Справа прокурора Малахова

— Пробачте, на вашому місці я давно збудив би прокурора, а розмова не займе багато часу. Після того заприсягаюся вам ніколи в житті не з’являтися на вашому горизонті, навіть паралельним курсом не ходити.

Ганна здалася.

— Любонько, — сказала вона, знизуючи плечима, — нічого, видно, не поробиш, не кликати ж нам з тобою міліцію. Уже час будити батька. Піди збуди, тільки обережно.

Слово «батько» Ганна вимовила ледь-ледь підкреслено, і воно ніби вдарило Боровика. Любочці це підкреслення теж не сподобалося, але вона, не сказавши ні слова, зникла в спальні, щільно зачинивши за собою двері. Там, за дверима, вона стала і так простояла з хвилину, дивлячись на сонного Малахова. З їдальні доносилися приглушені голоси, і слів не можна було розібрати. Чомусь тільки здалося, що мама звертається до гостя на ти. Любочка прислухалася, ні, це тільки здалося. Не дуже мирно говорять вони між собою, тільки про що — важко розібрати.

— Ну, що ж, пора будити, — сказала вона, підходячи до ліжка.

А в їдальні, тільки-но за Любочкою закрилися двері, Ганна мало не крикнула:

— Як ти насмілився прийти? Не про мене, про Любу подумай! Що буде, коли вона впізнає.

— Мене вона ніколи не впізнає. Мене зараз і рідна мама, мабуть, не впізнала б.

Він говорив звичайним рівним голосом, і тільки Ганна могла збагнути, якою важкою ціною, яким зусиллям дається йому ця врівноваженість. Мабуть, справа дуже важлива, якщо Боровик примусив себе пережити такі болючі хвилини. На мить стало навіть шкода цю нещасливу людину, але Ганна зразу ж відкинула жаль.

— Мама, може, і не впізнала б, — вже звичайним голосом сказала вона, — а от я впізнала зразу. Це там… у прокуратурі.

— Дуже дивно… В усякому разі, дякую за увагу.

— Чого ти прийшов? Що тебе сюди привело? Адже я знаю, для тебе це теж не весела прогулянка. Чого ти прийшов?

— Мені треба побачити прокурора, — монотонно відповів Боровик, — я це говорив тобі вже двадцять разів.

— Ти в нього вже був! — вигукнула Ганна. — Невже тобі так хочеться мучити мене, Любочку, самого себе, нарешті?

— Нікого мені мучити не хочеться, але прокурор потрібен негайно.

Вони старались не дивитись одне на одного і замовкли. В обох з’явилося важке передчуття катастрофи чи події, яка може надовго, а то й назавжди змінити їх життя. Ганна перша не витримала цієї мовчанки.

— Ти давно в нашому місті?

— З сорок восьмого року.

— Вісім років?

— Так, вісім років.

Ганна глянула на Боровика вражено. Значить, цілих вісім років він жив, ходив, дихав поряд неї і Любочки. Вісім років вона йшла над самісінькою прірвою, навіть уявлення про це не маючи. Вони ж могли зустрітися й раніше…

— Ну, що ж, — сказала Ганна, — я дуже рада, що у тебе вистачило такту не потрапляти на очі Любочці.

— Любочку я бачу частіше, ніж ти думаєш.

Ганна мало не скрикнула. Невже Любочка, її маленька Любочка, про яку вона думала, ніби знає кожен її порив, кожне бажання, найменшу дівочу таємницю, обдурювала її, потаємно зустрічалася зі своїм батьком і нишком сміялась собі, слухаючи, як мама говорить про його смерть? Ні, такого бути не може, це навіть припустити страшно. І, не знаходячи якихось доводів, щоб переконати саму себе, Ганна прошепотіла ледве чутно:

— Неправда!

Обличчя її зблідло. Боровик глянув на неї, сам злякався впливу своїх слів і поспішив сказати:

— Не бійся, вона мене не бачить ніколи, можеш бути спокійна.

У Ганни відлягло від серця.

— Я тебе прошу, постарайся з нею більше ніколи не зустрічатися.

— Повір, це не зовсім від мене залежить. Але я тобі вже пообіцяв, зроблю все, щоб вона не мала змоги мене впізнати. Можеш мені повірити.

— Коли б я справді могла…

— Можеш бути цілком певна. Я дуже змінився за ці вісім літ.

— Щось непомітно. Адже вентилі перекривати поліз?

— Вентилі, то інша справа, тут змінюватися нічого, а в усьому останньому дуже змінився і хочу, щоб ти мені повірила.

Ганні здалося, ніби в голосі його вже звучить прохання помилувати, простити. Може, вона в цьому помилялася, може, ні, але ні прощати, ні забувати щось вона не збирається і не має права. Якщо цей візит має на меті розвідати шлях до примирення, то товариш Боровик дуже помилився, успіху не буде.

— Між іншим, — вів далі Сергій Петрович, — можу тебе привітати — хорошу статтю ти написала в своїй газеті. Коли почуваєш моральну підтримку, це завжди дуже приємно…

— Так, моя стаття і справді допомогла вам… випустити в повітря півмільйона карбованців, — відповіла Ганна.

Боровик подивився на свою колишню дружину, не приховуючи здивованого зацікавлення.

— Ти вже відмовляєшся від неї? Швидко. Це що, Володимир Іванович на тебе так вплинув?

Ці слова зовсім вивели Ганну з рівноваги. Як він, цей брудний, підлий Боровик сміє міряти всіх людей на свій аршин? Якщо сам був здатний зганьбити і забруднити найкращі, найсвятіші почуття, то думає, що й інші люди відмовляються від своїх слів і переконань так само легко?

— Ні від чого я не відмовляюся, не відмовлялась і ніколи не відмовлюсь. Я і зараз ладна підписатися під кожним словом тієї статті і кожну думку захищатиму до кінця, бо впевнена в її правильності, — твердо сказала вона.

— В тебе буде багато супротивників. Навіть в твоїй сім’ї…

— Тобі немає ніякого діла… Ти не маєш права навіть думати про мою сім’ю… А від своєї статті я не відмовлюся ніколи, ніколи! Навіть тоді, якщо з нею не погодяться люди, яких я поважаю і… люблю…

Останнє слово прозвучало зухвалим викликом.

— Любиш? — перепитав Боровик.

— Так, люблю. В мене самої досить аргументів і засобів оборони, і я ніколи не хочу, щоб мої думки, мої статті підтверджували й захищали такі люди, як ти.

— Ти багато чого не знаєш і не розумієш, Ганно, — сумно сказав Боровик.

— І не хочу нічого знати і розуміти. Я хочу одного: спокійного, чистого життя, щоб не було ні обману, ні бруду, ні несподіванок. Розумієш? Я вже стомилася від несподіванок. В моєму житті вже все на місці. Маю доброго надійного друга, і більше ніяких несподіванок не буде. Тобі ясно?

— З мого боку не буде замахів на твій спокій. Моя поява — це остання неприємність, яку я тобі заподіяв. А щодо несподіванок у житті взагалі, то у тебе вони ще будуть.

— Про що ти говориш?

— Він заарештував Басову. Ось чому я прийшов.

— Що? — не повірила своїм вухам Ганна.

— Він заарештував Басову, — повторив Боровик. — Він мусить її негайно звільнити.

— Заарештував Басову? — перепитала Ганна, ще не можучи повірити і вже відчуваючи правдивість сказаних слів. — Не може бути!

Вона намагалася не вірити, але з того нічого не виходило. Так ось чому сьогодні такий дивно знервований був Малахов, ось чому уникав дивитися в очі. Щомиті Ганна знаходила і пригадувала все нові і нові деталі, вони підтверджували слова Сергія Петровича, вони на весь голос кричали — так, він це зробив, це правда! Звичайно, вона чула, що Малахов говорив про притягнення Басової до відповідальності. Але ж заарештувати її, це…

Ганна аж застогнала від муки. Боровик цілком має рацію — видно, багато ще в її житті буде несподіванок, коли саме тут, де все здавалося найміцнішим, непохитно-надійним, пройшла така тріщина. Зовсім розгубившись, ніби втративши опору на землі, Ганна дивилася на Боровика широко розкритими очима і не могла вимовити жодного слова.

— Тепер ти розумієш, я не міг не прийти, — сказав Боровик, — і чорт мене забери, якщо я піду звідси раніше, ніж він віддасть наказа випустити Марію Іванівну.

Що він там говорить? Про які накази? Звичайно, Басову випустять, інакше бути не може, але чому ж так важко на серці, чому хочеться розридатися, впасти обличчям у подушку і лежати, не думаючи ні про кого.

Ганна хотіла ще щось сказати чи запитати, але не встигла. Володимир Іванович, посміхаючись, стояв на порозі спальні. Стривожене обличчя Любочки виглядало з-за його плеча.

Після солодкого відпочинку настрій у прокурора був блаженний. Особливо йому подобалося, коли його будила Любочка. В таких випадках він, вже прокинувшись, ще кілька хвилин вдавав, ніби спить, бо дуже приємно й смішно було слухати ніжний і водночас сердитий дівочий голосок. Цього разу прокурор зволікав особливо довго, йому дуже подобалася ця гра, тільки він не міг зрозуміти, чого так нетерпеливиться дівчина.