Інтеліґент

Керсправ читає записку Інтеліґента. Подумав. Глянув на секретаря й розвів руками, що ж, мовляв, поробиш – цілком справедливо…

Кур’єр приносить начальникові перо. Начальник вставляє його в ручку.

Керсправ устає, бере ордер і разом з секретарем виходить.

Начальник підписує папірця. Входять керсправ і секретар. Начапьник дає папірця секретареві. Той здивовано дивиться на підпис. Керсправ передає начальнику ордер і записку Інтеліґента. Начальник читає з виглядом, що не провіщає нічого доброго. Віддає наказ секретареві, і той виходить.

Начальник звертається до керсправ. Сказав щось коротко і рішуче. Керсправ здивовано знизав плечима, образився і теж пішов.

Секретар підходить до Інтеліґента, передає наказ. Інтеліґент підводиться. На його обличчі – спокійне задоволення…

Бо що може дати більше задоволення благородному серцю, як усвідомлення виконаного обов’язку і тверда віра в справедливість начальства?..

Секретар єхидно всміхається.

Секретар – нехороша людина. Він – не ідеаліст…

Інтеліґент обсмикнув піджак, глянув на секретаря.

«Світ – наше уявлення». Мій благородний герой бачить:

Обличчя секретаря стало дуже гарне, надзвичайно приємне, а посмішка – дуже поважна…

Начальник перечитує записку Інтеліґента і постукує по столу пальцями…

Справжній лев, чекаючи на здобич в своєму лігві, оттак постукує по землі своїм хвостом…

Інтеліґент разом з секретарем підходить до дверей начальника. Інтеліґент входить спокійно й самовпевнено.

Секретар лишається біля дверей і слухає… Екран темніє…

Делікатність почуттів у режисера – це щось надзвичайне… Тому він зберігає й ваші ніжні почуття, які інакше мусіли б витримати жорстокий іспит, спостерігаючи брутальну зустріч брутального життя з благородним ідеалізмом, при чім в цій зустрічі брутальне життя тяжко побиває благородний ідеалізм… Тяжке видовисько!

Екран ясніє. Секретар відскочив від дверей…

З дверей виходить Інтеліґент. Пригнічений і обурений. В жмені щось міцно тримає. Секретар співчутливо запитує. Інтеліґент похмуро глянув на нього…

Секретарева посмішка – верх паскудства і єхидства…

Світ, знаєте, це наше уявлення!..

Інтеліґент щось буркнув і пішов.

Секретар глузливо посміхнувся…

Інтеліґент у себе в кабінеті. Висипав з жмені на стіл купку дрібних шматочків паперу. Сумно подивився на них. Обурено стукнув кулаком по столу, вилаявся, комусь погрозив кулаком… Сів у крісло і з обличчям людини, що її найкращі почуття глибоко ображено, взявся складати клаптики паперу.

Тяжко, дорогий читачу! Дуже тяжко! Така виняткова робота, такі надзвичайні результати цієї роботи, що ви могли бачити на власні очі – навіщо?..

Але, ні! Ідеалізму ще не знищено. Героїчна віра ще жива…

Авжеж є ще правда в радянській республіці?!.

Інтеліґент іде вулицею з портфелем. Його хода й вигляд усієї постаті просякнені упевненістю, що є ще правда в радянській республіці. У одного парадного спиняється і дивиться вгору.

Вивіска: «Відповідна установа»…

Інтеліґент підходить до столу якогось товариша, читає табличку над столом:

Табличка: «Товариш, якому відати належить».

У товариша, що сидить за столом, надзвичайно розумне, справедливе і приємне обличчя – до того, виразно партійне…

Товариш дуже уважно приймає від Інтеліґента цілий зшиток. Швидко переглядає. Інтеліґент безперервно говорить, пояснює, лементує, розкриває душу.

Товариш слухає, переглядаючи документи. Спинився на одному з них. Інтеліґент гаряче підкреслює необхідність особливої уваги.

Аркуш паперу, на якому накладено в порядку шматочки подертої начальником Інтеліґентової записки.

Товариш, трохи приголомшений зливою слів, люб’язно, але поспішаючи, щось говорить Інтеліґентові.

Інтеліґент задоволено вклоняється. Поговорив ще трохи й пішов…

Товариш, якому відати належить, серйозно взявся до Інтеліґентового зшитку.

Інтеліґент у своїй установі проходить до свого столика в загальній кімнаті. Хода і вираз обличчя – імператора в засланні. Інтеліґент підійшов до свого столика.

Над столиком табличка: «Діловод».

Інтеліґент гірко усміхнувся.

Сів у позі величного спокою…

Бо підносить нас незаслужена образа…

Мойому героєві ввижається: Море. Острів. Поперек острова напис «Св. Олена». Посередині стоїть його товариш – Наполеон… Бо аналогія ж повна. Невдячне людство не вміє цінувати своїх геніїв…

До Інтеліґента, що сидить, схрестивши руки на грудях, підходить секретар. Кинув на стіл купу папірців і коротко сказав щось. Інтеліґент витримано зідхає і з робленою байдужістю починає розглядати папери…

Рівно через три дні

Інтеліґент виходить з парадного з вивіскою: «Відповідна установа». Вигляд обурений і цілком пригноблений. Йде поволі в похмурому розпачі…

«Облетели цветы, догорели огни»… «Опустел наш сад», «Довольно продолжать»…

– Ну, словом, ясно!

«НЕТ СПРАВЕДЛИВОСТИ В СОВЕТСКОМ ГОСУДАРСТВЕ!»..

Інтеліґент за діловодським столом потонув у паперах і сумлінно працює… Екран темніє…

І все.

Кінець п’ятої частини…

Коментарі? – Ну, а навіщо? Незрозуміло, чи що?..

ЧАСТИНА ШОСТА. Особистий день інтеліґента

Частина ця остання..

Ви бачили мого героя з дня його народження. Більш того – ви були присутні при його зародженні… Ви бачили його в добу щасливого ясного дитинства, трохи неспокійного підлітства, трохи бурхливої юности з її першим коханням і першим д-ром Кацем, з її роботою і байдикуванням.

Потім ви бачили молодого, повного прекрасних прагнень та кипучої енергії мужчину. Ви були присутні при урочистій події – з’єднанні його навіки з подругою життя. Ви бачили його заслужений успіх і незаслужені катастрофічні провали. Ви його бачили громадянином республіки за Тимчасового Уряду, потім РРФСР днів військового комунізму, потім гетьманства, потім УНР, потім Єдиної Неділимої, потім.. словом – громадянином багатьох республік і багатьох навіть незрозумілих форм державної організації. Ви бачили, що всюди мій герой був насамперед – льояльний, льояльний і льояльний… Врешті, в попередній частині ви бачили, які блискучі наслідки мала льояльність мого героя для радянської держави і бачили, – сумна картина – прикре видовисько невизнання мого героя, що поділив таким чином долю багатьох (але ще не всіх), подібних до нього, героїв. Не варто улещувати себе даремними надіями: наслідки цього невизнання – довгочасні. Дуже довгочасні. Я персонально так гадаю, що вони – конечні для мого героя… І коли картина не закінчилася на п’ятій частині, то це лише тому, що режисер уважав за потрібне показати вам – людину… Ви її бачили й раніш? Так, звичайно, але ж увесь час обов’язково мій герой був громадянином і виявляв себе і соціяльно… І режисер вам хоче показати ті години в житті мого героя, коли у нього нема нічого, крім своїх власних, хай вузеньких, але найбільше цінних переживань та відчувань…

Це власне кажучи, навіть не «день», а лише вечір – стислий і сконцентрований, як і вся ця чудна картина, що має показати протягом двох годин тридцять п’ять років життя мого героя. Картина закінчується. Лишилася одна частина. Картина майже закінчилася… І давно вже я чую голоси, бачу жести, що свідчать, що, ви, мій читачу, пізнали мого героя. Я переконуюся, що ви знаєте його давно, що ви бачили його і на руках у няньки, і в школі, і в армії, і по всіх республіках, і зараз, за радянської влади… І я чую вже поодинокі незадоволені голоси, що обвинувачують режисера за непотрібність, нецікавість картини: навіщо показувати те, що всім відоме?.. Я не можу навіть виправдати режисера тими міркуваннями, що якраз це й є трудніше за все: цінність роботи не завжди вимірюють її трудністю. – Можливо, що виправданням буде таке міркування: бути знайомим – це ще не значить знати. І я, крім того, гадаю, що знати треба, насамперед, свого сусіда у кімнаті, в трамваї, на службі, – того, з ким зустрічаєшся щодня… Ще є кілька думок, але – це на кінець.