Зоряні крила

Вона взяла в руки колбочку, подивилася на неї проти світла. Масна прозора рідина повільно пливла по склу.

— Вона може вибухнути? — спитав Юрій.

— Тільки за моїм наказом, — усміхнулася Ганна. — Треба починати роботу! Ти навіть не можеш собі уявити, яка це сила…

Юрій нічого не сказав, але серце його залила така висока хвиля радості і кохання до дружини, що він просто обійняв її і міцно поцілував у прохолодні губи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

У небі над аеродромом пливло морозне, затінене холодним туманом сонце. Зима на Заураллі була в повному розпалі, але тепер на неї вже ніхто не зважав — усі знали, що незабаром після випробувань першого ре активного літака і в усякому разі не пізніше весни інститут стратосфери повертається до Києва.

Валя ходила навколо нової машини, розглядала її так, ніби вперше бачила. Невеличкий, з трохи опущеними донизу і скошеними назад крилами, реактивний винищувач був і справді дуже гарний. У ньому втілився досвід Юрія Крайнєва і всього колективу інституту. Це мала бути досконала бойова машина, надійна і безвідказна, як гвинтівка.

Крайнєв теж стояв недалеко від літака, спостерігаючи, як його товариші востаннє перевіряють усе в машині, як Валя, одягнена у спеціальний комбінезон, сідає в кабіну і закривається в ній, як вивозять літак на старт…

Хвиля спогадів несподівано налетіла на нього, і були ці спогади приємні й теплі.

… Ось він виходить з дверей свого будинку на вулиці Леніна, а в машині сидить новий шофер. Це ж він колись пообіцяв, що Валя літатиме…

… Важка машина з гвинтом і ракетами злітає з аеродрому. ЮК-9 здається зараз таким незграбним… Але так воно і мусить бути: не побудували б вони того незграбного літака, і цей не з'явився б на аеродромі…

…Ганна Ланко з квітами з руках стоїть, на пероні київського вокзалу. Це він, Юрій, їде на конгрес у Париж… Худорляве обличчя Людвіга фон-Дорна глянуло на нього ніби з туману…

… Широкий бетонований аеродром… З нього він мусить злетіти на літаку без гвинта. На самих тільки ракетах… Це незвично і страшно… А от зараз перед ним стоїть машина, і ніхто навіть не подумає, що їй може бути потрібний гвинт…

… Крейсер «Красный Кавказ» пливе, розрізаючи хвилю, в штормовому морі, і до академіка Барсова приходить Марина Токова… Давня і незабутня зустріч…

До Крайнєва підійшов Валенс, і хвильна течія спогадів урвалася. Юрій здивовано глянув на директора, потім усміхнувся.

— Ну що ж, усе готове. Зараз почнемо, — сказав Валенс.

— В добрий час! — відгукнувся Крайнєв.

Валя вже давно добре вивчила цей літак. Вона цілі години просиджувала в кабіні, приміряючись і звикаючи до найменшої дрібниці. Вона вже на землі навчилася відчувати кожну частину літака, кожну його деталь. Але зараз їй треба було злетіти в повітря, де всі уявлення змістяться, де все виглядатиме зовсім інакше, ніж на землі, і божевільна швидкість примусить жити швидше, приймати рішення за якісь соті частки секунди. Адже за кожну секунду літак пролітає майже півкілометра, і роздумувати тут ніколи — кожен рух має бути абсолютно точним, а головне — доцільним.

От уже дали дозвіл на зліт. Валя додала обертів турбіні. Тепер десь отут, зовсім поруч, ротор турбіни крутився з незнаною досі швидкістю — десятки тисяч обертів на хвилину. Так, усе добре, нехай трохи попрацює… Ну, тепер можна злітати.

Усі потрібні рухи Валя проробила цілком автоматично і навіть сама не дуже добре зрозуміла, як злетів літак. Це було дивне, зовсім відмінне від звичайних польотів враження. Ніби ти сів, як барон Мюнхгаузен із старої казки, верхи на гарматний снаряд і летиш, сам не знаючи, що трапиться з тобою за хвилину.

Але таке почуття скоро зникло. Ні, Валя точно знала, куди летить і яку програму випробувань має виконати. Для простих польотів у неї нема часу — зараз усе треба випробувати, перевірити, визначити всі недоліки. Машину слід швидше запускати в серійне виробництво — фронт вимагає досконалого озброєння.

Миттю майнула думка, що війна, мабуть, закінчиться раніше, ніж цю машину передадуть на завод, та жалю ця думка, звісно, не викликала. От і добре, хай собі закінчується якнайшвидше…

Тепер Валя цілком захопилася випробуванням літака. Дивовижна це була машина. Абсолютно неможливе на звичайних гвинтових літаках ставало тут не тільки природним, а навіть обов'язковим. Одним ривком злетіти на кілька кілометрів угору, раптом спуститися до землі і знову злетіти ще вище — усі ці еволюції літак робив так, ніби для нього взагалі не було меж висоти і швидкості. Але Валя добре знала, що такі межі все-таки існують. Саме їх вона мала точно визначити, І вона взялася до цієї роботи і працювала, поки стрілка на лічильнику не показала, що пального залишилося на п'ять хвилин.

Валя знайшла очима аеродром, спустилася нижче, націлилася на двокілометровий посадочний майданчик і, сповнена страху, бо сідати на такій божевільній швидкості їй ще ніколи не доводилося, приземлилась. Одну мить їй здалося, що літак має перекинутися, але все обійшлося добре.

— Чудова машина, Юрію Борисовичу, — сказала вона, коли вантажний автомобіль приволік літак на місце старту і можна було стати на тверду землю, — але над зменшенням посадочної швидкості треба ще працювати. Я мало не вмерла від страху.

— Ну, в це я щось мало вірю, — засміявся Крайнєв. — Проте над цією клятою швидкістю, безперечно, доведеться попрацювати, і здорово-таки попрацювати, А загальне враження?

— Що там говорити про загальне враження!.. Якби зараз у нас на фронті була сотня таких літаків, уся гітлерівська авіація й носа в повітря не наважилася б показати.

— Дякую за комплімент, — вклонився Юрій. Хвилювання, яке охопило його під час посадки літака, ще не зникло. — Але як ми цю саму швидкість будемо зменшувати, я ще сам не знаю…

— Деякі міркування щодо цього в мене вже є, — озвалася Марина Токова.

— Дуже добре… А тепер, товариші, я попрошу зараз усіх вас до себе. Поговоримо, над чим нам зараз найбільше працювати треба, — сказав Крайнєв.

У цю мить до Валенса підбіг його ад'ютант, швидко передав якогось папірця. Директор прочитав посміхнувся.

— Пробачте, товаришу Крайнєв, — голосно сказав він, — але зараз ми на кілька хвилин зайдемо до мене. Є добрі новини…

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

А тим часом танковий полк ішов усе далі і далі на захід. Дні минали за днями, місяць минав за місяцем. Сергій Король майже не виходив за цей час з бою. Правда, інколи траплялися короткі перерви, коли війська стояли в обороні. Тоді вдавалося трохи спочити і привести до ладу себе самого і свою техніку.

Все ясніше і ясніше окреслювалися контури майбутньої перемоги, все ближче підходила Червона Армія до Німеччини. І чим ближчою здавалася перемога, тим частіше мріяли, розмовляючи між собою, Король і Орленко.

Це були мрії інженерів, які вже скучили за справжньою творчою роботою, яким хочеться будувати і винаходити, бачити, як думка твоя, мрія твоя втілюється в життя.

Вони часто згадували своє київське буття і дні, коли разом доводилося працювати над компресором для Ганни. Де вона зараз, Ганна Ланко? Мабуть, вже встигла винайти надзвичайні речі за той час, поки Король і Орленко йшли далеким страдним шляхом війни.

Інколи до друзів прилітав Ростовський. Він завжди приносив найсвіжіші новини. Це були не тільки новини армійського характеру. Все, що твориться в Києві, Росовський знав досконало. Король уже не запитував, звідкіля в його друга з'являються такі відомості.

Особливо приємно було почути, що інститут стратосфери повернувся до Києва і розташувався на своїх старих місцях.

— Отак і ми з вами колись повернемося і станемо на свої місця, — збуджено говорив Король. — Тільки одне мушу я вам сказати — місця вже будуть не ті, і ми вже будемо не ті. Війна для нас всіх великою школою стала, школою мужності, школою товариських відносин, справжньої дружби. І всі люди в Союзі так само змінилися.