Тінь Люцифера

— Сашо… — голос дівчини затремтів, — як ти можеш…

— Я розмірковую як оперативник. Костянтинів дуже ризикує, устрявши в таку авантюру. В разі успіху, він, звичайно, отримає величезні дивіденди, проте тепер він може опинитися в дуже скрутному становищі. Президент не любить, коли його підлеглі в нього за спиною прокручують щось серйозне. А справа, погодьтеся, дуже непроста, загрожує міжнародним скандалом, якщо нас виловлять на території Росії… І, будьте певні, коли запахне смаленим, Костянтинів відмовиться від вас, а від мене й поготів. Добре ще, якщо не здасть сусідній контррозвідці чи цим вашим асасинам.

— Він дійсно може це зробити? — тихо запитала Наталі.

— Гадаю, саме так він і вчинить.

— Мені здалося, він зрозумів… з чим ми маємо справу, повірив мені, що коли ми програємо, то люди… — Костянтинів — передусім чиновник, який займає дуже привабливе для багатьох крісло, а вже в другу чергу — людина. Коли не в третю, — перебив Штепу Сашко.

Той відвернувся.

— Вибачте, не стримався, — винувато буркнув Івченко.

— Нічого. Мені просто жаль…

Микола Михайлович не доказав, зітхнув і механічно поколупав виделкою в тарілці. — Я лише хочу, аби між нами не було недомовленостей, — сказав Сашко. — Зрозумійте, Миколо Михайловичу, по-іншому просто не може бути. Варто лише тим тварюкам «злити» інформацію щодо причетності Костянтиніва до операції його недоброзичливцям або хоча б адміністрації президента, і все… Володимир Сергійович уже нічим не зможе нам допомогти, навіть якби дуже того хотів. За великим рахунком, він зараз висить на волосинці.

Сашко не хотів ділитися своїми побоюваннями стосовно того, що генерал і сам, коли це буде йому вигідно, може організувати відповідний витік. Про це не хотілося думати, все-таки Івченко пропрацював з ним не один рік… Та життя є життя, і не брати до уваги такий варіант він не мав права. Власне, якоїсь особливої вигоди для Костянтиніва у «здачі» Івченка та його супутників Сашко, як не намагався, прорахувати не зміг, тому надія залишалася. — І що ж нам тепер робити? — так само тихо, немов роздумував уголос, запитав Штепа. — Є кілька варіантів, я їх аналізую. В будь-якому разі, подобається вам це чи ні, до завтра ми сидітимемо тут. Нехай вони побігають, пошукають нас, витратять енергію. У такій справі важлива кожна година. З часом азарт та напруження перших годин неодмінно спадають, накопичується втома, і тоді нам легше буде проскочити.

Штепа замислено кивнув:

— Гаразд, сподіватимемося, що ти чиниш правильно.

Сашко відсунув кухоль із залишками розчинної кави і глянув на годинник.

— Миколо Михайловичу, ви могли б обійтися без мене хвилин шістдесят?

— Куди ти зібрався? — стривожилася Наталі.

— Якщо хочеш, ходімо зі мною, покажу тобі українське село. Пройдемося до пошти, я зателефоную.

— Але ж ти маєш супутниковий телефон!

— З нього телефонувати не можна, — терпляче пояснив Івченко. — Ви ж не хочете, аби за годину навколо швендяли типи з відстовбурченими кишенями.

Штепа кивнув.

— Ідіть, якщо потрібно. Костянтиніву хочеш дзвонити?

— Ні, поки що зарано. Є один варіант. У Жулянах базується приватна авіакомпанія, в якій можна замовити чартерний рейс на Москву. Це коштуватиме недешево, але ви казали, що гроші маєте. З нашого боку це, звичайно, велике нахабство, на те й розраховую. Допомагаючи Наталі прибирати зі столу, Сашко розвивав свою ідею: — Російські візи отримаємо в Києві, на це піде години півтори, якщо знати, як те робиться. Це зекономить нам час, у Москві буде менше шансів засвітитися. — Чи навпаки, коли приземлимося, нас уже зустрічатимуть, — скептично хмикнув Штепа. — Не подобається мені все це. — Гадаєте, мені подобається? Запропонуйте щось краще. Можна, звичайно, потягом або машиною, однак… По-перше, це час, по-друге, доведеться перетинати Білорусь, з її збоченим на шпигуноманії КДБ. І по-третє, нема жодної гарантії, що наші переслідувачі не взяли під контроль вокзали й потихеньку не підключили своїх людей у міліції, або не посадять своїх бойовиків в усі потяги, які йдуть у тому напрямку, або… — Добре-добре, — перебив його Штепа, — зрештою, ти — оперативник. Роби так, як вважаєш за потрібне. Сашкові здалося, що Микола Михайлович образився. Та Наталі все ж відпустив. — А ти йому сподобався, — сказала дівчина, коли вони вийшли за хвіртку. — Зазвичай він намагається триматися від людей якомога далі, нікому не допомагає і не має друзів.

— А звідки ти знаєш, що я йому подобаюся?

Наталі взяла його під руку, притислася й усміхнулася:

— Тому що він відправив мене з тобою.

— Відправив?

— Авжеж. Він намагається, аби поряд із тобою весь час був хтось із нас, аби ти перебував під захистом.

— Захистом? — усміхнувся Івченко.

Він допоміг дівчині перестрибнути через калюжу й іронічно мовив:

— Оце номер, охоронець, якого охороняють. І хто — жінка!

— Мається на увазі магічний захист. Від несподіванки Івченко аж зупинився.

— Ти… теж?! Дівчина розсміялася:

— Звичайно ж, ні. Я не відьма, просто він мене добре відчуває. Якщо мені загрожуватиме небезпека, Микола Михайлович дізнається й допоможе.

— Як?

— Ну, в нього багато способів. Якщо дуже необхідно, він може майже миттєво опинитися в будь-якому місці планети.

— Ти серйозно? — не повірив Сашко.

— Абсолютно. Щоправда, наслідки можуть бути не передбачувані. Ну, він же тобі пояснював.

— Так, я пам’ятаю, — замислено сказав Сашко.

— А що, тобі хотілося б, щоб я виявилася відьмою?

Він побачив в очах дівчини бісиків і промовчав, не знаючи, як відреагувати на це питання. Якусь хвилину йшли мовчки, старанно обходячи калюжі. Наталі розглядала наїжачені від сирості хати, узбіччя, порослі бур’яном, струнку будівлю щойно побіленої церкви на високому пагорбі. — Я от подумала, — сказала вона раптом, — у нас бізнесмен може замовити приватний літак і до маршруту внести кілька місць, куди він, можливо, полетить, адже ніколи достеменно не відомо, куди тебе закинуть справи… — Ти пропонуєш те саме зробити й нам? Можна спробувати, можна… Це ускладнить завдання для наших переслідувачів. Ах ти ж моя розумничко… — Дрібниці, — відмахнулася вона, хоча було видно, що похвала дівчині приємна. — Ти не додумався до цього тому, що не живеш у Європі.

— Однаково молодець.

Сашко помовчав і несподівано для себе самого сказав:

— Знаєш, що дивно, Наталочко… Я раптом зрозумів, що почав ставитися до вас, як до звичайних людей. Чи майже почав… А я ж думав: ніколи не звикну до думки, що поряд зі мною справжнісінький чаклун.

Він ішов, замислено торкаючись долонею мокрих гілок вишняку, який ріс біля стежки. Потім зітхнув, узяв дівчину за руку, стис, переплів із нею пальці. — Мені… мені однаково, хто ти. Тобто… не зовсім, звичайно, але я вірю тобі. Вірю…

Злякано тремтіла, притискаючись до землі, ніч. Чорним звіром, дворовим псом сахалася, підібгавши хвоста, надривного виття дизельних двигунів, стогону гелікоптерів та гострих, мов леза стилетів, прожекторів. Ніч боялася. Боялася не людей. Вона боялася чудовиська, якого раніше не бачила, якого не знала й не розуміла. Чудовиська, якому не було місця в цьому світі і якому до цього світу зовсім не було діла. Ліс відступав перед тим, що було схоже на згусток брудного жовтого туману. Чорний моноліт повільно відсувався, шарпаючи небо нерівними, рваними краями. Дерева, земля одягалися в грубий щільний іній, тріщали від небаченого холоду й сосни-велетні, підломившись у колінах, падали перед монстром долілиць. Ніч скавуліла. Ніч тиснулася до ніг людей. Вона шукала захисту в тих, кого зовсім недавно ненавиділа і вважала слабаками. І не знаходила. Люди й самі з безпорадним жахом дивилися, як важко і невідворотно Аномалія наближається до міста, перестрибує річечки, болота та озера, перетворюючи їх на промерзлі до самого дна крижані плями, вбиває, не зважаючи на смертельні зойки й стогони. Смоленськ горів. Над обрієм спухали криваво-жовті відблиски, гасячи бліді зірки, ліниво облизували жовтий череп місяця. Горіли склади й нафтосховища, житлові будинки й магазини. Десь пожежі запалювала паніка, яка кидалася містом, десь вогонь породжували аварії, а десь його випускали мародери, котрі грабували місто, яке доживало останні хвилини… Усі шляхи на північ від Смоленська забиті. Люди рятувалися на машинах або йшли пішки. Йшли, часто озираючись назад, немов могли бачити звідси жах, який переслідував їх серед ночі. Несли на руках дітей і ту дещицю, яку змогли взяти із житла, залишеного назавжди. Зойки, плач, прокльони, автомобільні сигнали… Час від часу в цей ґвалт впліталися автоматні черги та одиночні постріли: армія й міліція все ще намагалася зупинити мародерів і бандитів. Раптово над містом шугонуло лунке ревіння сирен. Тисячі людей, які не встигли покинути місто, заметушилися вулицями. Хтось вискакував із машин, які застрягли в пробках, і біг геть, перекидаючи на асфальт таких же нещасних, спотикалися через тих, що впали, падали самі й відчайдушно намагалися встати, наштовхуючись на нових утікачів; хтось, втративши надію пробитися крізь людський вир, протягував військовим дітей, благаючи врятувати хоча б їх; хтось, напившись до нестями, просто сидів у підворітті, тупо дивлячись на людську кашу, вже не тямлячи, що відбувається. Найщасливіші… Сирени не змовкали, і це означало, що Аномалія ввійшла в місто. Південна його окраїна раптом поринула в темряву, наче хтось величезний опустив чорну завісу. Темрява була матеріальною, відчутною на дотик. І чужою. А потім люди почули гуркіт. Протяжний густий гук накрив місто, змусивши мимоволі пригнутися, відвернутися від страшного видовища катастрофи, що насувалася. Не витримали й обрушилися конструкції багатоповерхових будівель, які стали крихкими, мов скло, від страшного холоду, що впав на місто. Гук повільно повз уперед, ховаючи під собою тисячі й тисячі тих, хто не встиг чи не схотів евакуюватися; важко ворушився, мов небачений досі велетенський звір, який вишукував нову й нову поживу. Повз заціпенілі в очікуванні смерті будинки, крізь хаотичну мішанину з металу та людських тіл, натужно ревучи моторами, пройшла колона вантажівок з емблемами МНС. Ущерть набиті «Урали» йшли впритул за танком, який жбурляв із дороги покинуті легковики, а все нові й нові нещасні стрибали до них, чіпляючись за борти й тенти в останній спробі вирватися з пастки, на яку перетворилося палаюче місто.