Зоряні крила

Місто проходило перед Юрієм Крайнєвим добре знайоме і дивно нове. Він палко любив його. Від Японії до Польщі, від Паміру до Фінляндії лежала, молодо дихаючи, його батьківщина, і це місто було її частиною. І так хотілося, щоб довше тривала ця прогулянка, щоб більше зустріти рідних, давно не бачених вулиць, будинків і дерев.

Але авто, круто завернувши, спинилося біля блискучих сходів інституту стратосфери, і думки Крайнєва обірвалися. Він вийшов з машини, ступив на східець, і йому здалося, ніби граніт похитнувся під йото ногою. Через знайомі двері, де кожна дрібниця навівала силу-силенну спогадів, весь охоплений радісним почуттям повернення, він зайшов в інститут.

Старенька бабуся, гардеробниця, глянула на нього і злякано перехрестилася. Юрій весело засміявся, підійшов, міцно обняв і поцілував стареньку — зараз йому хотілося розцілувати цілий світ.

Поруч з Валенсом ішов він по коридору. На мить зупинився біля свого кабінету. Табличка з написом: «Юрій Крайнєв», як і раніш, висіла на дверях.

«Вони були певні, що я повернуся», подумав Крайнєв і вдячно глянув на Валенса.

У кабінеті директора вони сіли один проти одного і трохи помовчали. Валенс майже не змінився за цей час. Зате на обличчі Крайнєва сліди страждань позначилися у вольовому затиску губ, навіть в усмішці.

— Я й досі не можу зрозуміти, як ти зважився вилетіти на такій машині. Адже це було мало не самогубством…

— Ні, — відповів Крайнєв, — самогубці мені ніколи не подобалися, і до їхнього товариства я записуватися наміру не мав. Але в мене іншого шансу не було. Ніхто з моїх тюремників не міг припустити, що машина без гвинта може відірватися від землі… Саме в цьому був мій порятунок… Зате тепер я знаю про реактивні літаки більше, ніж будь-хто інший. Знаю, якими вони мають бути, і шлях, яким мають розвиватися. І, звичайно, це має бути не ракета, а турбореактивний двигун.

Крайнєв говорив, але Валенсу весь час вчувалася за цими словами зовсім інша думка, от так, ніби говорить людина якісь точні слова, слухає і відповідає, а хоче взнати щось зовсім інше і не наважується запитати…

Вони знову помовчали кілька хвилин, потім Юрій таки не витримав і спитав:

— Де Ганна?..

Ні в Берліні, ні в дорозі він не дозволив собі ні до кого звернутися з цим запитанням, але тут уже більше мовчати не міг. Валенс розумів, як важко другові вимовити ці слова, і відповів стримано і тихо.

— Ганна дуже хвора. Ми. вжили багатьох заходів і консультувалися з багатьма лікарями, але поки що безуспішно. Мені здається, що твій приїзд буде для неї найкращими ліками…

— Ти гадаєш, вона мене не забула?

— Певен того.

Вони ще помовчали. Десь у глибині будинку інституту стало чути спочатку неясний, але щораз дужчий шум. Так, ніби з глибини вродившись, аж нагору будови йшла могутня демонстрація.

— Що воно таке? — запитав Крайнєв.

— Я думаю, що це люди зібралися біля Яринки і, мабуть, скоро будуть тут.

Валенс не помилився. Починаючи від тієї хвилини, як Крайнєв поцілував гардеробницю, всяка робота в інституті припинилася. Новина облетіла кімнати і поверхи блискавично швидко. У залі засідань Яринку мало не задушили в обіймах.

— Де Крайнєв? Давайте нам нарешті Крайнєва! — вигукнув на весь голос інженер Матяш, і цілий натовп рушив до кабінету директора.

Мабуть, ще ніколи в житті так не розчинялися двері цього затишного кабінету — голосно, різко, навстіж. Цілий натовп людей, які ще не вірили чутці і хотіли пересвідчитися в усьому на власні очі, десятки справжніх друзів Крайнєва стали на порозі.

— Крайнєв! Значить, правда! Повернувся! — ніби зітхання, пролунало в кімнаті, і на мить запанувала тиша.

Юрій встав із свого крісла, глянув на друзів, на їхні палаючі радісні очі, і сльози затисли йому горло. В цю мить він ще гостріше відчув, яке це щастя бути вдома, на землі своєї вітчизни, серед перевірених друзів і який страшний шлях залишився за його спиною.

А Матяш уже кинувся вперед і обхопив Юрія своїми здоровенними ручиськами. І довго ніхто нічого не міг зрозуміти у словах і вигуках, які лунали в кабінеті директора інституту стратосфери.

Частина друга

КРЕЙСЕР

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дача академіка Барсова стояла під горою. Невеликий будинок з широкою верандою зовсім ховався за зеленими лозами дикого винограду. Влітку лапате листя щільно закривало терасу від сонця, і там у сутіні жила прохолода. Взимку листя осипалося на землю, вкриваючи її м'яким жовто-багряним килимом, — проміння проникало тоді крізь густе плетиво лоз і розганяло м'яку сутінь.

Сонце сходило і поволі пливло над морем. Зима стояла над Кримом на диво суха і тепла. Вершини Ай-Петрі чітко вирізьблювалися на фоні синього неба. Дощі і тумани ховалися десь у горах. На південному березі світило сонце, і люди виходили гуляти до моря.

— Я дуже радий, що ви приїхали і ми нарешті зустрілися, колего, — сказав академік Барсов, поволі опускаючись у широке плетене крісло і жестом запрошуючи Юрія Крайнєва сідати.

Крісло стояло проти сонця. Барсов сидів, відчуваючи на обличчі ніжні дотики променів, і задоволено мружив очі. Його сива, акуратно підстрижена борідка підвелася трохи вгору, і весь він, невеличкий і сухий, так і тягнувся до сонця.

Крайнєв трохи посунув убік друге крісло і сів поруч. Кілька хвилин вони сиділи мовчки. В морі ішов пароплав, і довгий димний слід залишався у повітрі. Темна лінія диму висіла над морем, як хмарка. Пароплав зник десь за Ай-Тодором. Лінія увігнулася під поривом легкого вітру і несподівано зникла.

Барсов заговорив знову. Говорив він упевнено, коли-не-коли підкреслюючи сказане уривчастим рухом руки.

— Я уважно стежу за вашими роботами, Юрію Борисовичу, — говорив він. — Вони мене радують, дивують, захоплюють, але не задовольняють. Останній час я помітив деякий злам, відхід від теоретичних, надзвичайно важливих шукань. Ви зараз віддаєте практиці надто багато уваги, і це мене засмучує. Ви мусите відкривати. Все останнє хай роблять асистенти. Ваш час надто дорогий, щоб витрачати його марно. Я прошу дарувати мені цей повчальний тон, недоречний між колегами. Проте я, мабуть, утричі старший за вас, а досвід усього життя щось важить.

Юрій Крайнєв слухав мовчки. Колись він учився на книжках академіка Барсова. Тепер їхні шляхи розійшлися. Але давня повага до вчителя залишилася недоторканою, і чому Крайнєв сидів, уважно слухаючи кожне слово. Інколи ледве помітна тінь усмішки пропливала в зіницях його очей. Це траплялося тоді, коли Барсов вживав слово «колега». Воно звучало трохи незвично, проте Юрій не протестував.

Він вільно сидів у кріслі поруч з академіком. Скинуту кепку поклав собі на коліно. Сонце блищало холодним світлом на кількох пасмах сивого волосся. Юрію Крайнєву зараз було двадцять вісім років, але Барсов мав усі підстави називати йото своїм колегою.

— Я чув, — говорив далі академік, — що ви знову зацікавилися літаками. Це повідомлення засмутило мене. Ви, на мою думку, стали на невірний шлях. Вам треба рватися у зоряний простір, а ви все повертаєтеся назад, у стратосферу, поближче до землі. Я читав вашу роботу про міжпланетні перельоти. Це блискуче. Ціолковський міг би пишатися вами. Повороти вашої думки дивують, а частіше засмучують мене, хоч ні радити, ні докоряти вам я не наважуюсь.

Крайнєв сидів і слухав. Що він міг сказати у відповідь на слова Барсова? Погодитися він не може. Заперечити і сказати, що академік помиляється, якось незручно для першого знайомства.