Тінь Люцифера

Він швидко випив, зробив кілька швидких жадібних ковтків пива, зморщився. — Мовчиш… Я… я ж знаю тебе. Я знаю, що ти постарався забути це. Вдалося? Ну що ж, теж вихід.

Штепа, не дивлячись на друга, потягнувся до своєї чарки. Коли пив, відчував, як горілка ллється по підборіддю — пальці не слухалися, зрадливо тремтіли. Так, він боявся. Боявся Антона, боявся, що він затіє цю розмову, боявся воскресити демона, якого з такими труднощами поховав у найпотаємнішому куточку душі і який, незважаючи ні на що, час від часу намагався вибратися на світ Божий. Тоді Сашкові снилися жахи. А Антонові, певне, не вдалося приборкати свого демона. Труїв його алкоголем. Губський, мабуть, помітив той страх і більше не чіпав цю тему. Він мовчки налив сам собі, випив і тихо запитав:

— Тобі не хочеться знати, де я був?

— Та однак не скажеш.

— Таємність, — скривився Антон, — ну її під три чорти, ту таємність. Ми з тобою бозна-коли зав’язли в цьому лайні, ми обидва мічені, тому маєш право знати. Ти зрозумієш, коли дізнаєшся… Він говорив, не підводячи погляду, не помічаючи, що безтямно колупає виделкою білосніжну скатертину, залишаючи на ній свіжі плями соняшникової олії. — А ще я хочу розповісти це, аби ти не думав, буцімто вже виліз з того лайна, — у голосі Антона бриніла злість, — не думав, що все скінчилося. Щоб не відвертався, намагаючись забути.

Він замовк, непевним рухом поправив скатертину й підвів на Сашка жалюгідний, змучений погляд.

— Давай вип’ємо.

Цього разу Сашко не заперечував, хоча друг уже добре захмелів. Сам хлюпнув собі й Антонові, перший підняв чарку. Антон випив повільно, наче смакував гірку рідину, кинув до рота шматочок хліба і, подивившись на спорожнілу карафу, дав знак офіціантові. Той швидко, наче тримав її за пазухою, замінив порожню посудину на нову. Штепа лише зітхнув. Колись від такої кількості випитого він уже давно хитався б на стільці, а зараз почувався абсолютно тверезим. До огидного тверезим… — Я був у експедиції, — повільно розповідав Губський, — знову в експедиції… Тільки цього разу досліджували російську Північ. Є на Кольському півострові таке озеро… Барченко був там ще у двадцять першому, спробував дістатися на острів Роговий, та з цього вийшов пшик.

— Барченко керував експедицією?

— Він…

Антон відкинувся на стільці, заплющив очі й хвилину сидів мовчки. Потім нахилився і втупив у Сашка почервонілі, з іскоркою божевілля очі. — А Барченко теж зрозумів… Чуєш, він теж зрозумів його.

Зрозумів, хто сидить у Кремлі.

— Ш-ш-ш… — зашипів Штепа, озираючись, — Ти що?!

— Злякався? — Антон хрипко розсміявся. — Не бійся, гірше вже не буде. Уже… Може, ми з тобою вже давно померли, га?

«Та він дійсно божевільний!» — промайнула думка. Сашко відсунувся від цього страшного погляду.

— Не бійся, — повторив Антон уже спокійніше.

Навколо не було ані душі. Лише у дальньому кутку тераси на перевернутому ящику від шампанського примостився офіціант, димів цигаркою, розглядаючи панянок, що проходили повз ресторан.

‘ — Там цікаве, розумієш, явище виявилося, — невлад продовжував Антон. Штепа навіть не одразу зрозумів, що той повернувся до розповіді про експедицію. — Місцеві називають це явище мерячінням. Розповідають, що його начебто насилають на людей шамани як помсту за якісь образи, що їм завдали. Не можна сказати, що то невідоме захворювання… Хоча, звичайно, воно зовсім і не є хворобою… Про цю заразу ще наприкінці минулого століття повідомляли купці. То тут, то там по всій російський Півночі спалахували осередки таємничої хвороби. Уночі, раптово, без видимої причини місцеві жителі впадають у стан близький до трансу. Вони починають кричати й співати на різних мовах, яких до цього взагалі не знали. Їхні тіла втрачають рухливість, немов дерев’яніють, декотрих б’є щось подібне до епілепсії. У такому стані вони абсолютно керовані й виконують будь-які, навіть самогубні для них команди.

Губський ковтнув пива і пересмикнув плечима.

— Моторошне видовище… Смикаються, співають, бурмочуть щось, і це передається від людини до людини, так що за якісь півгодини ціле село перетворюється на юрбу безпорадних істот.

Він жадібно допив пиво, витер рота рукавом, нахилився майже до самісінького Сашкового обличчя і гаряче зашепотів: — Та біс із ним, мерячінням тим. Зрештою, ми хоча й не розкрили його механізм, проте з’ясували, що то лише побічний ефект значно дивніших, страшніших і масштабніших процесів, що там відбуваються. І шамани, природно, не мають до них жодного відношення.

Він замовк, дочекався, доки офіціант, докуривши, пройшов повз них до залу і зашепотів: — Ще під час минулої експедиції Барченко знайшов дорогу. Стародавню дорогу, вимощену кругляками. Вона тягнеться від південного узбережжя Ловоозера до сусіднього з ним Сейдозера. Загалом близько півтора кілометра. Бозна скільки тисяч років тій дорозі, ймовірно вона давніша за єгипетські піраміди. — Цього не може бути, — не витримав Штепа. — Не могла вона так довго зберігатися. Антон лише всміхнувся. Він похитав головою, подивився на товариша, мов на немовля, й зауважив:

— А що з нею станеться… там?

— Ну… не знаю… Але ж час…

— Це не я визначив, я ж не вчений, це Барченко й Штригман, археолог, він загинув потім. І взагалі, ти слухаєш?!

— Слухаю.

— Ну от, пройшли ми цією дорогою аж до Сейдозера. Вона закінчувалася круглим кам’янистим майданчиком, теж явно штучним. З нього добре видно величезну, метрів тридцяти заввишки фігуру людини, вирізьблену в скелі на протилежному березі озера. Компас на цьому місці мов із глузду з’їхав. Спробували працювати рамкою — таке враження, що там енергії стільки, що вистачило б Пітер цілу зиму опалювати. Геомагнітні та психоенергетичні процеси там унікальні.

— Психоенергетичні? — перепитав Сашко. — Але як?..

— Неймовірно, правда? Дійсно, як? Людей там нема, а псі-енергія — колосальна. Я не вчений, так, опер при науці, так само, як і ти. Але скажу тобі, що й нашим спецам відомо про цей феномен приблизно стільки ж, а можливо, й менше. Принаймні вони не влітали в нього, як я, мов у відчинений каналізаційний люк. Отже, все вказувало на те, що ми опинилися в зоні дії невідомих паранормальних явищ. Давнє капище. От лише якому богу чи богам його присвячено, ми так і не дізналися. Для місцевих племен такі складні, розгалужені, великі за площею культові споруди не властиві. Хтось припустив, що це можуть бути залишки гіперборейської цивілізації. Допотопне, прокляте Богом людство.

Штепа кивнув.

— Отже, рушили далі, в напрямку на наскальне зображення. Поступово дорога почала зникати у розсипах щебеню, що поросли карликовими березами, доки її не стало взагалі. Я йшов попереду, в авангарді розвідгрупи. Карабін напоготові — і страх. Знаєш, я від самого початку, ледь експедиція наблизилася до того майданчика, відчув той страх. Те ж, що й раніше… Таке саме відчуття неминучого зла, і це відчуття посилювалося в міру того, як ми просувалися вперед. Увійшли до довгої вузької ущелини, яка потопала у важкому, майже непроникному для слабкого північного сонця, мороці. В кінці ущелини височіла гігантська споруда чи… статуя, щось схоже на восьмигранну колону. Санько, в мене буквально підкосилися ноги. Грубе, нерівно обтесане каміння заморожувало все навколо. Від нього виходила така ж страшна нелюдська енергія, що й із тієї скриньки, яку ми… Величезна, абсолютно чужа, абсолютно зла, вона виповзла з чорного каміння, підкралася до мене, обняла, і я відчув, як тепло залишає мої ноги, тіло. Від землі піднімалася туга безформна імла. Я вже майже нічого не тямив. Перед очима попливли фіалкові кола, страх дихнув мені в обличчя, відстрибнув, відбився від чорних стін ущелини і повернувся вже величезним крижаним жахом, який змусив зупинитися серце. Позаду хтось закричав. Люди хапалися за голови, падали від страшного, нестерпного болю, двоє чи троє, смикаючись, щось бурмотіли незнайомою мовою. Скелі здригнулися й попливли, наче імла поступово їх роз’їдала. Надто пізно я зрозумів, що втрачаю свідомість, що останні краплі життя йдуть із мене, всотуючись у тверде холодне каміння. Останнє, що я побачив, — грубі абриси схожих на піраміди брил на виході з ущелини. Вони спалахнули, заграли мертвим фіалковим світлом. Світло стекло на скелі, на землю, шугонуло в небо, поступово темніючи, заполонило весь світ і стало зовсім чорним… Отямився я вже на відкритому місці. Кожен м’яз, кожну клітинку змученого тіла розривав нестерпний біль, перед очима стрибали сині «мухи». Але вони вже не були того отруйно-фіолетового кольору, як хвилину раніше. Крім мене, в авангарді групи йшли ще двоє. Я був найближчим до основних сил експедиції, тому Барченко, який кинувся на допомогу, витягнув саме мене. Виніс на собі. Решта так і залишилися лежати там назавжди, з висохлими, почорнілими обличчями, спотвореними жахом. Добре ще, Барченко вчасно зорієнтувався й заборонив іншим йти разом із ним, бо тоді смертей було б набагато більше, і без того в основній групі серйозно постраждали кілька людей. Його самого захистив шолом. Той, якого він винайшов для дослідів із психокінезу. Розповідали, що ним стікали цілі язики фіалкового полум’я. Наче спирт горів…