Страница 21 из 54
Солдати на дахах вантажівок та на бронетранспортерах, які охороняли колону, відбивалися прикладами… Низько-низько над вулицею пролетів гелікоптер, а вслід йому посилали благання та прокльони. Місто вмирало. Місто корчилося в агонії. Корчилися в агонії людські долі. А сирена все ревла й ревла, замість дзвонів оплакуючи померлих. А потім, коли останній бронетранспортер зник за поворотом, звідкись збоку на вулицю вийшла дивна процесія з півтора десятка людей. Попереду, з великим хрестом у руках, повільно й урочисто крокував священик. Одна із стареньких, які йшли за ним, обережно несла ікону, дбайливо притискаючи до себе, наче хотіла захистити. А може, хотіла, аби ікона захистила її. І раптом сирени замовкли. Крізь крики, стогони та прокляття, крізь гул будинків, які розсипалися, крізь скрегіт автомобілів, які наштовхувалися один на одного, якимсь дивом пробився слабкий тремтячий тенорок священика. Молитва перемагала страх, долала гарчання звіра, який поселився в місті, жила, незважаючи ні на що. Збожеволілі люди не чули її, не помічали священика, збивали з ніг стареньких, але молитва не вмовкала. Підтримуючи священика своїми слабкими голосами, жінки вперто піднімалися і йшли, далі й далі. Вони крокували назустріч темряві й холоду, з погаслими, без жодної іскри, надії очима, а слідом за ними тихо опадали на бруківку слова псалмів, які втратили останні сили…
Щойно закінчилася селекторна нарада. Костянтинів викликав Скрипника. — Принеси останні матеріали, що ми їх отримали з Академії наук. До десятої мене ні для кого нема.
— Слухаюся, Володимире Сергійовичу. Дорученець тихо зачинив за собою двері.
— І кави побільше! — крикнув услід йому генерал.
Він закурив, замислено пройшовся по кабінету і зупинився біля вікна, спостерігаючи, як за склом неквапливо кружляють великі пухнасті сніжинки. Уночі підморозило. Білий, ще не спаплюжений міським брудом пух лежав на газонах і клумбах, мов парашутики кульбаб проносився над асфальтом. Костянтинів зітхнув. Так не хотілося повертатися за стіл… Треба було ще раз продивитися відеозапис Сі-ен-ен зі Смоленська, кадри, від яких волосся ворушилося на голові, а потім читати матеріали, подані вченими, і думати, думати… Він глянув на годинник. Івченко обіцяв зателефонувати о десятій, аби нарешті повідомити, що збирається робити. Схоже, шефові він не дуже довіряє. Генерал усміхнувся. Нонсенс, голова могутньої служби практично повністю залежить від якогось там майора. Володимир Сергійович підозрював, що Івченко намагатиметься якомога швидше вискочити з країни і вискочити так, аби про це не знала «контора». От лише як? Потяг? Машина? Навряд чи. Сашко — чудовий професіонал, і йому відомо, що найвразливіший він якраз у дорозі. Отже, йому треба якомога більше скоротити час перебування в ній. Усе-таки літак… Костянтинів замислено потягнувся до телефону, але тут у двері постукали, і до кабінету з текою під пахвою й тацею в руці ввійшов Скрипник.
— А дозволу питати не потрібно? — буркнув генерал.
— Вибачте, пане генерал, я стукав.
— Гаразд, давай, що там у тебе.
Він відставив філіжанку, швидко переглянув покладену до теки довідку, зморщився. — Можливо… Ймовірно… Добре їм живеться, цим академікам. Цікаво, що було-б, якби я хоч раз на доповіді у президента сказав «ймовірно»?
Він закрив теку і несподівано запитав:
— Слухай, Володю, скажи, якби тобі треба було потихеньку проскочити до сусідньої країни, що б ти робив?
— До якої країни? Одна справа — до Штатів, а інша — до Молдови…
— До Росії.
— Та потягом, звісно, в тому потоці пасажирів, який щодень їздить залізницею, вирахувати когось важко, хіба що випадково. — А коли на тебе полювання йде, до того ж відразу з кількох боків? І наші структури, і міліція, і військові, і бандити звичайно. І наші й їхні.
Скрипник, практично не замислюючись, відповів:
— Ну то й що? Приміськими. Жодна структура не зможе перекрити всі маршрути. Це, звичайно, довше ніж літаком чи машиною, зате набагато безпечніше.
Костянтинів усміхнувся, сьорбнув кави і пробурмотів:
— Ну, дизелями він не поїде…
— Хто? — не зрозумів Скрипник.
— Та так… Ну, а якщо приміськими потягами для мене надто довго?
Скрипник хмикнув:
— Були б гроші. В будь-якій «Сільгоспхімії» за пару сотень «зелених» можна найняти «кукурузника», і за годину він висадить мене де-небудь серед російських полів.
Костянтинів кивнув.
— Я так і думав. Спасибі, Володю, можеш іти.
Дорученець вийшов, а генерал знову потягнувся до телефону. Та не встиг він зняти слухавку, як пролунав м’який сигнал іншого апарата. Івченко? Ранувато. Хоча, крім нього, по цьому телефону, номер якого відомий далеко не всім навіть у центральному апараті СБУ, дзвонити начебто нікому.
— Слухаю.
— Володимир Сергійович? — Голос на іншому кінці дроту був Костянтиніву незнайомим.
— Так. Хто це?
— Ми не знайомі. Однак маємо спільних знайомих. Невидимий співрозмовник помовчав і повторив:
— Так, спільних знайомих. Серце зайшлося. Ось воно!
Десь під діафрагмою виникла гидка ниюча грудка.
— Володимире Сергійовичу, нам стало відомо, зовсім випадково, що до одного з керівників українських силових структур звернувся такий собі… іноземець. Дуже дивна людина, я б навіть сказав, з відвертими ознаками шизофренії. Нам би не хотілося, аби вона спричиняла незручності різним… людям. Ви розумієте?
— Так… — Костянтинів почув у своєму голосі зрадливу хрипоту. — Чудово. Вибачте, що доводиться вас турбувати, але ж ідеться про державні інтереси. Адже це дуже небезпечно, коли перші керівники її… відомств використовують службове становище в особистих інтересах, чи не так? Костянтинів промимрив щось незрозуміле і гарячково витер спітніле обличчя. — Нам би хотілося знати, — запопадливо продовжував голос, — чи ви вживатимете відповідних заходів, а чи нам звернутися за іншою адресою?
Мовчанка.
— Володимире Сергійовичу?
— Ми… вживатимемо відповідних заходів.
— Добре. З російським ФСБ ми вже зв’язалися. Однак коли до них звертаються анонімні доброзичливці — це одне, а коли голова СБУ інформує стратегічного партнера про те, що на його територію проникли іноземці в супроводі українського розвідника-перекинчика, як там його звуть… — то вже зовсім інше. За хвилину Костянтинів поклав слухавку на апарат, уривчасто зітхнув, намагаючись приборкати дрож у колінах, що по-зрадницьки ослабли, і лише зараз помітив, що майже всю розмову простояв. Він упав у крісло й хвилину сидів, безтямно перебираючи папери. Сонячний промінь обережно ковзнув по столу, торкнувся руки, немов хотів заспокоїти, підбадьорити. Костянтинів натужно ковтнув, відчуваючи, як висохлий язик дряпає піднебіння, механічно потягнувся до пляшки з мінералкою. Здається, це кінець. Добре ще, якщо пощастить відбутися відставкою. Якщо росіяни піднімуть галас… Кинути до дідька Івченка з цим придурком-англійцем? Та чи допоможе цей хід? Так… у лиху годину підвернувся цей Штепа… Здається, це кінець. Кінець… Він покосував на телефон. Чорт, треба було б засікти, звідки телефонували. Хоча… Там же не хлопчаки були, напевне, якийсь автомат у підземці, здається, він чув характерний шум… Володимир Сергійович підвівся, дошкандибав до бару і, наливши в бокал щедру порцію коньяку, випив трьома великими ковтками. Міцний напій пройшов, мов вода, — Костянтинів не відчув ані смаку, ані запаху.
Що робити? Що ж робити?!
Він ледь розтиснув побілілі пальці, поставив бокал на край стола і потягнувся до телефону. Відсмикнув руку, наче обпікся, вилаявся, пробігся до вікна і назад. Сволота… Сволота… Як вони його… І нічого ж не вдієш. Спіймали… Спіймали… Але ж звідки вони дізналися? Він знову потягнувся до пляшки, вилаявся і рішуче натиснув на кнопку селектора. — Слухаю, пане генерал, — пролунав у слухавці голос Скрипника.