Тінь Люцифера

Сашко знав, що то була правда. Іноземний турист і перекладачка. Бачив, бачив Сашко, що між цими людьми щось більше за прості ділові стосунки. Набагато більше, хоча вони й приховують це. Він згадав, як проганяв її вчора, цю думку, але нічого не міг із нею вдіяти: «Де спатиме Наталі? Чи не прослизне до її кімнати Штепа?» І ще одна, яка породила несміливу надію: «Сьогодні вона спала сама…» Він похмуро колупав холодну яєчню, намагаючись перебороти себе, відкинути ці думки. Вони були заборонені. Сашко не мав на них права. Він відсунув тарілку, ледь не одним ковтком випив каву і, подякувавши Наталі за сніданок, вийшов з-за столу. — Піду зателефоную, — пробурмотів він, ні на кого не дивлячись. Штепа провів його замисленим поглядом, ледь помітно, самими куточками вуст усміхнувся, допиваючи молоко. Не встиг Івченко вийти з кімнати, як до квартири подзвонили. Різко, вимогливо. Потім ще. Це були чужі. Сашко ні на кого не чекав, та й колеги не дзвонили б, а просто постукали — це був один з умовних сигналів. Сашко вискочив до передпокою, перечепився за стілець і похапцем увімкнув відеомонітор. На екрані виник опецькуватий чолов’яга у формі капітана міліції, який нетерпляче переступав із ноги на ногу. Однією рукою він тягнувся до дзвінка, а іншою притискав до себе дерматинову теку. Він був не сам. Ті, що прийшли з ним, причаїлися обабіч дверей, дуже вміло ховаючись від спостереження через вічко. А про добре замаскований ширококутний об’єктив вони, звісно ж, не знали. Івченко кілька секунд розглядав міцних молодиків, які притислися до стіни. Ще один бовванів нижче на східцях. П’ятеро… І це, мабуть, не всі. Вони були невловимо схожі, позначені відбитком однаковості, що виказувало досвідченому поглядові їхню причетність до певної структури. Опери? Нісенітниця. У двох із них зброї Сашко не бачив, у руці одного був ПМ, ще один тримав напоготові «берету», а той, що на східцях, був озброєний короткоствольним револьвером. Ясна річ, оперативників ніхто так різнокаліберно не споряджатиме.

Прокол, панове, прокол…

— Хто там? — нахилився Штепа над плечем Сашка.

— Тс-с-с… Відійдіть.

Сашко на секунду замислився й кивнув Наталі:

— Поговори з ними, поки я…

— Про що? — злякано зашепотіла дівчина.

— Ну, придумай щось, спитай, хто там, потягни час.

Він смикнув із вішалки наплічну кобуру, поспіхом начепив на себе, накинув куртку. Наталі тим часом нахилилася до дверей і тремтячим голосом запитала:

— Хто там?

— Дільничний, — пролунала відповідь, — відчиніть, будь ласка.

— Зараз, зачекайте, чоловіка покличу.

Сашко пошепки наказав:

— Збирайте речі, швидко. Тільки-но покличу, не втрачайте й миті і, заради Бога, виконуйте всі мої команди чітко. Це дуже погані гості.

Слідом за чаклуном та дівчиною Сашко кинувся до своєї кімнати, розіпхав по кишенях гроші, документи, супутниковий телефон та зброю, що її привіз генерал.

До квартири знову подзвонили.

Івченко копнув під ліжко приготовану до від’їзду сумку й вибіг у передпокій. Одного погляду на монітор було досить, аби зрозуміти, що часу в них уже нема. Незнайомці перегрупувалися для атаки на квартиру, двоє вовтузилися біля замкової шпарини. Броньовані двері, звичайно, витримають удар автоматної кулі, але професіонали якраз не стрілятимуть. Спецзасіб «Ключ» вирве з них замок, мов скабку, на це й розрахований. Саша висмикнув із кобури «форт», підхопив із полиці в передпокої ще один, перевірив обойми і швидко накрутив на стволи глушники. «Берета» поки що лежала в кобурі. Зрештою, можна було б зателефонувати — цих соколів пов’язали б тихо й без проблем. Це могли б зробити навіть ті оперативники, котрі чергували поруч із будинком, але… Надто вже багато цих «але». Генерал недвозначно наказав не світити гостей, навіть перед своїми. По-друге, допомога могла й не встигнути. А по-третє… Невідомо, як усе складається насправді. Пройшли ж якось вони непомічені. Може статися так, що Сашко лише даремно витрачатиме дорогоцінні секунди, викликаючи допомогу. Незважаючи на чисельну перевагу супротивника, Івченко мав тактичні вигоди, оскільки, хоча б частково, знав розташування його сил. Звичайно, є й інші, але це буде потім… Він ще раз глянув на монітор, глибоко зітхнув, немов перед кидком у воду, неквапом відчинив замки й несподіваним сильним ударом ноги розчахнув двері, вистрибнувши на сходи. «Дільничний» перелякано відсахнувся. Розхитуючи на місці шалений за амплітудою «маятник», Сашко крутнувся, стріляючи з обох рук. Грюкіт дверей, що вдарилися об стіну, заглушив тихі звуки пострілів, голови одного й другого незнайомців наче вибухнули самі по собі,— дев’ятиміліметрова куля на такій відстані — страшна річ. Третій усе ж устиг вистрілити. Його куля збурила повітря сантиметрів за десять від Сашкового стегна, вдарилася в протилежну стіну і з огидним виском полетіла кудись вниз, відбившись від залізобетонної плити. Наступної миті удар випущеної впритул кулі кинув стрільця на мертве тіло четвертого напарника, із розірваної шиї котрого хлюпав моторошний фонтанчик крові. Усе відбулося в лічені секунди, товстун у формі встиг лише вирячити білі від жаху очі. Промайнуло бліде, одутле обличчя, яке швидко вкривалося дрібними краплями поту. Сашко щосили вдарив по ньому руків’ям пістолета.

У квартирі щось з хряскотом упало.

— За мною, швидко! — крикнув Івченко, і на сходи одразу ж вискочив чаклун, а за ним — Наталі. — Не туди, вгору, — зупинив Сашко Штепу, який було кинувся до виходу з під’їзду. Сам він, відштовхнувши чаклуна, м’яко, мов кішка, рвонув сходами. Знизу долинав якийсь гамір, але тупотіння людей, що поспіхом підіймаються сходами, не було. Мабуть, там ще не встигли розібратися, що сталося. А от нагорі Сашко майже відразу побачив двох із «кипарисами». Потужно озброїлися хлопчики, проти автоматів його «форти» ніяк не потягнуть. До того ж Івченко був не сам, треба було захищати цивільних, а це дуже важко, може, й неможливо без напарника — пробиватися нагору й одночасно контролювати тили. Крок за кроком він піднімався сходами, лише на мить вискакуючи з-за перил, так, щоб супротивники не встигли вистрілити. Натиснувши на спусковий гачок, він одразу повертався під захист бетону, не затримуючись навіть для того, аби подивитися, влучив чи ні. Він уже «прорахував» супротивника і зрозумів, що перед ним — непогані профі. Та все ж вони поступалися йому в навичках ведення бою на обмеженому просторі. Сашка навчали працювати в будинках, а їх — ні… За таких умов Івченко — мов риба у воді. У тих, нагорі, в запасі було лише три марші, і цей запас потроху танув. Вони повільно відступали, сподіваючись на допомогу знизу. Власне, правильно сподівалися, їхні напарники зобов’язані були вдарити з тилу. Однак хлопці, котрі піднімалися слідом за групою Івченка, не дуже й поспішали: видовище трупів, нагромаджених перед квартирою, не сприяє піднесенню бойового запалу. Нарешті нападники опинилися в тісному закутку біля виходу на горище і миттю перетворилися на здобич. Сашка вони не бачили, тепер тільки й могли що тримати під прицілом вихід зі сходів, безперервно краючи стіну короткими чергами, аби не дати Івченкові висунутися. Він опустився навколішки, натиснув на кнопки, і напівпорожні обойми вислизнули йому під ноги. Швидко вставивши нові, Сашко виставив руки з-за рогу і блискавично розрядив пістолети. Дві обойми. По дванадцять набоїв у кожній. Щільність вогню була настільки висока, що в супротивників не залишалося жодних шансів. Ще не закінчивши стріляти, він крізь сухий ляскіт пострілів та звук куль, які впиналися в стіни, почув, як падають тіла.

— За мною!

Він зарядив чергові обойми, вискочив до дверей, що вели на горище, відіпхнув тіла, котрі ще тіпалися в конвульсіях, і однім ударом вибив непомітний болт, який утримував двері.

— Пірнайте!

Дівчина зупинилася, не маючи сили переступити через труп, і відразу отримала відчутний поштовх у спину.

— Не дивися на нього!

Піднімаючи цілі хмари ядучого пилу, вони промчали горищем, повернули за ріг, у павутинні Сашко відшукав потрібні двері, через які вони вибралися в під’їзд. Він розташовувався в іншому боці схожого на літеру «П» будинку, тому нападники вже не могли їх бачити.