Справа прокурора Малахова

Він вийшов до їдальні ще сонний, лагідний, трохи жмурячи очі на світло, і, ще нічого не роздивившись, поскаржився:

— Ну, знаєте, сьогодні мене збудили жорстоко точно.

Боровик підвівся йому назустріч, і прокурор відсахнувся.

— Ви? Знову? — протираючи очі, ніби перевіряючи, чи це не сон, запитав Малахов.

— Так, я прийшов до вас у негайній справі державної ваги, товаришу прокурор, — відповів Боровик.

Малахов дивився на Боровика з неприхованою неприязню. Чого прийшов сюди цей чоловік із заплямованим минулим і не менш підозрілим сучасним? Як смів він з’явитися тут, перед Любочкою і Ганною, хай навіть замаскований тугими марлевими бинтами?

Першим почуттям прокурора був саме страх за Любочку. Він тривожно глянув на дівчину, але нічого, крім гострого зацікавлення, не помітив в її очах. Отже, вона ще нічого не відає. Це добре, це дуже добре. Хай таємниця так і залишається таємницею, прокурор Малахов подбає, щоб її зберегти. А зараз треба зробити так, щоб цей неприпустимий візит тягнувся якомога менше. Це ж неподобство, з’являтися додому до прокурора.

— Я гадаю, — сказав Малахов, — нам краще було б перенести наше побачення до мого службового кабінету. Скажімо, завтра о дев’ятій ранку, а коли справа дуже негайна, то можна і сьогодні о десятій. Проти всяких правил, я сьогодні працюватиму ввечері в прокуратурі і вас прийму.

— Ні, — сідаючи на стільця і тим підкреслюючи непохитність свого рішення, відповів Боровик, — мені треба говорити зараз. Відкладати не можна.

— Ви знову втекли з лікарні? Мушу я туди подзвонити і попередити…

— Ні, на цей раз лікар відпустив мене. Рана гоїться добре, можна не попереджувати.

— І все-таки ви даремно турбувалися, — м’яко говорив Малахов. — Можна було подзвонити по телефону, і я напевне приїхав би до вас, мені це легше зробити, ніж вам.

Він глянув на Любу, подумав, ніби щось вирішуючи.

— Любонько, зараз у нас почнеться службова розмова, і тобі її слухати не слід. Іди готувати уроки.

— А мамі? — сердито запитала Люба. Вона навіть гадки припустити не могла, що тепер, коли у неї є паспорт, хтось може заборонити їй слухати розмови дорослих.

— А це вже мама сама вирішуватиме. Як вона схоче, так і буде.

— Це обурливо, кінець кінцем, — вигукнула дівчина.

Вона й сама добре знала, як смішно виглядає її вимога, але стримати себе не могла. Вийшла і добре грюкнула дверима, ніби міцну крапку поставила в кінці свого обурення.

— От бачте до чого ви довели дівчину, — тоном м’якого докору промовив Малахов. — Ну, та вже нічого не зробиш… Можемо поговорити, трохи більше знаючи один про одного. Яка ж негайна справа привела вас сюди?

— Ви обіцяли мені в усьому розібратися, — без усякого навіть натяку на розвідку, пішов в атаку Сергій Боровик, — а замість того заарештували Марію Іванівну Басову. Ви мусите її негайно випустити. І доки наказа про це не буде підписано, я звідси не піду.

— Але ви не відмовте мені в праві запитати, — м’яко посміхнувся Малахов, — для чого вам потрібно, щоб Марія Іванівна Басова була на заводі? Якщо я зважу на ваше прохання і щось робитиму в цьому напрямку, то мушу хоча б знати, для чого я це роблю? Правда?

— Правда.

— Для чого?

— Я вже казав: цей вибух підтвердив точність усіх розрахунків і правильність основної ідеї…

— І тепер ви хочете виправдати Марію Іванівну Басову, поставивши другий дослід?

— Так. І дуже прошу мені допомогти.

Малахов замислився. Було щось дуже переконливе в настійливих, безперервних наполяганнях Боровика.

— Ваші почуття, цілком товариські й благородні, я можу зрозуміти і оцінити. Але почуття дуже часто вступають в гостру суперечність з діями й фактами. І от саме ваші дії оцінити або зрозуміти я не можу. Вам тепер здається, начебто ви знаєте всі причини і наслідки вибуху, а між тим ні на які факти це не спирається. Знайдеться ще десяток причин для нового вибуху, та що там десяток, я певен, більше — і нові мільйони полетять на вітер. Так буває з усіма недоробленими винаходами. Невже ви цього не можете збагнути.

Боровик похитав головою. Логіка Малахова була цілком послідовною і все-таки неправильною. Вона нагадувала холодну бездушну машину. Невже весь час міг так помилятися Сергій Боровик, коли малював перед собою характер прокурора? Адже Малахов, саме він, а не хтось інший, виховував Любочку. Ні, тут не може бути помилки, і зараз він у цьому переконається.

— Володимир Іванович, — стримуючи свій голос, намагаючись перевести розмову в зовсім інший, неофіціальний план, заговорив Боровик, — я прийшов до вас, до людини, якій я безмежно вірю. Вам здається, що ви познайомились зі мною тільки тиждень тому, а я вас знаю вже вісім років. Я ніколи не з’являвся на очі ні Ганні, ні вам, ні Любочці. Ви для мене важите більше, ніж усі люди на світі. Ви з Ганною виховали мою дочку і виховали добре, справжньою, чесною і хорошою дівчиною, комсомолкою, так, як я це можу зрозуміти. Для мене ви весь час були зразком людини, і мені хотілося бути на вас схожим, і ні люті, ні злоби не було в моєму серці, бо я бачив, що ви справді любите і Ганну, і Любочку. А зараз мені здається, ніби я щодо вас помилився. Ніби стоїть переді мною людина, схожа на баского коня, взятого в такі, знаєте, шори, що залишають тільки маленьку щілинку, щоб дивитись вперед. І ні вбік, ні вгору, ні вниз, нікуди не можна глянути. Невже тепер, коли на нашому заводі йдеться про таку чудову справу, ви не зможете скинути ці шори з очей, не захочете ширше глянути на світ?

Боровик дуже помилявся, коли думав такими словами вплинути на прокурора Малахова. Навпаки, вони викликали зовсім інше враження. З кожним словом Боровика до горла Малахова підступала важка зненависть. Вона ніби різала горло, затискувала подих і страшно було її не стримати, зірватися. Він зараз поставить на місце цього нахабного Боровика.

— Ви закінчили? — перевіряючи себе, чи може він спокійно говорити, запитав Малахов.

— Я дуже вас прошу зважити на мої слова. Адже у ваших руках доля людей…

— Пробачте, будь ласка, — стримано, але зі злістю відповів Малахов, — але ви не маєте ніякого морального права вчити мене, як мені слід жити чи працювати. Все ваше життя, кожен ваш крок заперечують проти ваших власних слів. Хто ви такий? Чи ви можете похвалитися чесним життям? Ні! Людина, що зневажила свою власну честь, честь офіцера радянського флоту, зв’язалась з німецькими повіями, вдалася до бійки, така людина втратила право називатися чоловіком, батьком, нарешті… І після всього того ви ще насмілюєтесь мене вчити, приходити до мого дому з якимись недоречними і образливими проповідями. Рівняєте мене до коня, взятого в шори? Я не буду завдавати собі турбот, відшукуючи порівняння для вас, але дуже прошу вас негайно залишити мій дім.

Він глянув на дружину і раптом зрозумів, що боротьба йде не за Басову, а саме за неї, за Ганну Малахову. Вона стояла спиною до вікна, не пропускаючи жодного слова, ніби серцем вбираючи кожну інтонацію. Прокурор зробив це відкриття з жахом. Невже в неї можуть ще лишатися якісь сумніви чи давні почуття? Невже не вплинули довгі роки спокійного сонячного спільного життя? Ні, не може цього бути. Ганна любить його і тільки його. Гидко навіть подумати про неї щось інше. Він не сміє припускати таких думок. І щоб закінчити розмову, він кинув:

— Не маєте ви права зватися чесною людиною.

— Не треба так, — глухо сказав Боровик. — Ви не знаєте, що було десять років тому…

Кожне слово прокурора ніби важкою кувалдою било його по голові. В грудях вже кипіла лють на цього впевненого у кожному своєму слові, у своєму праві порядкувати життям людей, прокурора, що виявився зовсім не таким, яким малювала собі уява Сергія Боровика.

— Ви не знаєте, — знов сказав Боровик, — що було…

— Все знаю, — переможно, ніби забиваючи останній цвях, вигукнув Малахов. — І знаю, що люди в основі своїй не змінюються, я вже давно в цьому переконався. Ви зуміли закінчити інститут, стати інженером, але вас не реабілітували і не виправдали. Ви мало не вбили людини, відсиділи за це два роки, від дзвінка до дзвінка, і не можете сказати, що постраждали невинно. А тепер стаєте в позу благородного оборонця несправедливо скривджених? Так?