Зоряні крила

— Ні, ми полетимо своїм, — відповіли вони, і начальникові лишилося тільки роздумувати над тим, яка кара звалиться на його голову за невиконання категоричних наказів.

За годину на аеродром прибув радянський консул, і Юрій Крайнєв заспокоївся. Він знав, що попереду ще багато мороки і зволікань, що цей скандал намагатимуться пригасити, але знав також, що тепер усе це буде для ворогів набагато складніше. Вся сила Радянської держави стояла зараз за спиною інженера Крайнєва в особі невисокого на зріст, дуже спокійного зовні радянського консула.

— Не турбуйтеся, — сказав консул. — Тепер вони вже нічого злого не зможу і в вам зробити. Але який це скандал, — подумати страшно! За всю мою дипломатичну практику ще ніколи нічого подібного не траплялося…

Юрій вислухав ці слова, розуміюче всміхнувся, але від консула не відійшов.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Як і передбачав консул, скандал і справді стався неабиякий. Мабуть, з тиждень усі європейські газети були сповнені сенсаційними повідомленнями про викрадення Крайнєва та про його втечу з бетонованої в’язниці. Але чим більше розгорялися пристрасті, тим ясніше ставало, що у фашистській Німеччині Крайнєва втримати не вдасться. І одного дня все скінчилося, ніби за командою. Газети раптом втратили інтерес до цієї події, так ніби нічого незвичайного і не сталось.

Це несподіване мовчання могло означати тільки одне — Крайнєв їде додому. З цієї хвилини він перестав цікавити буржуазну пресу. От коли б він відмовився повернутися у Київ, тоді інша справа… А так що ж тут цікавого — людина не зрадила, а залишилася чесною — ніякого приводу для сенсацій немає.

І одного осіннього ранку Яринка і Крайнєв у супроводі радянського консула з'явилися на Сілезькому вокзалі в Берліні.

— Ви знаєте, — всміхаючись, говорив Крайнєв, — мені ще й зараз трохи страшнувато їхати, все здається, ніби якась нова несподіванка може трапитися…

— Не думаю, — спокійно сказав консул, — надто багато галасу викликала ваша історія. Повторювати щось подібне вони не захочуть.

— Господи, як мені хочеться додому, — зітхнула Яринка.

— Не далі як післязавтра ви там будете, — запевнив консул.

Митні чиновники нашвидку переглянули багаж. Ще кілька коротких формальностей, і вже червоний паспорт лежить у кишені біля самого серця.

Поволі рушає на схід довгий темно-зелений поїзд, проведений недоброзичливими поглядами, кількох чоловіків у цивільному, які весь час товклися біля вагона, ніби хотіли побажати Крайнєву щасливої дороги, та так і не насмілилися.

Про повернення Крайнєва і Яринки в Київському інституті стратосфери не знав ніхто, крім Валенса. Директорові хотілося зробити несподіванку всьому колективу. І тому нікому, навіть найближчим друзям він не розповів цю новину. Стримуючи радісне хвилювання, майже прикусивши язика, щоб не прохопитися, наказав Валенс подати до під'їзду машину і вийшов з інституту.

Валя сиділа в машині, як завжди підтягнута і зосереджена.

«Знала б ти, моя дівчинко, яка тебе несподіванка чекає, — подумав, внутрішньо усміхаючись, Валенс, — то не сиділа б так за баранкою, вдаючи цілковиту байдужість. Я ж добре знаю, як боліло твоє маленьке серце. Нічого, зараз ми його трохи підлікуємо».

— На вокзал, Валю, — попросив Валенс і сам не впізнав свого голосу.

— Що це з вами, Адаме Олександровичу? — запитала Валя. — Чи не захворіли?

— Ні, — відповів директор і, не бажаючи продовжувати цю розмову, додав: — У нас чотирнадцять хвилин…

— Встигнемо. — Валі ніколи не треба було нагадувати про час. — Вам ще доведеться чекати.

Валя говорила чистісіньку правду — за шість хвилин авто вже зупинилося біля входу у вокзал. Валенс подякував, посміхнувся і, поспішаючи, хоча спізнитися було просто неможливо, пішов на перон. Валя різко розвернулася і точно поставила свою машину на відведене для чекання місце.

Осінь пливла над Києвом. Вже жодного листка не видно на широко розкинутих кронах каштанів. Голубе небо охоплює місто і, незважаючи на рух машин, людей, трамваїв, задумана тиша висить над вулицями.

Біля вокзалу, як завжди, зчинилася метушня. Люди поспішали до своїх поїздів, до кас, до виходу в місто. Нові й нові машини, блискучі, лаковані, підходили до вокзалу, щоб потім спинитися десь недалеко від Валі. Дівчина сиділа, спокійно розглядаючи людей. Незважаючи на листопад, машина ще й досі залишалася відкритою, осінь прийшла рання, але на диво тепла. Валя сиділа, недбало відкинувшись на подушки, і чекала. І хоча в цій поїздці на вокзал до московського поїзда не було нічого незвичайного, тінь хвилювання весь час торкалася думок дівчини. Якийсь чудний був сьогодні Валенс. Мабуть, таки щось трапилося, а от тільки приємне чи неприємне — невідомо. Дівчина вже добре вивчила свого директора і знала, що через якісь дрібниці він хвилюватися не буде.

Водії сусідніх машин поставали недалечко, милуючись не так новою машиною інституту стратосфери, як білявим шофером, але Валя до цього давно вже звикла і не звертала уваги. Досить і того, що вона привіталася із знайомими хлопцями, коли поставила машину. Розмовляти з ними їй не хочеться. Щось дуже хвилююче було в стриманому обличчі Валенса… Що це може буї її…

На вокзалі гули невидимі паровози. Мабуть, вже кілька хвилин тому прибув московський поїзд. Значить, Важене скоро має з'явитися. Чого вона так хвилюється? Чого чекає? Адже це звичайнісінька поїздка, одна з тих, які доводиться робити по кілька разів на день.

— Здрастуйте, Валю! — несподівано почувся ззаду дуже веселий і дивно знайомий голос.

Валя закам'яніла, не в силі повернути голову. Вона ладна була присягтися, що це говорить Крайнєв. Що з нею? Маячіння? Та ні, чому ж маячіння? Адже вона сидить у машині на площі перед вокзалом, чекає Валенса, яке ж може бути маячіння?

— Здрастуйте, Валю, — почувся теж дуже знайомий жіночий голос, і дівчина вирішила, що це вже напевне божевілля.

Схвильована, злякана до краю, вона швидко обернулася і побачила просто перед собою Крайнєва. Він стояв, тримаючи в руці маленького чемодана, і дивився на Валю. Дівчина мало не закричала від несподіваної радості.

— Крайнєв, — не то сказала, не то простогнала Валя, все ще не зважуючись повірити.

— Добрий день, Валю, — сказав Крайнєв, милуючись її здивуванням.

— Ви… ви живі?

Валя потрусила головою, немов намагаючись відігнати видіння. Потім сильно вдарила рукою по борту машини:

— Ой! Ні, не сплю!

Шофери сусідніх машин були шоковані і незадоволень Справді, де ж це видано, щоб шофер у нестямі кидався на шию пасажирові, навіть коли цей шофер така вродлива дівчина, як Валя. Більше того, саме така вродлива дівчина, коли вона вже сіла за баранку, мусить поводитися стриманіше…

Валі було абсолютно байдуже, що подумають про неї її колеги. Крайнєв живий, він тут, в Києві, стоїть поруч Валі, а все інше не може мати ніякого значення!

Але все-таки дуже розійтися своїм почуттям Валя не дозволила. Обличчя її залилося червоною фарбою. Вона кумедно зсунула брови і сіла до руля. Слова не приходили їй в голову. Дівчина просто не знала жодного слова, яке могло б відбити хоч би одну соту часточку її почуттів. У захопленні вона дивилася на Крайнєва, а той, до краю схвильований такою зустріччю, теж не знав, як поводитися, що робити.

— Ну, ми вже, мабуть, можемо рушати, — долетів ніби здалека голос Валенса.

— Так, звичайно, — відповіла Валя, сама не розуміючи власних слів.

Директор допоміг Яринці сісти на заднє сидіння. Юрій умостився поруч Валі. Машина рушила. У повному мовчанні доїхали вони до бульвару Шевченка, і Валя вже хотіла повертати до інституту, коли Крайнєв несподівано попросив:

— Давайте проїдемося, я так давно не бачив Києва.

Двічі просити Валю не довелося. Вона ладна була їхати отак тисячі кілометрів… і щоб Юрій Крайнєв сидів поруч неї.

Місто, оповите вже прохолодним серпанком променів осіннього сонця, проходило перед ними. Воно показувало Юрію Крайнєву нові будинки і нові риштування. Воно тягнулося вгору, до сонця широкими вікнами, прямими вулицями і усмішками людей. Воно віддзеркалювалося у холодних водах Дніпра першими каменями гранітної набережної правого берега.