Інтеліґент

А тепер – дивіться на останню картину!

Ясний, соняшний день. Людна, радісна вулиця. З дверей установи виходить Інтеліґент з портфелем під пахвою. Спинився і поволі похмуро подивився навкруги… Потемнів літній соняшний день. Затихла і спохмуріла вулиця, наповнена похмурими людьми, що ледве-ледве йдуть…

Буття визначає свідомість. А стан свідомости визначає сприймання світу. І інколи буває дуже сумно…

Інтеліґент засмучений пішов вулицею.

Дружина Інтеліґента чекає чоловіка на обід. Настрій бадьорий, нетерплячий.

Бо хто ще на світі може вірити в успіх чоловіка з такою безперечністю, як його вірна дружина?

Дружина кинулася назустріч чоловікові. Інтеліґент входить сумний, як пожарище. Дружина збентежена.

Інтеліґент мовчить. Кидає портфель десь осторонь і сідає за накритий стіл. Марія Савівна не наважується спитати, боязко поглядає на чоловіка. Інтеліґент нетерплячим і сердитим жестом штовхнув тарілку, щось коротко вимовив. Дружина кинулася до дверей, гукнула і йде на місце, так само боязко, скоса поглядаючи на чоловіка.

Інтеліґент сидить похнюпившися, непорушно. Робить вигляд, що не помічає поглядів дружини.

Але, звичайно, він їх помічає. І вони починають дратувати його. Це зрозуміло.

Інтеліґент барабанить пальцями по столу, дивиться вбік. Робить байдужий вигляд. Згортає й розгортає серветку. Починає щось насвистувати, бере виделку і ручкою її, з виглядом дуже байдужим, щось пише на скатерті. Досягає максимуму в пануванні над собою: з безжурним обличчям, як у турка під час кейфу, відкинувся на спинку стільця, насвистує щось веселе, відбиваючи такт черевиком, пальцями і похитуванням голови…

Дружина все одно збентежена і поглядає на чоловіка боязко. Інтеліґентові раптом уривається терпець. Розлютувався, грюкнув обома кулаками по столу і люто звертається до дружини з запитанням…

Цілком зрозумілим, звичайно: якого вона, власне, чорта на нього витріщилася?.. Пам’ятаєте, дорогий читачу, маленьку дівчинку на кучугурі піску, що була повинна в жіночому гріху – в незнанні міри доброму?..

Отже, кохання й співчуття – речі хороші, що й казати, але тактовність, що вся є – почуття міри – краще.

Навіть кохаючи – не варт лізти в кохану душу. Річ у тому, що скидати чобіт ми не вміємо. Ми живемо в атмосфері постійного холоду, і наші чоботи стали частиною нашого тіла…

Марія Савівна здивована, мовчить, лупає очима. Інтеліґент зніяковів. Пояснює свій гнів голодом. Знову жестикуляція з участю тарілок…

Служниця приносить суп. Дружина робить їй зауваження. Інтеліґент також вимовив щось уразливе…

Я не скажу, що служниця чимсь винна. – А хіба мій герой винний? Хіба так уже легко знайти винного в багатьох випадках, коли людину ображають?

Дружина насипає в тарілку суп. Інтеліґент підводиться. Дружина з готовністю, услужливо просить не турбуватися. Хапаючися кінчає з супом, іде до буфету, приносить графін та чарку. Виявляє якнайбільше піклування, підсовує закуску тощо.

Інтеліґент п’є, кривиться, закусує. Наливає другу чарку, п’є, ще більш кривиться. Береться до супу. Покуштував. Ще раз скривився. Посолив. Знову покуштував, знов посолив дуже щиро. Ще раз покуштував і конче розгнівався: пересолив. Різко відштовхнув тарілку, кинув ложку. Злий. Обурений. Страждає. З одчаєм наливає собі третю чарку й п’є. Скочив, кілька секунд не знає, як вилити гнів. Схопив серветку, розмахнувся з усієї сили і – впустив слабенько тут же на свою тарілку. З безнадійним, змученим і злим обличчям махнув рукою і втік з-за столу.

Марія Савівна, пригнічена, розгублена, сидить за столом і страждає. Швидко моргає очима. Входить служниця. Марія Савівна було накинулася на неї, але раптом махнула рукою й знову впала на стілець.

Завіщо? Невже за співчуття – таке природне, таке прекрасне і т. д.? Так! – Саме за те. Це інколи заслуговує на кару.

Ще раз скажу: розуміння дорожче за кохання. Особливо – за жіноче. Особливо – за отаке…

Інтеліґент у себе в кімнаті з одчаєм ходить з кутка в куток. Спинився. Подивився через плече на двері.

Двері трохи відчиняються. В дверях – обличчя Марії Савівни, – несміливе й ніякове.

Інтеліґент знизав плечима, Марія Савівна несміливо підходить. Спинилася на певному віддаленні. Дивиться. Вичікує…

Інтеліґент раптом повертається до неї й починає розказувати – сердито й коротко…

Це – відоме психологічне явище, в такі моменти ми не говоримо, а кидаємо, шпурляємо всім тим, що нагромадилося в душі. Це явище слід би назвати розвантаженням у порядку: «на! удавися!!.» Не знаю, чи така назва матиме досить науковий вигляд, але вона науково точна…

Мій герой розказує:

Товариш, якому відати належить, з виглядом тупим і сердитим повертає Інтеліґентові його зшиток.

Резолюція на зшиткові: «Скарга безпідставна»…

Викинув. – Тепер слідкуйте за реакцією. – Мій герой раптом зм’як. Настрій слізливий, хочеться співчуття й сентиментів… Словом – цілком природна реакція, цілком зрозуміла…

А тепер – прошу – зверніть увагу на дружину…

Вона стурбована більш ніж раніш. Це вже – реальна тривога. Жінки незрівняно реальніші від нас, чоловіків. – Отже, реальність небезпеки зміцнила настрій Марії Савівни.

Ви можете також помітити, як раптом, явно зникло її співчуття по чоловіка: – Чому? – Перше: маємо явище витиснення емоціями, народженими реальною небезпекою, тих емоцій, що їх коріння – в глибині персонального ставлення.

Це витиснення у женщини відбувається надзвичайно легко, в результаті отого самого реалістичного характеру її психіки. І даремно мужчини на це ображаються: ця особливість – натуральна для женщини. Нарешті – це зовсім не так уже погано…

Друга причина формулюється коротко й догматично, коли ви, товаришу-мужчино, розбиті, розчавлені, переможені – не йдіть до жінки. Особливо до тієї, що вас любить… «Із щитом, чи на ньому» – це найяскравіша в історії проява жіночої суті.

Марія Савівна обмірковує справу. Думки виразно стають щораз тривожніші. Марія Савівна сплеснула долонями й звернулася до Інтеліґента.

Звичайно – цілком реальні передбачення…

Рука начальника, озброєна товстим червоним олівцем, шукає в списку співробітників прізвище Інтеліґента. Знайшла і викреслила…

Я не знайомив вас досі з моїм героєм офіціяльно. Ви знаєте все його життя, але не знаєте першого пункту його анкети: ім’я, по батькові, прізвище…

Я і не буду вас знайомити. Кожен з вас сам знає цей перший пункт. Я не протестуватиму, коли відповідей буде стільки, скільки читачів…

Словом, Марія Савівна сконкретизувала свої острахи і в сконкретизованому вигляді виклала їх моєму героєві, з безпосередністю, що теж являє собою одну з розповсюджених жіночих ознак… Така безпосередність, з’єднана з твердістю, звичайно, річ, що заслуговує на всіляку пошану. Результати можете бачити…

Інтеліґент остаточно втратив рівновагу. Ряд безпорадних жестів – гнів, страждання, розпач, безсилля. Схопився руками за голову, кинувся в фотель. Схоплюється, ступає кілька кроків по кімнаті. Раптом повертається до дружини. Простягає обидві руки, щось говорить з гіркою доганою. Не договорив, знову повернувся спиною, знову схопився руками за голову. Розпачливий жест рукою в бік дружини: «залиш мене самого!..»

Бачили? – Поведінка, що заслуговує на всіляку пошану, – зовсім не завжди має хороші наслідки.

Мій герой переживає дуже складний настрій. Він, стурбований реальними передбаченнями дружини, бо й сам про них думав давно. Це ж – зрозуміла річ, зрозуміла для всіх, крім… дружини… Мій герой справедливо обурений і ображений: так просто ж було їй зрозуміти, що говорити про це – груба нетактовність. Він мав цілковите право чекати на співчуття, на ласку, на заспокоєння…

І ще раз скажу: розуміння дорожче за кохання…

І ще раз скажу: не йдіть до женщини, коли ви переможені…

Особливо – не йдіть до жінки, що вас кохає… Все це я повторюю для того ще, що хоч би ви прочитали сто «Інтеліґентів», все одно ви на ці істини на практиці не зважатимете. Не тому, звичайно, що ви тупі й зрозуміти не можете, а тому, що не можна людину переконати в тім, у що вона вірити не хоче…