Справа прокурора Малахова

— І години відпочинку глави сімейства священні й недоторкані? — запитав він.

— Так, — холодно відповіла Люба. — Вам доведеться прийти до нього на роботу. Він там буває від дев’ятої години ранку і приймає завжди.

— А ви хто будете? Його дочка?

— Це не має ніякого значення.

— А все-таки?

— Майже.

— Це як розуміти?

— Він мій вітчим.

— Ясно. А як вас звуть?

— Це теж не має ніякого значення.

— Ну, незручно ж розмовляти, не знаючи ймення.

— Мене звуть Люба.

Дівчина говорила сердито, стримано. Вона і злилась на цього несподіваного гостя, і жаліла його. Це, напевне, якийсь шофер, що постраждав під час аварії, чи службовець, якого понівечили у вуличній бійці. До Малахова приходили найрізноманітніші люди, був час придивитись. І вже зовсім ясно, що прокурор, прокинувшись, страшенно гніватиметься за ці недоречні відвідини. Лаятися він собі ніколи не дозволяє, але гляне так, що краще б ударив чи вилаяв. І водночас Любі було чомусь жаль цього великого і безпорадного чоловіка. Він, мабуть, прийшов у важливій справі, але так чи інакше йому доведеться завтра розмовляти з прокурором. Порушення твердих сімейних правил Люба не допустить.

— Так от, Любочко, — сказав Боровик, — дуже прошу пробачення за несподівані турботи й порушення режиму, встановленого товаришем Малаховим, але мушу з вами не погодитися. Я залишусь тут, аж поки ваш вельмишановний вітчим не прокинеться. Не побачившись з ним, я звідсіля не піду. Він мені дуже, дуже потрібний, і в цій справі дорога кожна хвилина. Розумієте? Кожна хвилина.

Він намагався говорити рівно і переконливо, але голос зривався, і Люба не могла зрозуміти причини цього хвилювання. Видно, справді у цього симпатичного чоловіка важлива й невідкладна справа.

— Будь ласка, — трохи тепліше відповіла Люба, — можете чекати скільки завгодно, але попереджаю, Володимир Іванович страшенно не любить, коли до нього приходять додому в справах прокуратури, так що і для вас і для вашого процесу буде тільки гірше.

— Дякую за пораду, але все ж чекатиму. Товариш прокурор спить не більше години?

— Ні, хвилин через п’ятнадцять його треба розбудити.

— От і чудесно. Дозволите сісти?

— Прошу.

Боровик важко опустився на стільця. Чомусь дуже заболіла голова і світ став темнішати в очах. Чи не рано дозволили йому лікарі виходити?

Люба помітила, як невпевнено, ніби через силу тримаючись на ногах, він підходив до стільця.

— Вам зле?

— Ні, нічого, заболіла голова. А так все на старих якорях…

— Вас дуже поранено?

— Ні, не дуже. Обшивку трохи зверху подряпало.

— Ви моряк? — швидко запитала Люба.

— Тепер уже сухопутний. З чого ви взяли?

— Так, слова у вас такі.

— Це зрозуміло, колись був моряком.

— На Балтиці чи на Чорному морі?

— Доводилося служити в Севастополі, доводилось і на Балтиці.

— А кінець війни ви де зустріли?

Любочка вже забула про недоречність приходу цього несподіваного гостя, про майбутній гнів Малахова; зараз всю її захопило бажання щось почути про місце, де служив і загинув батько.

— Кінець війни я зустрів на Балтиці, в німецькому порту Росток, може, чули про таке місто?

— Звичайно, чула, я ті місця по карті дуже добре вивчила.

— В школі?

— Ні, самостійно. А ви на великому кораблі плавали? На лінкорі, на крейсері?

— Ні, великі кораблі мене чомусь обминали. Були такі малесенькі, до зубів озброєні, хвацькі кораблики — торпедні катери звуться. Може, колись читали?

— Звичайно, я про них дуже добре знаю.

Любочка, відповідаючи, аж подих затаїла, так їй було цікаво. Адже цей поранений чоловік з замотаною головою воював десь там, на Балтиці, поряд батька. Може, їм навіть доводилося зустрічатись? От як дивно і несподівано все збіглось одне до одного. Повільно, ніби боячись сполохати надію, запитала тихо, обережно:

— А скажіть, будь ласка, ви на Балтійському флоті такого офіцера, Сергія Петровича Боровика, не зустрічали? Він десь там воював.

— Боровик Сергій Петрович мій, значить, тезко, — він трохи помовчав, ніби згадуючи й розмірковуючи. — Знаєте, прізвище дуже знайоме, а от чи ми зустрічалися, пригадати зараз не можу. Він напевне на Балтиці плавав? Ви не переплутали?

— Як я можу переплутати? — образилася Любочка. — Це, щоб ви знали, мій батько. Він служив на Балтиці, в другому Балтійському флоті.

— В другому Балтійському? Дивно, я мусив би його знати, особливо, якщо він на торпедних ходив. От пам’ять стала куряча, нічого не можу пригадати.

Люба підійшла до піаніно, взяла фото і простягнула до Боровика.

— От його портрет. Може, згадаєте?

Довго дивився Сергій Боровик на власний портрет. Він дуже добре знав це фото, послане додому влітку сорок п’ятого. Навіть фотографія в Ростоці на Кверштрассе і лисий фотограф, який просто замучив капітан-лейтенанта, примушуючи його крутити головою, ніби ту флюгарку, і, нарешті, напис на фото запам'ятались на все життя.

— Чого це ви так замислились? Не можете пригадати?

— Ні, не можу, — виринув, мало не потонувши в потоці своїх думок, Сергій Боровик. — Здається, ми ніколи не зустрічались, напевне так. А де він тепер, якщо не секрет?

Любочці дуже хотілося розповісти цьому симпатичному чоловікові недавно вигадану легенду про командировку в дальні і секретні місця, куди навіть листа послати не можна, але вона не наважилась (мабуть, це виглядатиме смішно, це легенда для себе самої, а зовсім не для розповіді) і просто сказала:

— Він загинув у сорок шостому році. Завтра десять років з дня його смерті.

Боровика похитнуло, ніби раптом налетів порив неймовірного вітру і треба грудьми прориватися крізь нього. Любочці здалося, що цей великий масивний чоловік може впасти.

— Ви погано себе почуваєте? — кожне слово її вже було сповнене найщирішим співчуттям. — Може, вам води принести?

— Ні, нічого… Дуже дякую… Голова чомусь заболіла.

— Голова? Зараз я вам допоможу. Одну хвилиночку.

Вона швидко зникла в коридорі. Сергій Боровик залишився сам на сам зі своїм портретом.

— Так, завтра десять років, як ти загинув на віки вічні, — сказав він. — Все правильно, все правильно, чорт забери. Немає для тебе тепер ні порятунку, ні шляху назад. Карайся, але мовчи і тримайся далі від дочки, від цього будинку, навіть від міста, бо колись не витримаєш, закричиш від смертельного болю — і тоді все загинуло.

Ці думки промайнули, мов чорне крило птаха перед очима, і не зникли, а ніби відлетіли і спинилися десь, невидимі, але ясно відчутні. Любочка вже стояла на порозі їдальні зі склянкою води. На її долоні, простягненій до Боровика, лежала чимала пілюля. Сергій глянув на дівчину, потім на свій власний портрет і дивна схожість вразила його. Мабуть, зніми він зараз пов’язку, весь світ міг би впевнитися, що батько й дочка можуть бути схожими, як два яблука.

— Прошу, — гостинно сказала Любочка, — ось вам вода і таблетка. Зветься трійчатка. Проковтніть, тільки не розжовуйте.

— Дякую.

Боровик обережно взяв з рожевої ніжної долоньки таблетку, поклав у рот і запив водою.

— От вже й полегшало, це справді чудодійні ліки.

— Володимир Іванович їх завжди п’є, коли голова болить. Їх йому в аптеці за спеціальним рецептом готують. Справді полегшало?

Любочка запитувала трохи недовірливо. Звичайно, ліки не могли вплинути так швидко, але дівчині дуже хотілося продовжити розмову про Балтику й торпедні катери, а коли у гостя болить голова, то якось незручно розпитувати.

— Справді полегшало? — ще раз з надією перепитала вона.

— Як рукою зняло, — надаючи своєму голосові найвеселішого відтінку, відповів Боровик.

— От добре, значить, ми ще встигнемо поговорити, — зраділа Люба. — А ви чим командували, коли служили?

— Катером. Знаєте, Люба, мабуть, нічого вразливішого, нічого пам’ятнішого я не переживав. Ця служба на все життя в серці залишається. І взагалі, мабуть, нічого кращого на світі немає і бути не може. Вже минуло майже п’ятнадцять років, а інколи згадаю, і мороз іде поза шкірою…