Тінь Люцифера

— Я розумію…

— Крім того, вони теж мають магів, і не з останніх. А будь-який чаклун, якщо захоче, може встановити моє місцеперебування з точністю до кілометра, якщо я вдамся до чаклування. За тими ж збуреннями в інформаційно-енергетичному полі. Івченко лише кивнув. Чорт, треба було б поговорити про це раніше, тоді, напевне, й підозрілості поменшало б. Зараз, принаймні, хоча б одне питання з’ясувалося. Він прислухався до себе, намагаючись зрозуміти, чи стало йому легше, чи не змінилося його ставлення до цієї дивної й страшної людини. Нічого… Порожньо… Сашко відчув, що неприязнь, агресія непомітно відійшли. Недовіра, можливо, й залишилася. Проте це була недовіра оперативника-професіонала. Антипатія теж, мабуть, збереглася, але навряд чи хтось зі смертних зміг би сказати, що йому подобається така людина. У глибині душі Сашко усвідомлював, що його думка про Штепу змінилася не зараз, а тоді, коли він зрозумів, що між чаклуном та Наталі нічого нема. Сашко глянув у дзеркало і зустрівся з веселим, теплим поглядом дівчини. Він зрозумів, що вона відчула, як він змінився. І вона була йому вдячна. — Сашко, — мов здалеку долинув голос Штепи. — А що каже Володимир Сергійович? Вони знають, хто на нас напав?

Сашко коротко розповів про розмову із шефом.

— Потім ми відволіклися, і ви так і не сказали, хто б це міг бути, — завершив Івченко свою розповідь.

Штепа довго мовчав, супився, про щось розмірковуючи, і нарешті запитав:

— А ти коли-небудь чув про асасинів?

Москва, спортивний зал «Динамо», 18 грудня 1928 року. 10.30.

— Хаджіме!

Штепа зробив кілька швидких плавних кроків і опинився навпроти свого старого друга Антона Губського. На якийсь час обидва завмерли в бойовій стійці, немов усотували напругу, яка заполонила новенький, лише для обраних зал; напругу, яка буває лише перед гострою сутичкою, і за секунду вже кружляли по татамі в стрімких, відпрацьованих багаторічними тренуваннями рухах. І Сашко, і Антон добре знали техніку ведення бою один одного, тому обійшлося без розвідки. Удари, аби не травмуватися, лише позначали, зате захвати, підсікання, кидки йшли один за одним. Обманний рух. Блок. Випад. Супротивник невловимим рухом прослизнув за спину Штепі і спробував узяти його руку в «замок», але Сашко, не розвертаючись, швидко опустився на коліно і, використавши контрприйом, кинув його через плече. Антон миттю перекотився, скочив і рвучко пішов убік, не даючи позначити завершальний удар. Сашко не встиг повернутися в стійку і ледь не попався на контратаку, в останню мить заблокувавши підсікання. Наступні кілька секунд вони кружляли один біля одного, уважно спостерігаючи за супротивником, вишукуючи слабкі місця в захисті й знову зійшлися в каскаді жорстких, на межі дозволеного прийомів, покотилися по татамі, сплітаючись у тугий клубок рук та ніг. Сашко відчув різкий біль у руці, яку вивертали, застогнав, щосили намагаючись втриматися, не дати Антонові провести прийом до кінця. Ця боротьба тривала якихось дві-три секунди, а потім, захопившись атакою, Губський пропустив контрприйом. Сашко відчув, як Антон вигинається, намагаючись вийти з його залізного захвату, і знав, що йому те не вдасться. До роздягальні йшли, обійнявшись, втомлені, спітнілі, задоволені. Сашко жартома штовхнув друга в плече: — Втрачаєш форму, Антоне, втрачаєш. Раніше ти мене клав, і навіть без особливих проблем. Ти хоч тренуєшся чи на таланті виїздиш?

Той лише хмикнув, витер обличчя рушником і похитав головою: — Дитинство скінчилося, Санько, скінчилося давно. Нащо нам ці іграшки: джіу-джитсу, карате, стрільбища… Що й кому ми прагнемо довести? Санько, такі, як ми, державу не побудують, це здатні зробити лише сірі нудні типчики, що стали короткозорими від сидіння за папірцями. А ми — так, витратний матеріал, інструменти і, якщо хочеш, уже релікти. Штепа зустрівся з Антоновим поглядом і відвернувся, нічого не сказавши. Вони не бачилися майже півтора року, і за цей час друг змінився. Дуже змінився. Він згас. Уже не було того вогню, що кидав їх у люту, без жодних компромісів боротьбу.

«Невже і я такий?»

Звичайно, в останні роки багато хто не те щоб розчарувався, а втомився жити на межі людських можливостей. Прагнули якщо не спокою, то принаймні більш-менш упорядкованого життя, коли не треба щогодини очікувати на те, що тебе висмикнуть і кинуть на службу в якусь глухомань, боротися з бандитами чи будувати черговий металургійний гігант. Іноді й Сашко ловив себе на думці, що йому набридло життя, коли все своє майно доводилося тягати у валізі, ночувати в робочому кабінеті чи в потягах, обідати в брудних, запльованих їдальнях. НЕП… Мало хто розумів її суть, мало хто міг би впевнено сказати, що революція не вмерла, не відступила. Вона лише посоліднішала, стала дорослішою. Сашко був певен, що причини переміни його друга в іншому. Звідки ця впевненість? Він не знав. І, якщо чесно, волів би не знати. Вони вийшли зі спортзалу й рушили вздовж розцяцькованої вивісками приватних магазинів та перукарень вулиці, обмінюючись порожніми фразами. Розмова, як це буває між людьми хоч і близькими, але які не бачилися тривалий час, не клеїлася. Тьмяне зимове сонце гралося в чепурних вітринах непманівських аптек, стрибало по вищербленій бруківці, зрідка потрапляючи на вицвілий кумач гасел та великі заголовки театральних афіш. Як і десять, і п’ятнадцять років тому, місто жило своїм раціональним, одноманітним життям, яке не здатні були сколихнути вже не такі часті мітинги чи комсомольські демонстрації. Міщанство перемагало: товсті, задоволені пики будочників, крамарів, розфарбовані дівиці, пихаті інженери та лікарі — їм не було жодного діла ані до амбіцій більшовиків, ані до світової буржуазії, ані до Леніна з Троцьким. «Дарма, — подумав Сашко, переступаючи калюжу з крихким льодом, — добре сміється той, хто сміється останнім». І відразу зрозумів, що фальшивить, обдурюючи самого себе. А де правда? Може, її треба шукати всередині свого «я»? Справжню правду… Антон зупинився біля ресторану, відкриту терасу котрого було огороджено різьбленими дерев’яними перилами. Справжній витвір мистецтва. Цікаво, скільки ж майстер здер за них з непмана? Сашко спохмурнів, подумавши, що ще кілька років тому таке не спало б йому на гадку. — От подивися і скажи, — звернувся Антон, немов угадавши його думки, — чому цей пронирливий власник ресторану, весь сенс життя якого в накопиченні, витрачається на таку красу, а в державних рестораціях навіть двері як слід вимити не можуть? Як не намагаємося, як не б’ємося, а відчуття господаря прищепити не можемо!

Антон сплюнув.

— Зайдемо?

— Та ну, до тих шкуродерів… Останню сорочку знімуть, — скривився Сашко. — Ненавиджу їх. — Я теж, — посміхнувся Губський, — але випити по п’ять крапель за зустріч було б зовсім непогано. Ходімо, гроші є, навіть більше ніж потрібно, не було де витрачати. До зали не заходили, розташувалися на абсолютно порожній о цій порі року терасі — добре, що морозу не було. Меткий офіціант обслужив їх за лічені хвилини. Приніс горілку в пузатій карафі, два кухлі пива, немудрящу, але тривну закуску.

— Ти що, — покосився Сашко на пиво, — змішувати…

— Не хочеш — не пий, — стенув плечима Антон, наповнюючи чарки. — Я запиваю лише пивом. На відміну від інших, на мене ця суміш так не діє. Він підніс чарку на рівень очей і крізь неї подивився на Сашка:

— Ну, давай за зустріч.

Хвацько перехиливши чарку, він підчепив виделкою маринований гриб, закусив і запитально глянув на друга.

— А ти чому не п’єш? Давай.

Сашко зітхнув, випив, скривившись, і швидко запив горілку зельтерською. — Не навчився ще пити? — поспівчував Антон і, криво посміхнувшись, несподівано видихнув: — А от я п’ю. І добре, що п’ю…

— Антоне…

— Не треба, Санько.

Він покрутив порожню чарку, повільно підсунув її до карафи, хмикнув якійсь своїй думці і знову налив.

— Ну і як ти живеш? Після… цього?

— Після чого?

Антон зазирнув Сашкові у вічі, примружився.

— Облиш, усе ти чудово розумієш. Ти ж зрозумів, що ми тоді привезли… Йому. Адже зрозумів?