ставав страх, доки нарешті не виріс у панічний жах. Далеко внизу Івченко побачив чорну пляму, яка швидко наближалася, набирала форми, доки не перетворилася на величезного нетопира. Він шугонув угору, затуливши світло, навис над Сашком, і той побачив, як повільно розплющилися червоні, повні крові очі, зазирнули просто в душу… Він скрикнув, забився в руках у Наталі, не чуючи її заспокійливих слів, і затих лише після того, як Штепа поклав йому на чоло долоню. — Я ж тобі казав, поки що не можна спати. Ми вигнали Зло з нашої реальності, але воно все ще готове повернутися вві сні, коли твоя душа торкається потойбічного світу. — Господи… — Сашко глитнув, — як усе це… Це що, Сатана був? — Ш-ш-ш… Ти що, не можна згадувати його ім’я, тим більше вночі, коли ще не затягнулася щілина між нашою та їхньою реальністю, через яку він проходив.

— Та хто «він»?

Думки плуталися. Накочувалася нудота, м’язи, які щеміли від нещодавньої напруги, смикали дрібні судоми. Сашкові зараз не дуже хотілося говорити на цю тему, не хотілося взагалі ні про що говорити. Але він відчував, що коли пройде трохи часу, він, можливо, не знайде в собі сили, аби ще раз зазирнути в цю безодню. Рани треба лікувати доки вони свіжі. — То був звичайний демон, і не найсильніший, — пояснив Штепа. — Нічого… собі… — хрипко розсміявся Івченко. — Ви так спокійно про це кажете?

Той здвигнув плечима.

— Приєднавшись до нас, ти вдерся до світу, в якому діють інші закони й інші реалії. Звикай.

— Прокляття…

— Загалом, сама по собі поява демонів не така вже й рідкість. Але вони рідко знаходять жертву без допомоги… гм, спільників темних сил. Зазвичай їм допомагають відьми, чаклуни, чорні знахарі. Демони вселяються в людину і висмоктують її, паразитуючи на енергетиці. Йому не вдалося тобою заволодіти. В принципі, цього й не повинно було статися, все ж таки поруч із тобою чаклун. Нехай я забув запобігти цьому, однак як певний бар’єр послужила моя особиста аура.