Страница 34 из 53
Боровику дуже хотілося розповісти Любочці про свою службу, хотілося, щоб дівчина хороше згадувала про нього, навіть коли б їм ніколи в житті більше не довелося зустрітися.
— Розкажіть щось про ті часи, — ніби вгадуючи його думки, попросила Люба.
— Ви знаєте, вони казкові, оті кораблики — торпедні катери, — вже захоплюючись, відповів Сергій Петрович. — Швидкість у них неймовірна! Чудесне це почуття, коли йдеш на повній швидкості, вітер свистить у вухах, а за тобою ніби важкі гори обвалюються.
Очі Люби застигли і пойнялися прозорою плівкою. Вона ясно бачила перед собою непривітну Балтику і маленькі кораблики, і вибухи страшних мін. А біля штурвала на містку стоїть її батько, такий, як намалювала її уява, і нічого не боїться, і смерть скоряється і зникає перед героєм.
— Страшно в бою? — тихо запитала дівчина.
Боровик зразу ж замовк. Ні, мабуть, не треба вдаватись у такі далекі спогади. Війна вже минула.
— Так, в бою страшно. — Слова тепер звучали стримано, неохоче. — Давно це було. Зараз воно красиво і романтично звучить, а тоді нам усім було не до романтики. Смерть є смерть, у якій одежині вона б до тебе не з’явилася…
І, вже зовсім незадоволений собою і своєю хвалькуватістю, запитав:
— Ну, що ж ваш вітчим не прокидається? Ще не час його будити?
— Ні, ще не час. — Любочка нізащо в світі не дозволила б собі обірвати таку цікаву розмову. — Не поспішайте, будь ласка. Давайте ще про ті місця, про ті часи поговоримо. Мені дуже хочеться знати, хто міг мого батька бачити? Може, ви допоможете? Як довідатися, хто служив з батьком? Я так хочу знати про нього все, до найменшої дрібниці.
Боровик подумав, ніби міркуючи чи розшукуючи в пам’яті знайомих офіцерів другого Балтійського.
— Навряд чи я в цій справі зможу вам допомогти. Розійшлися вже тепер моряки з Балтійського по всьому світі, де ж їх знайдеш? Тільки на випадкову зустріч розраховувати можна. Якщо таке трапиться, я обов’язково до вас флажком махну. Звичайно, я розумію ваше бажання, але хіба мало того, що ваш батько був героєм і як герой загинув?
Він вимовляв ці слова, з кров’ю відриваючи їх від свого серця.
— Мало, звичайно, мало! — вигукнула Люба. — Я все про нього мушу знати! Все! Ви якось дивно говорите… Може, знаєте щось більше і не хочете сказати?
— Ні, я нічого не приховую. А говорю трохи не так, як усі люди, бо голова скажено болить… Ліки на кілька хвилин допомогли, а зараз знову почалося…
— Принести ще таблетку?
— Ні, не допоможе. Треба, щоб час минув. Це, так би мовити, пережити треба.
Вони трохи помовчали. Люба не знала, з якого боку приступитися до свого незвичайного гостя, як примусити його продовжити розмову. Це, мабуть, дуже неввічливо, адже вони навіть не познайомились.
— Я мушу просити у вас пробачення, — зовсім як доросла вимовила дівчина. — Ми з вами вже стільки часу розмовляємо, а як вас звуть, я ще й досі не знаю.
— Я тезко вашому батькові, Сергій Петрович, — знову побоюючись зірватися, відповів Боровик.
Для нього вся ця розмова була чимсь дуже схожим на плавання по мінному полю. Найменший промах — і зразу зірвешся у хвилі, у вибух, у небуття.
— Отже, ви з ним повні тезки. Хороше ім’я. У нас в школі біолог Сергій Петрович, дуже хороший і добрий, ми його найбільше з усіх учителів поважаємо. Сергію Петровичу, скажіть мені, будь ласка, а в ті місця, де батько загинув, поїхати можна?
— Не знаю. Мені важко відповісти. Хіба ви знаєте, де це сталось?
— Точно не знаю, але десь там, в районі дій Балтійського флоту.
Боровик мить подумав. Ох, як треба йому стежити за кожним словом. Перед ним уже не маленька дівчинка, вона зразу відчує найменший промах.
— Зараз це десь у Німецькій Демократичній Республіці. Звичайно, поїхати туди не так важко. Туристи їздять.
Люба широко розкрила очі. Від здивування вона й слова не могла вимовити. Всі розшуки здавались їй дуже складними, таємничими, може, навіть небезпечними, і от на тобі — Німецька Демократична Республіка, туристська путівка. Ніби раптом у сутінках включили до неприємного різке світло, розвіялася романтика, все стало на свої буденні місця. Ну, що ж, тим краще, коли все це так просто і зовсім не треба розшукувати й вигадувати труднощі там, де їх немає.
— Неодмінно поїду, — твердо, як про щось давно з’ясоване і точно вирішене, сказала Люба. — Що б там не було — поїду. Там напевне ще мусять знайтися люди, які його знали… Які його бачили…
— Не думаю, — сказав Боровик, — флоту там вже немає. Наші звідтіля вже давно відчалили. Але з’їздити туди, якщо буде змога, безперечно, слід, місця там надзвичайно красиві, своєрідні, суворі, ні на що не схожі. Якщо буде змога, обов’язково поїдьте.
— Перед цією поїздкою ви мені все чисто розповісте і на карту намалюєте, — вже планувала Люба. — А людей, які батька знали, я напевне знайду. Так не буває, щоб усі люди зникли, хтось та мусив лишитися.
— Звичайно, якщо добре пошукати… — почав Боровик і не договорив.
Двері до їдальні відчинилися без стуку, і на порозі з’явилася Ганна Кирилівна. Трохи задихаючись від швидкої ходи, вона підійшла де столу й вигукнула:
— Ні, не буде мені дороги, голова зовсім дірява стала. Уяви, Любчик, найголовніше — яблука — забула…
В цю мить вона побачила Боровика, який сидів біля стіни, і аж очі протерла, сама собі не вірячи. Як стало у нього сміливості і нахабства сюди з’явитися? Про що говорили вони з Любою? Обоє спокійні; мабуть, та, вирішальна розмова, ще не відбулася. Добре, що Ганна повернулась, будь-що-будь, а вона перешкодить їм далі розмовляти, якнайскорше випровадить Боровика і зробить це так, що він назавжди закається сюди приходити.
— Ви… ви до кого? — офіціально, як до зовсім незнайомої людини, звернулася до гостя Ганна.
Не так слова, як самий голос, інтонація, вказували Боровикові його місце. Він мусив зникнути звідсіль раз і назавжди і до того ж негайно, не зволікаючи жодної хвилини. Але на гостя цей тон не справив ніякого враження.
— Пробачте за турботи, — відповів він, — але мені терміново потрібний міський прокурор Володимир Іванович Малахов.
— Він вдома нікого ніколи не приймає, — Ганна навіть не старалася стримати різкого тону. — Для вас буде ліпше, коли ви негайно підете звідси і з’явитесь завтра в прокуратуру.
— Ваша дочка говорила те ж саме, але я дозволив собі її не послухатися. Справа дуже негайна і важлива. Розуміючи всю свою нечемність і нетактовність, я все-таки наважився потурбувати товариша Малахова вдома.
Боровик навмисне підбирав безбарвні слова, і від того мова ставала кострубатою, ніби неживою. Чомусь здавалось потрібним говорити саме так, немовби цей тон міг переконати і обеззброїти Ганну. Але Ганна Кирилівна зовсім не думала так швидко погоджуватися з гостем — він мусив зникнути.
— Ще раз повторюю, вам треба негайно звідціля піти. Малахов страшенно не любить, коли до нього приходять у справах додому, і для вас це напевне буде гірше.
Ці слова теж не вплинули на Боровика. Він сидів міцно, непорушно, ніби витесаний з одного матеріалу разом зі стільцем.
— І це мені поясняла ваша дочка, і, мабуть, я роблю неправильно, але іншого виходу у мене немає. Я не піду з цієї кімнати, доки не побачу прокурора і не поговорю з ним. На мою думку, ця розмова потрібніше йому, ніж мені. Можете повірити — справа дуже важлива і невідкладна.
Він пояснював свої думки терпляче, не поспішаючи, ніби було в них щось складне, важке для розуміння.
«Ніби божевільній або ідіотці тлумачить», гнівно подумала Ганна. Для неї вже ясно було, що, не розбудивши чоловіка, Боровика здихаться не вдасться. Слова про важливість цієї розмови для самого прокурора чимсь вразили її, але вгадати, що саме за ними криється, вона не могла. Боровик напевне не з’явився б, якби справу можна було відкласти. Отже, він не сам прийшов, а щось пригнало його сюди. Мабуть, нелегко і йому було переступити поріг цієї кімнати.
— І все-таки вам краще піти, — Ганна говорила, вже не маючи надії на успіх.