Тінь Люцифера

— Наталі… — докірливо мовив Штепа.

— Усе гаразд, я не образився, це оперативні нюанси. Якщо за тобою вештаються не десяток людей з двома автомобілями, а в п’ять-шість разів більше, то, яким би професіоналом ти не був, виявити стеження шансів практично нема.

Обабіч дороги замиготіли будинки.

— Ну ось, майже приїхали.

— Куди? — здивувалася дівчина. — Адже ми повинні сьогодні відлітати.

Сашко розсміявся.

— Опам’яталася… Аеропорт зовсім по інший бік. Ні, сьогодні ми нікуди не полетимо. Можливо…

Він вчасно стримався. Ні до чого їм знати, що з «контори» можливий витік. Це не додасть супутникам ані настрою, ані оптимізму. — У нас мало часу. — Штепа був явно незадоволений. — Ми маємо бути на місці в крайньому разі сімнадцятого. Залишилося п’ять днів, а ми не просунулися до мети ані на кілометр.

— Якщо надто поспішатимемо, то не дістанемося туди взагалі. Гадаєте, вони не перекрили вокзали та аеропорти?

— То що ж робити?

— Перечекаємо до завтра, а я тим часом щось придумаю.

— То куди ж ми все-таки їдемо? — знову поцікавилася Наталі.

— Я везу вас на дачу.

— Дача? Що то таке? — не зрозуміла вона.

— Так у нас називають заміський будинок.

— Ти маєш заміський будинок? Отже, ти заможна людина? Сашко посміхнувся:

— Ну, у нас він дещо відрізняється від того, що під цим розуміють у вас. Цей будинок побудував ще мій батько.

Івченко ввімкнув лівий поворот і звернув з траси на другорядну дорогу. — Ми проїхали Віту-Поштову. За кілька кілометрів буде Круглик, ну а за ним — Кременище. Там дуже гарні місця, принаймні мені подобаються. Хоча буваю я тут дуже рідко, останнього разу, здається, минулої осені.

Чим далі від автостради, тим гіршою ставала дорога. Сашко ледь встигав об’їжджати великі вибоїни, налиті талою водою. — Ніяк не можу звикнути до ваших доріг, — поскаржилася Наталі.

Сашко підморгнув у дзеркало:

— Так, можна сказати, що це — наша головна ознака. У нас є шанс загрібати грубі гроші на екстремальному туризмі. Ну, і на виставках дурнів, куди ж без них.

Усі розсміялися.

— Але ж це, здається, про росіян, — зауважив Штепа посміюючись.

— З ким поведешся…

Сашко зупинився біля невеличкої, яскраво пофарбованої крамнички. — Зачекайте в машині, треба ж харчів купити, а то в мене там навіть запліснявілого сухаря не знайдеш.

— Можна, я з тобою піду? — попросила Наталі.

— Та будь ласка.

Поки дівчина з цікавістю розглядала вітрини сільської крамниці, Сашко купив ковбаси, хліба, консервів. Подумавши, додав ще півкіло копченого сала й пляшку «Перцівки». — Сьогодні я почастую вас нашими національними продуктами — салом і перцевою настоянкою. — Я не п’ю горілку, — зморщилася Наталі. — Я взагалі не п’ю. — Я теж, — усміхнувся Сашко, — але сьогодні, здається, зовсім не завадить випити по п’ятдесят грамів. Стрес потрібно знімати. — Ти намагатимешся мене споїти? — лукаво зиркнула дівчина. — Як ви могли таке подумати, міс? — образився Івченко, — горілка, фі… Для цього я завжди використовую лише шампанське.

Так, жартуючи, вони вийшли з крамниці.

— От чорт, лише цього нам не вистачало.

Біля їхніх «Жигулів» стояв розмальований у канаркові кольори «УАЗик». За кермом сидів сержант, а поруч із машиною стояли ще троє міліціонерів, з яких двоє були в цивільному, мабуть, оперативники. Штепа з машини не вийшов. Прочинивши дверцята, він неголосно перемовлявся з одним із «цивільних», який тримав паспорт Миколи Михайловича. — Здоров, хлопці. — Сашко підійшов до машини, ще не вирішивши, як йому вчинити.

Зрештою, посвідчення працівника СБУ показати ніколи не пізно, краще поки що просто поговорити, може, це звичайна випадковість. Усе-таки село, будь-яке стороннє авто впадає у вічі, от вони й зачепилися.

— О, Сашко, привіт!

Міліціонер у формі капітана озирнувся, і Івченко впізнав Андрія Півня, місцевого дільничного.

— Давно не бачилися. На дачу?

— Ага. — Сашко потис йому руку.

— Твої гості? — кивнув Півень на машину.

— Так.

— Іноземці?

Сашко відповів багатозначним поглядом і здвигнув плечима:

— Знаєш, як воно у нас буває…

Півень посміхнувся, нахилився Сашкові до вуха і прошепотів: — Дівчина нічого, гарна. А старого шкарбуна навіщо було тягти?

Він повернувся до своїх:

— Відбій, мужики, це свої.

— А чого це ви на людей кидаєтеся? — поцікавився Івченко. — Щось трапилося? — А, — махнув рукою Півень, — операція «Перехоплення», сто чортів йому в пельку. Тут, у районі Василькова, АЗС недавно побудували, із тих, що Сургутська нафтова компанія понатикала по області. Так учора якісь розумники електротрансформатор, що її живить, підірвали. Свідки кажуть, начебто світлі «Жигулі» якісь крутилася. За інших обставин «на хуліганку» все списали б, але ж це — бензиновий бізнес… Іноземні інвестиції, щоб їм ні дна, ні покришки. На генерала тиснуть власники компанії, він — на нас. — Зрозуміло… І, як завжди, жодних зачіпок, — усміхнувся Івченко.

Дільничний вилаявся:

— Зачіпки… Самі винні. Завезли на АЗС шість тонн бензину навпіл з водою і за добу розпродали. Ти уявляєш, скільки машин накрилося? Спочатку вони всім власникам компенсації виплачували, а потім… вибірково, залежно від марки машини, розумієш? В результаті зараз по області — мінімум дві тисячі ображених і потенційно причетних до вибуху автовласників. От тобі й усі мафіозні приколи.

— Андрію, маю до тебе прохання.

— Особисте чи… по роботі? — витягнув шию дільничний.

— Особисте, зараз я не на службі.

— Давай.

— Якщо цікавитиметься хтось, однаково — твої, мої чи «цивільні», — мене тут нема й не було. Я у відпустці, а в нашій з тобою службі сам знаєш як: не втік кудись — на другий день вже шукають. Але мені шепнеш.

— Зробимо. До речі, в гості заїдеш? Цього року непогане вино вийшло, молоде. Якщо, звичайно, буде час, — підморгнув він знову, натякаючи на присутність Наталі.

— Добре.

— Це не нас шукають? — запитав Штепа, коли вони від’їхали від крамниці.

— Ні, звичайна ментівська робота.

— А з ким ти розмовляв? — поцікавилася Наталі, — такий приємний молодик. Твій знайомий?

Сашко пояснив, хто такий Півень.

Це як? — не зрозуміла дівчина. — Це наче шериф в Америці?

— Шериф і є, — розсміявся Сашко.

— Виявляється, ми ще багато чого не знаємо про твою країну, хоча й усе життя вивчали її, готувалися…

— У книжках пишуть не про все і не про всіх.

Нарешті вони під’їхали до просторого будинку з мансардою, який стояв трохи осторонь від кількох інших, теж дачних будиночків. Садибу оточував старий, давно не фарбований дерев’яний паркан, за яким виднілися верхівки дерев, котрі давно вже потребували розчищення.

— Ну от ми й на місці.

Сашко відчинив ворота, загнав машину в двір і піднявся на ґанок. Раптом обличчя його посерйознішало.

— Оп-па… Здається, тут хтось побував.

Він штовхнув незамкнені двері, уважно оглянув зламаний замок. — Сашо, це… вони? — Дівчина притислася йому до плеча, тривожно озираючись навколо. — Ні, напевне, ні. Вони б відкрили акуратно, аби не насторожити нас. Та я взагалі дуже сумніваюся, що нашим супротивникам відомо про цю схованку. Ні, це звичайні дачні крадії. Вони ввійшли до просторої вітальні, Івченко ввімкнув світло і був здивований, що лампочка засвітилася. — Ти диви, навіть лампочки не викрутили. Гаразд, проходьте.

Доки гості призвичаювалися, Сашко швидко оглянув будинок. Зникли переважно незначні дрібниці: настільна лампа, алюмінієвий посуд, дерев’яна, «зонівської» роботи хлібниця та забутий на столі аудіоплеєр, від якого залишилася лише припала пилом картонна коробочка.

Добре ще, що найцінніші речі — старенький, ще ламповий телевізор і невеличкий холодильник — Сашко завбачливо замкнув у коморі.

Утім, незвані гості зараз хвилювали його найменше.

— Мене зараз турбує те, — сказав Сашко, коли вони після невеличкого прибирання сіли перехопити, — що людям, які на нас полюють, відомо, що вас прикриває моя «контора» і навіть про конкретну людину в ній, яка нам допомагає, я маю на увазі Костянтиніва. Якщо чесно, волів би, аби нас прикривав хто-не-будь рангом нижчий, зате невідомий переслідувачам. — Вони не підуть на те, щоб прибрати генерала, — заперечив Штепа. — Я так не казав. Хоча, якщо бути цинічним, це не найгірший варіант.