Тінь Люцифера

— Товаришу генерал! Товаришу генерал!

Він здригнувся, немов отямившись від забуття, й повільно витер спітніле обличчя. І раптом зрозумів, що наляканий. Зараз, у цю секунду злякався. І не Аномалії. Злякався, що його нерішучість буде сприйнято… як боягузтво. Ось цей тип у цивільному…

— Повторна атака! — почув він свій охриплий, чужий голос.

Потім, зрозумівши помилку, поспішив скасувати наказ: екіпажі гелікоптерів не могли стріляти, оскільки не бачили цілі. Схоже, настав час перехоплювачів.

«СУ-29» вийдуть на атаку за бортовими радіолокаційними системами, «електрики» в цій штуці — аж занадто. А ракети, що наводяться по електронному променю, знайдуть ціль і без візуального контакту. Гелікоптери відійшли вбік, і відразу ж з півдня з’явилися дві стрімкі машини, які, знижуючись, наближалися до Аномалії. Перехоплювачі практично з бриючого польоту випустили по цілі чотири ракети і, набираючи висоту, шугонули вгору. Аномалія вдруге вкрилася білими хмарами вибухів. За кілька секунд усі побачили, як бліда куля повільно, наче проти волі, пішла донизу.

— Вона падає! — вигукнув хтось із офіцерів.

Не відриваючи погляду від Аномалії, котра опускалася просто на гострі верхівки сосен, Олег Васильович полегшено розтиснув побілілі від напруги кулаки. За його спиною радісно й збуджено перегукувалися військові.

І раптом…

— О, Господи! — видихнув Лобачов за соту частку секунди до того, як це відбулося.

Літаки, що були вже метрів на чотириста вище за Аномалію, завмерли, зупинені якоюсь невидимою силою, повільно перевернулися через крило і впали у некерований штопор. Гамір радіоефіру перекрив моторошний крик. І замовк. Рація вибухнула громом перешкод, які заглушили відчайдушні різноголосі волання. Лобачов видав майже тваринне мукання, непевним поглядом спостерігаючи, як слідом за літаками, один за одним, падають гелікоптери, зникають за краєм лісу, нечутно, мов тіні. «Там не було спалахів!» — промайнула гарячкова думка, зовсім, здається, зайва в цьому божевіллі.

Зайва?!

Вони повинні, повинні бути! Спалахи від розривів ракет та звуки… А коли їх нема, то це означає… Неслухняна рука проти його волі потягла з голови «афганку». Генерал, сам не розуміючи, що робить, позадкував від того, що діялося за тонкими стінами автомашини, наштовхнувся на когось спиною і побачив біле обличчя людини в цивільному, очі, в котрих не було й тіні думок. Лише страх. Страх цей не був схожий на страх Лобачова. Цей тип боявся не того, що вони тут наробили, не смерті, яка ходила від однієї розбитої машини до другої. Він боявся лише за себе.

Рука потяглася за пістолетом. Убити… Убити!!

Кого? Не має значення. Його… Себе… Так, себе, свій жах, свої страхіття. Рука торкнулася кобури і впала. Який сенс, якщо й на тому світі йому не забути коротких моторошних криків, у яких сконцентрувався весь жах смерті, чорне ніщо, котре страхітливим тягарем падало на землю. На беззахисну землю… То там, то тут її вже стьобали ліниві, мов гади, що обжерлися, блискавки. Щосекунди частіше. Усе міцніше. Куля, так само тьмяна, але вже вдвічі більша, висіла над самою землею, неквапом наближаючись до безпорадно збитих докупи машин, автобусів, бронетранспортерів. Олег Васильович бачив, як на сотні метрів, довкола сосни вкриваються неприродно щільною памороззю, як край просіки перетворюється на суцільну сніжно-крижану стіну, як землю сковує жахливий холод, висмоктуючи з неї останні краплі сил. Холод… Лобачов раптом відчув, зрозумів, що Аномалія вже не мертва, що в ній прокинувся хтось. Або щось… Відчув його голод… Він почув свій крик. Голос, який зривався на фальцет і віддавав наказ водієві, благаючи його: «Назад!!!»

Та хіба той, сидячи в кабіні, міг почути?

Світ здригнувся. Ні, це рушила, позадкувала машина, почала незграбно розвертатися, намагаючись втекти. Тепер Олег Васильович бачив інші машини, котрих досі не було видно за стінами КШМ. Межа білого була вже в тридцяти метрах від крайніх із них і швидко жерла відстань, що залишалася, а вони задкували. Надто повільно. Ось один із бронетранспортерів за мить вкрився памороззю, за ним, майже відразу, ще один, потім автобус… Натужно відчинилися білі двері «Ікаруса», на скуту холодом землю впала людина. І залишилася лежати. Нерухомо… Аномалія наближалася. Здавалося, величезна куля заступила все небо, вона вже не світилася тією рівномірною розмитою жовтизною. Тепер вона здавалася жорсткою, матеріальною, важкою… Олег Васильович уловив щось схоже на слабке пульсування, яке притягувало погляд, заворожувало, дурманило… І в такт цьому пульсуванню десь шамотіло запопадливе нерозбірливе шепотіння.

Хтось плакав.

Комітетник…

«Тепер ти боїшся так само, як я…» — промайнула божевільна думка. І зникла. Десять метрів. Холоднеча давно вже проникла в машину, малювала на стінах білі візерунки, вкривала вікна не памороззю — тонкими крижаними голочками. Це було дуже гарно… Не розуміючи, що робить, мабуть, спрацював інстинкт самозбереження, генерал вискочив з авто, впав долілиць і завмер, боячись підвести голову. Секунда. Друга. Олег Васильович уже чув, як до нього впевнено, по- господарському, йде смерть. От-от вона наступить на скоцюрблені пальці, що вп’ялися в жорсткий іній.

Гостро запахло озоном. Мов у дитинстві під час грози.

«Ну, що ж ти?..»

Здається, він сказав це вголос.

Підвів голову. Аномалія була в двадцяти метрах над землею — величезна, невблаганна. Налитий світлом монстр пропливав над нерухомими машинами, повільно відходив до лісу, обмацуючи людські тіла, що траплялися на шляху, — мертві тіла, котрі вже нічого не могли йому дати.

Відходив?!

Обпечені морозом, сповнені напівзамерзлих сліз очі майже нічого не бачили, але… Так, вона віддалялася, поступово піднімаючись над лісом, йшла на північ. Туди, де було місто. Туди, де було тепло… Олег Васильович сів, обхопив руками коліна і відсутнім поглядом спостерігав, як віддаляється його смерть. Чому його пожаліли Не помітили? Не прийняли? Погидували? Олег Васильович не відразу відчув, як у душу, в майже порожню свідомість повільно заповзає щось нове, таке ж чуже, як і чудовисько, що віддалялося. А разом із ним з’явився біль, який, змішуючись із залишками жаху та відчаю, породжував напіврозбиті видіння. І палали заводи, вибухали станції та ТЕЦ, безтямно витріщалися в ніч темні, без єдиного вогника вулиці. І тіла, тіла, тіла…

Людські тіла, по яких важко крокувало Зло.

Снідали мовчки. Штепа був похмурий, за весь ранок не промовив і десятка фраз. Раз чи двічі, коли до нього зверталася Наталі, чаклун відповідав невлад і навіть не виправлявся. Сашко й сам був приголомшений тим, що побачив учора по телебаченню. Сі-ен-ен, яке майже цілодобово транслювало все, що відбувалося навколо Аномалії, давало досить повну інформацію, аби можна було судити про масштаби трагедії. Одначе чаклун, як здалося Сашкові, був пригнічений не цим. Точніше, не лише цим. Сашко вирішив для себе, що Кричавська катастрофа для Штепи була подією абсолютно іншого рівня, ніж для решти людей, свідченням чогось набагато страшнішого. Ще мовчазніший і замисленіший, ніж звичайно, Штепа, здавалося, зовсім не відреагував на дзвінок Костянтиніва, котрий сумлінно поінформував їх із Сашком про події в Білорусі, додавши багато подробиць, не відомих поза колом посвячених. Поклавши слухавку, Штепа буркнув лише одне слово: «Ідіоти», — після чого знову надовго замовк. Звичайно ж, Микола Михайлович мав на увазі білоруських військових, і цього разу Івченко був із ним солідарний. Хтозна, як тепер усе повернеться, коли Аномалія, схоже, «прокинулася». Кілька разів Сашко хотів поговорити про це зі Штепою, однак утримувався, розуміючи, що ситуація для цього не надто сприятлива. Наталі теж притихла. Вона, здавалося, ніяк не відреагувала на Сашкові спроби пофліртувати, можливо, навіть, не помітила їх. Не відштовхнула, та й потому. Зараз, поряд із цими людьми, Сашко почувався незатишно, наче вони дійсно дізналися про щось таке, що одразу ж і невловимо для ока перенесло їх в інший, чужий і незрозумілий для звичайної людини світ. Наталі… Сашко глянув на дівчину, потім на Штепу і відчув, що червоніє. Він не бажав собі зізнаватися, гнав цю думку, однак та вперто поверталася. «Адже ти зрозумів, звідки твоя неприязнь до Штепи. Ти закохався й ревнуєш до нього Наталі. Не професійна, а звичайна чоловіча зацікавленість турбувала тебе з перших хвилин знайомства з дівчиною і чаклуном: які між ними стосунки?»