Тінь Люцифера

— Я йшов до нього мов заворожений.

— Насправді ті нікуди не йшов, — посміхнувся Штепа, — це лише ілюзія.

— Галюцинація? — здивувався Івченко.

— Ні, ілюзія.

— Яка різниця.

— Приблизно така ж, як між фокусником і гіпнотизером.

— Не зрозумів.

— Галюцинація — поняття суб’єктивне, — пояснив Микола Михайлович, — це продукт діяльності мозку, не завжди здорового чи, скажімо, такого, що перебуває під впливом наркотиків, алкоголю чи ліків. А ось ілюзія нав’язується людині ззовні. Вона може бути зовсім тверезою, здоровою і все ж сприйматиме створену сторонніми силами псевдореальність і братиме в ній участь. Івченко зморщив чоло, намагаючись вникнути у те, що казав чаклун. Це було важко. Сашко все ще боровся з нудотою, боліла голова, а перед очима раз по раз миготіли сині «мухи». Штепа бачив його стан, але продовжував говорити, мабуть, просто аби відволікти Сашка і не дати йому знову заснути. — Фокус апріорі об’єктивний, ілюзіоніст може демонструвати його і порожній залі, а гіпнотизеру необхідний об’єкт прикладання його мистецтва.

— Я зрозумів…

— Загалом, галюцинація зашкодити не може. Тут коли й страждає щось, то лише психіка. А от фокус… Хоча ілюзіоніст і видобуває вогонь у дуже хитромудрий спосіб, усе ж це справжній вогонь, і пече він по-справжньому..

— Я… Здається, я розумію.

— Микола Михайлович хотів пояснити, наскільки це небезпечно, — сказала Наталі.

Сашка пересмикнуло.

— Ну це вже мені відомо… по собі.

— Вони обов’язково спробують ще. А я ж вибудував магічний захист за всіма правилами. Не спеціально проти демона, загальну, та все ж… — замислено мовив Штепа. — Отже, їм відоме твоє ім’я. Лише так вони могли вивести демона просто на тебе і подолати бар’єр… Можливо, вони мають якісь твої особисті речі, які є носіями частини біополя людини. По них неважко налаштуватися і на саме біополе, де б ти не був.

Івченко кивнув. Отже, він мав рацію: в «конторі» витік. Погано. Ані чаклун, ані дівчина не підозрюють, наскільки це погано. Схоже, їх обклали з усіх боків. А якщо на боці тих, хто проти них грає, і Костянтинів… Сашко заплющив очі. Довкола, повільно обертаючись, клубочилася чорнота — те, чиє холодне дихання він сьогодні відчув на собі: демони, слуги й воїни Сатани. Страшні й незбагненні мешканці бездонних глибин Великого Мороку. Потойбіччя, Хаос, Вселенська Ентропія… У цього багато імен.

Чаклун подивився на годинник.

— Пора.

— Що? — не зрозумів Івченко.

— Час темних сил закінчується, скоро ранок. Тепер ти можеш заснути, а поки спатимеш, я ліквідую «пробій» у твоєму енергетичному полі.

Він підбадьорливо поплескав Сашка по плечу.

— Не переймайся, будеш мов новенький.

Штепа відвів Наталі вбік і, лукаво всміхаючись, щось зашепотів їй на вушко. Коли він вийшов, дівчина сіла поруч із Сашком і обережно поклала його голову собі на коліна.

— А тепер спробуй заснути. Все буде гаразд.

— Що він тобі сказав?

— А ти що, ревнуєш? — усміхнулася вона.

— Ні, але…

Сашко не доказав. Хіба не однаково, що там придумав Штепа. Зараз це зовсім не важливо. Він знову відчув легку нудоту й заплющив очі. У голові паморочилося. Здавалося, його розгойдує на величезній невидимій гойдалці, а навкруги шугає щось… Та ані страху, ані недавніх видінь не було. Лише втома. І ще прохолодна долонька на розпашілому чолі. Несподівано Сашко відчув себе щасливим. Це було так йому необхідно… Він усміхнувся і наступної миті поринув у глибокий, без сновидінь сон.

— І що тепер робити?

Питання президента були риторичним, тому Костянтинів розсудливо промовчав: не варто зайвий раз дратувати і без того розлюченого хазяїна кабінету.

— Що нам загрожує? — знову запитав резидент.

— Ну… — Костянтинів повагався, — якщо їх візьме ФСБ, можуть інкримінувати шпигунство, але не думаю, що в нас виникнуть дипломатичні ускладнення. Так, на рівні газетних пліток. Я вже розпорядився звільнити нашого співробітника заднім числом, його рапорт без дати в мене є. Гадаю, було б добре, якби виявилося, що він уже рік у нас не працює. — Однак неприємно, — пробурмотів президент. — Мені варто було б тебе звільнити, Володимире Сергійовичу. Костянтинів напружився, однак не заперечував і не виправдовувався. За роки служби він добре вивчив характер президента. Якщо той мав намір відправити когось у відставку, то казав це відразу і вже нічого з тим, хто завинив, не обговорював. Поки що Костянтинів на своїй посаді утримався. — Крім того, Леоніде Дмитровичу, я повідомив про можливість появи Івченка та іноземців у Росії її відповідні служби, неофіційно, звичайно.

— Канал надійний?

— Цілком. Інформація пішла моєму давньому приятелеві з ГРУ, ми ще за часів Союзу горілку разом пили.

— Йому відомо про їхню місію?

— У загальних рисах. Я лише сказав, що це пов’язано з Аномалією. Признатися, цей Штепа і нас тримав на голодному інформаційному пайку. — А що, він дійсно чаклун? — наче між іншим поцікавився президент. Промовлено це було недбало, та Костянтинів, досвідчений апаратник, помітив напруження в його голосі.

— Так він каже, — знизав плечима генерал.

І відразу ж пожалкував про таку нечітку відповідь. Ні, тут треба бути відвертим до кінця, він і так висить на волосинці. — Є в ньому щось таке… нелюдське, — по паузі додав Володимир Сергійович.

— Нелюдське…

Президент немов пробував на смак це слово. І цей смак йому не сподобався. — Ну гаразд, візьмуть їх грушники, а що далі? У чому наша вигода? Чи не поспішили ми?

Костянтинів мовчав, шарпаючи браслет від годинника. Сказати президентові, що його змусили на такий крок, що цього візиту не було б, якби не ранковий дзвінок, він не міг. Генерал був змушений повідомити про витік інформації зі свого відомства — за інших обставин нізащо не зробив би цього.

— Ну ви даєте!

Президент, здавалося, на секунду розгубився, навіть задихнувся від обурення:

— І ви так спокійно про це говорите?!

— Чому спокійно, ми шукаємо канал витоку.

— І як довго шукатимете? — єхидно поцікавився Леонід Дмитрович. — Це звичайна практика, «кроти» завжди були, є й будуть, доки існують секретні служби. Добре, що нам відомо про витік. Отже, маємо певні переваги. — Дивись, Володю, дограєшся, — попередив президент, і Костянтинів зрозумів, що той поки що на його боці.

Пролунав м’який сигнал телефонного дзвінка.

— Вибачте.

Генерал дістав супутниковий телефон.

— Слухаю.

— Це я, Володимире Сергійовичу, — почув він голос Івченка.

Генерал скинув оком на президента.

— Це твоя людина? — запитав той. Костянтинів кивнув.

— Говори, говори…

— Сашко, нарешті!

Костянтинів здивувався, почувши у своєму голосі такі нотки. Незважаючи ні на що, він був радий чути Івченка.

— Куди ти зник?

— Та так… Ви переконалися, що у нас десь «тече»?

— Так, — неохоче погодився генерал.

— Я теж. До того ж дуже неприємним способом.

— Що трапилося?

— Довго розповідати.

— Де ти зараз?

Івченко помовчав, але все ж відповів:

— Прямуємо за кордон.

— Чартер?

— Вирахували, — хмикнув Івченко, — ну гаразд.

А Костянтинів тим часом напружено думав: попередити Сашка чи нехай усе залишається як було? Будь-який професіонал зрозуміє: Сашкові відомо, що він «під ковпаком». Отже, росіяни можуть запідозрити Костянтинова в подвійній грі. Генерал скосив око на президента, який уважно прислухався до розмови, хоча, звичайно, чути Івченка не міг. Костянтинів не дуже й радів, що в нього є карт-бланш. Варто Івченкові помилитися… Ні, нехай усе залишається так, як є. — Ти там обережніше, Сашко, не лізь напролом, — попрохав Володимир Сергійович і сам відчув, наскільки фальшиво це прозвучало. — А що мені залишається? Схоже, тепер шанси у нас невеликі. А мені потрібно це зробити. Все змінилося, Володимире Сергійовичу…