Тінь Люцифера

— Швидше, внизу машина.

Вони вискочили надвір. Сашко допоміг чаклунові перелізти через невисокий хиткий паркан, і всі троє опинилися в похмурому колодязі прохідного двору. Навкруги було тихо. Поки що.

— Давайте он до того авто.

На ходу дістаючи ключі, Івченко підбіг до старенької коричневої «шістки» з виїденими іржею аж до дірок боками, яку було припарковано так, аби відразу виїхати на вулицю. Двигун завівся з півоберта, Сашко дав газу, і машина, порушаючи всі існуючі правила, вилетіла з двору. Злякано сахнувся до стіни випадковий перехожий, рятуючись від «Жигулів», що мчали тротуаром. Івченко встиг помітити, як водій сірої «дев’ятки», яка стояла неподалік, нахилився до приборної панелі й підніс до вуст невеличку чорну коробочку рації. Усе правильно, це — свої, хлопці з прикриття, які, маючи чіткі інструкції, дочекалися, доки їхній колега вирветься з будинку-пастки, використавши одну з відпрацьованих схем відходу. Тепер наставав їхній час. Зараз почнеться найцікавіше для тих, що залишилися в тому під’їзді. Коли коричневе авто зникло за рогом, почала працювати група захоплення. Сашко проїхав кілька сотень метрів вулицею Пестеля і вже на нормальній швидкості звернув на Жилянську: поруч було управління ДАІ, ще не вистачало, аби їх зупинив якийсь надміру пильний інспектор, розбирайся з ним. «Хвоста» начебто не було. У групі прикриття дилетантів не тримали. Якби оперативники помітили щось підозріле, вони неодмінно заблокували б переслідувачів. Він звернув на Повітрофлотський проспект. Тут, як завше, дорога була забита машинами, а зараз це було дуже недоречно, оскільки помітити спостереження практично неможливо. За стадіоном Івченко звернув на іншу, тихішу вулицю.

Проїхавши поворот, він зупинився. Слідом ніхто не їхав.

— Ну от, здається, відірвалися.

Він подивився на годинник, дістав телефон і набрав номер Костянтиніва.

— Слухаю, — майже одразу відповів той.

Шеф був стривожений. Ще б пак, є від чого. Головною загрозою для операції був навіть не напад. Стало зрозуміло, що в управлінні є витік інформації, бойовики не вийшли б на них так швидко.

— Це я, Володимире Сергійовичу.

— Я зрозумів… Слава Богу… Де ви? А, так…

— Хто то були?

— Дідько їх знає.— У голосі генерала відчувалася злість. — Окрім тих, що ти поклав, у під’їзді було ще двоє. Та ще двоє — в машинах, на підстраховці. Узяти майже нікого не пощастило: як тільки вони зрозуміли, що втекти не вдасться, наклали на себе руки. Захопили лише одного і то тому, що його було тяжко поранено, зараз він у реанімації, в комі. Отже, сам розумієш, інформації практично ніякої. Єдине, що можна зараз сказати, то це те, що всі вони — іноземні громадяни і, що цікаво, професіонали. — Це я й сам бачив, — гмикнув Сашко. — Не чеченська ж це мафія? — Звичайно, ні, скоріше, турки або араби. Я схиляюся до першого варіанта. Наш… об’єкт і через них пройшов, тому цілком могли взятися за цю проблему впритул.

Сашко присвиснув. Оце дійсно надзвичайна подія. Щоб на суверенній території так брутально й зухвало діяла іноземна розвідка…

Отже, або ставки дуже високі, або…

Усе може бути зовсім не так, як вони з Костянтиновим собі уявляють. Навіть напевно не так.

— Як вони могли на вас вийти? — знову обізвався генерал.

— Не знаю.

— Ти ніде не міг засвітитися?

— Я — ні, — із наголосом на першому слові відповів Івченко.

— Ти гадаєш…

— Звичайно, це може бути й збігом, однак мені так не здається. Надто вже швидко після вашого візиту на квартиру вони з’явилися.

— Може, телефон?

— Його перевіряли перш ніж передати мені.

— Перевіряли, — похмуро погодився Костянтинів і тихо ви-матюкався. Сашко всміхнувся. Шеф лютився сам на себе — кому подобається, що провал стався з твоєї вини. Утім, провина генерала була мінімальна. За певних можливостей вистежити можна будь-кого, і ніякий професіоналізм не допоможе. Річ у іншому: з усього того можна було робити висновок, що з «контори» витікала інформація, і то витікала з найближчого оточення Костянтиніва. — Що збираєшся робити далі? — по нетривалій мовчанці поцікавився генерал. — Не скажу. Доки не знайдете, звідки «тече», діятиму самостійно. На зв’язок вийду лише в критичній ситуації. В мене є прохання…

— Кажи.

— Необхідно провести відволікальну операцію на рейсі, яким ми мали вилетіти. Я розумію, що часу обмаль і знайти схожих на нас людей складно, проте це дуже б нам допомогло.

Встигнете?

— Гаразд, — поміркувавши, згодився Костянтинів, — зробимо. А ти поговори з нашим, гм, другом, можливо, йому щось відомо про цих типів, недаремно ж він просив охорону.

— Добре, якщо щось буде — зателефоную.

— Ех, жаль, ти прибив дільничного до смерті… Не міг легше вдарити?

— Він дійсно мент?

— Ага. У тих, що нападали, знайшли «ксиви» співробітників карного розшуку, до речі, дуже непогано зроблені. Мабуть, притисли його авторитетом солідного відомства.

— Так, жаль, звичайно.

— Та що вже там…

Сашко посидів кілька хвилин, замислено спостерігаючи за перехожими, які пробігали повз машину. Усе це подобалося йому менше й менше. Схоже, вони потрапили в пастку, з якої буде дуже важко вибратися. Якщо діють профі, вони перекриють усі можливі шляхи відступу.

— Гаразд, поїхали.

Він завів авто, знову виїхав на Повітрофлотський проспект і з чверть години крутився вулицями Солом’янки та Кучминого Яру, перевіряючись. Пересвідчившись у відсутності небезпеки, Івченко вивів машину на Червонозоряний проспект, і незабаром вони опинилися на околиці Києва. Сашко прилаштувався за величезним ваговозом «Івеко», який неквапно рухався по шосе, і повернувся до чаклуна, котрий сидів поруч.

— Ну, розповідайте, в яку гидоту ви нас утягли?

— Ви маєте на увазі…

— Так, я маю на увазі хлопців, які намагалися зробити з мене решето. І з вас теж, завважте.

Штепа знизав плечима.

— Я вам казав, зараз ми цікавимо багатьох. Але я не думаю, що вони намагалися вбити мене. Вас — можливо, але я цікавлю їх живим. Кожна гра має свої правила, і за правилами тієї, в яку граємо ми, моя загибель вкрай небажана. Смерть такого сильного чаклуна, вибачте за нескромність, призведе до величезного викиду енергії, а моє біополе налаштоване на Тінь Люцифера. Ніхто не знає, як вона діятиме, отримавши заряд, котрий за якістю аж ніяк не відповідає тому, чим вона звикла живитися. Ні, вони просто намагатимуться мене затримати або, якщо пощастить, захопити. Цього буде досить. Аномалія безперешкодно зробить свою справу.

— А якщо їм це не відомо? Чому ви такі впевнені, що на нас напали ті, хто має таку ж інформацію про Аномалію, що й ви?

Чаклун спохмурнів.

— Знаю… Вважайте, що це інтуїція.

— Якщо ви такий сильний маг, навіщо вам я? Захищалися б самі. — Я можу це зробити, — серйозно відповів Штепа, — але зрозумійте, магічні прийоми — це надзвичайні заходи. Як вам пояснити… Всесвіт сповнений особливою субстанцією, чи полем, якщо хочете, яка, маючи велетенський енергопотенціал, водночас нейтральна. Вона немовби прагне до рівноваги. Назвіть це потенційною енергією Всесвіту. Древні називали її ефіром, тож і ми притримуватимемося цієї назви. Чаклуни черпають свої сили з ефіру, без його енергетики магія неможлива. Будь-який чаклунський прийом неминуче викликає збурення в цьому енергетичному полі, і з потенційної енергія ефіру навколо чаклуна перетворюється на кінетичну.

Штепа невесело всміхнувся й додав:

— На жаль чи на щастя, у світі магії діють такі ж закони, як і в звичайному, фізичному світі. Дія дорівнює протидії. Будь-яке зусилля, спрямоване проти ворогів, спричинить зворотну реакцію ефіру, але на порядок сильнішу. — Маячня якась, — пробурмотів Івченко, проте одразу ж похопився:

— Вибачте, це я не про те, що ви сказали, я просто не можу…

— Нічого страшного, я розумію тебе, — заспокоїв Сашка чаклун. — Я, можливо, сказав зараз незвичайні речі, але ти, якщо щиро, з ними вже давно знайомий. Це — закон карми. Це — християнські заповіді. Добро повертається до людини добром, а зло — злом. Вилікувати, скажімо, я ще можу, в цьому небезпеки практично нема. Та як, скажи, захищатися від нападу, не спричинивши тому, хто нападає, зла? — Я розумію… Тоді виходить, що чаклування взагалі неможливе. — Чому ж… треба лише перекидати енергію з об’єкта на об’єкт, але то довга і марудна справа.