Тінь Люцифера

Антон зітхнув і покрутив головою. Штепа побачив, що очі в нього мокрі. П’яні сльози? Чи… Він опустив погляд. На підлозі зблискували дрібні гострі скалки, на які розбилася його чарка. Прозорі холодні камінці… Коли ж він її впустив? — Санько, — почув він хрипкий шепіт товариша, — чому ми служимо? Кому ми служимо? Невже істина — в потаємних лабораторіях спецвідділу ВГПУ? Невже правда — в горах Тибету і північних сопках?

Штепа мовчав. Він боровся з тим, що, незважаючи на всі його намагання, так і залишилося з ним. Він не думав про це, він заборонив собі про це згадувати — і це йому вдавалося. І ось з’ясувалося, що всі його потуги — лише самообман.

Сашко не впізнав свій висохлий, фальшивий голос:

— Ми з тобою, Антоне, не людині служимо, а Батьківщині.

Країні, яка була до нас із тобою, буде і після нас і навіть… після нього.

Губський реготнув:

— Ти ж не віриш у те, що кажеш. Ти ж не тупоголовий фанатик із зіркою в лобі та револьвером у руці. Ти, слава Богу, ще не став називати нашого дорогоцінного вождя генієм і батьком рідним. Але ж холуї вже роблять, роблять з нього Бога. Він сам робить із себе божество.

— Замовкни! — зашипів Сашко. — Ти… ти…

— А то що буде? — єхидно поцікавився Антон. — Здаси мене? Чи морду наб’єш? Давай, тільки тоді й собі самому бий. — Він замовк на півслові, похапливо покопирсався в кишенях, тремтячими пальцями розкрив портсигар, прикурив і вилив у свою чарку залишки горілки. — Припини пити! Досить! Подивися на себе, подивися, на що ти перетворився!

— Ми! Ми перетворилися, Санько!

Губський уже майже кричав, перехожі почали звертати на них увагу. — Думаєш, я п’яний? Ні-і-і… — похитав він пальцем. — Коли я напиваюся, то, на превелике своє щастя, перестаю про це думати.

Він нахилився вперед, сперся ліктями об стіл і пильно глянув Сашкові у вічі. — Невже тобі все ще вдається дурити себе? Невже ти ще не можеш, як я, поклястися в тім, що ми привезли з того відрядження Зло, яке знищить і країну, і народ, не кажучи вже про нас із тобою? Подивися, воно вже прибрало всіх, майже всіх, хто створював партію чи організовував переворот у жовтні. Ми будемо… скоро ми воюватимемо один з одним, ось побачиш. Зараз лише Соловки, а скоро вся країна сяде… Країна в’язнів і тюремників…

Його мова ставала дедалі плутанішою й незрозумілішою. Губський швидко й безнадійно п’янів. — Розповісти тобі одну історію? Вона й нас торкається. Чув, Бехтерев помер? Видатний психіатр помер у готелі від серцевого нападу на другий день після того, як оглядав цього… Знаєш, який діагноз він поставив?

— Ти цього теж не можеш знати, — пробурмотів Штепа.

— А от і знаю! Приятель один з особистої охорони товариша Сталіна з п’яних очей розплескав. Параноя у нашого батька й годувальника. Манія величі й манія переслідування. Вони, виявляється, одна без одної не ходять. От і довелося професора… того… нейтралізувати, полюбляв він вранці чайку з тістечком випити. Сашко не здивувався. Можливо, в цьому була винна горілка? Ані переляку, ані відрази, ані обурення він зараз не відчував. Паморочилося в голові. М’язи стали невагомими і погано слухалися. «Я п’яний… Так, я п’яний», — з полегшенням та приреченістю подумав він. А пам’ять, зрадниця-пам’ять розпластала перед ним ту, річної давнини, сцену: короткопалі, порослі рудим волоссячком руки, що стискали скриньку, порожній нерухомий погляд на сірому, наче глиняна маска, обличчі… Думки плуталися. Чийсь невблаганний голос доводив Сашкові те, про що він і так знав, те, що хотів сказати йому Губський: Бехтерев, мабуть, мав рацію. Але лише з погляду науки. Адже він не знав, що Йосип Джугашвілі навряд чи навіть наполовину був людиною. Хто може сказати, що є параноя у тих світах, з якими він зріднився, частиною яких став?

Хто назве Зло нормальним?

Втікачі вже давно вибралися за межі міста, їхнє авто неквапливо просувалося все далі на південь, нічим, не вирізняючись із сотень забризканих талою водою та брудним мокрим снігом машин. Івченко не поспішав, зараз це було ні до чого. Він майже невідривно дивився на дорогу, механічно керуючи автомобілем, а вся його увага була зосереджена на розповіді чаклуна. — Асасинами називають членів релігійного ордену, який було створено ще у 1190 році фанатиком-шиїтом Хасаном. У Європі ця людина була більше відома як Старий з гір. То був надзвичайно могутній таємний союз убивць. Хасан формував армію відданих, ладних померти на першу його вимогу фанатиків, використовуючи для цього гіпноз, найпростіші магічні прийоми, споював адептів наркотичнім зіллям і таке інше. То була настільки могутня організація, що Старий з гір міг у своїх інтересах скидати або садовити на престоли султанів та емірів. Могутніх правителів величезних імперій убивали просто у власних ліжках. Отрута й кинджал, інтриги, підкуп чи клятвовідступництво… Для асасинів не існувало заборонених прийомів.

— Єзуїти якісь… — пробурмотів Сашко.

— Так… Але ті, на відміну від асасинів, були знаряддям церкви і, загалом, перебували під її контролем, а Старий з гір… — Зрештою, вони натрапили на монголів, які тільки-но з’явилися в межах Середньої Азії. Асасини вирішили, що їх не влаштовує монгольський хан Гулагу і підіслали до нього вбивць. Але тут вони прорахувалися. Ханська охорона виявилася значно ефективнішою, ніж служби безпеки близькосхідних сатрапів. Кілерів зарізали, а потім асасини вповні випробували на собі лють та жорстокість нових володарів Азії.

Штепа посміхнувся й невесело промовив:

— Уперше жорстокість супротивників перевищила їхню власну. Протягом кількох місяців припинили існування сорок фортець, які належали асасинам. Бойовиків витягали з усіх шпарин, куди вони позабивалися, мов таргани, і різали просто на вулицях. Не допомагало нічого: ані слізні покаяння, ані клятви іменем Аллаха, ані цілування ханських чобіт. З того часу союз поступово занепав і вже не міг серйозно впливати на глобальну політику в тому регіоні. Однак його залишки, нечисленні, проте добре законспіровані й організовані, збереглися й до сьогодні. Асасини інфільтровані в різноманітні релігійні організації Сходу, переважно радикального спрямування. Можна не сумніватися в тому, що за більшістю терактів, які скоюють ісламісти, стоять саме асасини. Ледь не основна їхня діяльність на теперішній час — убивства, крадіжки, наркоторгівля, викрадення на замовлення. А тепер, схоже, їх найняли проти нас. Вони небезпечні, мов гадюки.

— Ви маєте якісь міркування щодо того, хто їх найняв?

— Якби то була якась конкретна людина… Чи конкретна організація… Біда, Сашко, в тому, що їх багато. Сатаністи, масони, сектанти…

— Але ж асасини — мусульмани?

— То й що, — знизав плечима Штепа. — Сатана в усіх один. Імена в нього різні. Починався дощ. З розкислого неба зривалися дрібні холодні краплі, шмагали залишки листя на сонних принишклих деревах і зникали в мертвій напівгнилій траві. Дощ врізався в лобове скло машини, яка мчала по шосе, розбивався на ледь помітний пил і, звихрений у каламутний шлейф, довго тягнувся слідом, немов боявся відстати. — І багато їх? — перервав мовчанку, яка затяглася, Івченко.

— Хтозна… Десять… Двадцять… Сотня… Стільки, скільки вони вважатимуть за потрібне. І, напевне, асасинами їхні сили не обмежуються. — Зрозуміло… — протягнув Сашко, — зрозуміло… Принаймні, тепер ясно, як вони змогли на вас вийти. У Києві сорок три готелі. Якщо мати достатню кількість людей та дещицю грошей, перевірити їх усі за дві години зовсім не складно.

— А потім? — запитала Наталі.

— А потім вони сіли на хвіст Миколі Михайловичу, аби відстежити його зв’язки, і встановили, куди ми вас перевезли з готелю. — Але ж нас везли вночі, вулиці були порожні, невже ваші люди не помітили б спостереження? — Розумничка, добре метикуєш. Ймовірно, вони встановили контакт Миколи Михайловича з Костянтинівим. А вже конспіративну квартиру вирахували через нього. В усякому разі, напад трапився майже одразу після його візиту. — Господи, що ж то за спецслужба, керівника якої можна вистежити, наче дрібного злодюжку?