Справа прокурора Малахова

— Годі, — глухо сказав Боровик.

Кров важко й повільно припливала йому в обличчя. Він знав, зараз треба підвестись і якомога швидше вийти з цієї кімнати, бо ще мить — і він втратить контроль над самим собою. Але як же піти, не домігшись найголовнішого, не звільнивши Басову? Ні, він мусить усе витерпіти і домогтися свого.

— Що, годі? — перепитав Малахов. — Я розумію, не дуже приємно слухати правду, особливо, коли її говорять в очі. Звичайно, приємніше слухати компліменти Басової, а потім безвідповідально виступати в ролі її благородного захисника.

Боровикові раптом забракло повітря. Все ще тримаючи себе на туго перетягнутих, от-от урвуться, віжках, він процідив крізь зціплені зуби:

— Та я вас зараз…

— Погроза? — мимохіть подався назад Малахов.

Він був блідий, але зовні спокійний. Це настали хвилини його перемоги. Супротивник вже не має логічних доказів і вдається до погроз. Та це не врятує його від поразки. Може, навіть навпаки, різко підкреслить цілковиту перемогу прокурора. Двобій виграно.

— Погроза? — задихнувся Боровик. — Погроза? Ні, це не погроза! Це не погроза!

Він повторював одне і те ж речення, вже не володіючи собою, не в силі знайти якісь інші слова. Він ніби йшов вузеньким карнизом над глибоченною темною прірвою і всі свої сили напружував для того, щоб не впасти.

Ганна добре розуміла в цю мить стан Сергія Боровика. Всім серцем хотіла вона допомогти йому втриматися, опанувати свої почуття і не знала, як це зробити.

Боровик зробив крок до Малахова, і Ганна крикнула:

— Сергій!

Це слово долетіло до свідомості, ніби з густого туману, і Сергій Петрович спинився. Зараз він не бачив перед собою нічого, крім зблідлого, нерухомого обличчя Малахова. Воно стояло в центрі його зору, а навколо панувала млиста темрява і нічого не можна було розглядіти.

— Що, Сергій? — глянувши в цю темряву і не помітивши за нею Ганну, перепитав Боровик. — Він посадив Басову, посадить ще кого захоче, а все, що ми зробили, полетить за борт? Так? Не буде цього!

Він ще зробив крок вперед, але Малахов не відступив. Тепер їх розділяла віддаль не більше метра.

— Ви не смієте до мене наближатись, — швидко проговорив Малахов. — Заспокойтесь і подумайте про себе… ви ж хворі…

— Хворий?

У Боровика з’явилось цілком точне відчуття, ніби він уже зірвався з карниза і зараз почне подати в прірву. Щоб затриматися, він різким рухом схопив за плечі Малахова і, вже не пам’ятаючи себе, крикнув:

— Випустиш Басову!

Він розумів, що все це нічого не допоможе, навпаки, може, навіть зіпсує справу, але стримати себе вже не міг. Перед ним було зблідле, перекошене обличчя людини, яка ще так недавно здавалася мало не святою. Шаленство охопило Боровика — це було почуття і принизливе, і захоплююче водночас.

— Ви мене не залякаєте! Не вийде! — закричав Малахов, за всяку ціну намагаючись не втратити гідності.

— Сергій! Опам’ятайся! — крикнула Ганна, але Боровик знову не почув її слів. Крім обличчя Малахова, для нього більше не існувало нічого на світі…

— Кажи, випустиш Басову? — крізь стиснуті зуби питав Боровик, ще міцніше впиваючись пальцями у плечі і наближаючи спотворене, посиніле обличчя Малахова до свого єдиного ока. — Кажи!

Тут уже Малахов не витримав і закричав. Боровик і справді міг його вбити чи покалічити.

Про який престиж чи гідність може йти мова, коли треба рятуватися?

— Ганна! Широков! Міліція! Пустіть! — вже задихаючись, кричав Малахов і виривався із залізних рук Боровика.

— Сергій, пусти його! — кинулась перелякана Ганна.

— Замовкни, душу з тебе вийму, — то наближаючи, то віддаляючи перекошене обличчя Малахова, хрипко вигукнув Боровик. — Випустиш Басову?

— А-а-а, — вже смертельно блідий, закричав Малахов. — Рятуйте!

Варвара Павлівна й Люба вбігли до кімнати і стали на порозі, вражено дивлячись на неподобну, принизливу сцену.

— Сказилися чи що? — крикнула Варвара Павлівна. — Пустіть його!

— Сергію Петровичу, що ви робите? — Любочка відважно кинулась до Боровика, вхопила його за тверду, ніби кам’яну руку; він навіть не відчув цього дотику.

Ганна теж спробувала допомогти Любі і теж безуспішно. Нічого не розумів і не бачив Сергій Боровик.

— Кажи, випустиш?

В цю мить по коридору пролунали важкі, але неквапливі кроки, і старшина Широков став на порозі. Для нього в усій цій сцені нічого надзвичайного чи незвичайного не було, доводилося не раз у своїй службовій практиці з чимсь подібним стикатися. Правда, трохи дивно, як таке могло трапитися в квартирі Малахова, де завжди панує такий спокій? Але про це мова буде потім, спочатку треба навести елементарний лад, а то міський прокурор уже аж посинів.

— Громадяни, спокійно! — все приглушив своїм упевненим басом Широков. — Тиша! Що тут трапилось? Громадянин, пустіть руки, пустіть, пустіть, кажу вам.

— Товаришу Широков, обережно, він хворий, — вигукнув Малахов.

— Нічого йому не станеться, — Широков упевнено взяв Боровика, і у того зразу з’явилося відчуття, ніби сталеві лещата затисли його руки.

— Ну, громадянине, пустіть, — наказав Широков, натискаючи трохи міцніше.

І саме ця страшна сила широківських рук і отямила Боровика. Він ніби сперся на них, і відчуття падіння в прірву зникло. Тепер йому стало соромно за всю цю гидку, принизливу сцену. Він уже розумів, що зробив для Басової не краще, а гірше, і це розуміння сповнювало його душу відчаєм. Чому він не може так, як усі люди, володіти собою, чому завжди робить тільки гірше для себе і для людей, яких любить і яким бажає тільки добра і щастя. Тільки гірше…

— Пустіть, громадянине, — натискуючи все міцніше, наказував Широков.

Боровик глянув, не розуміючи.

— Що? Руки? А… вже відпустив.

Для нього це тепер не мало ніякого значення. Руки опустились важко, безвільно і повисли враз, втративши всю свою силу. Хотілося глянути на Ганну, попросити у неї пробачення за цю неприпустиму, ганебну сцену, а сміливості не ставало. Надто страшним здавалося зустріти її погляд.

— Отак краще, — похвалив Широков, дивлячись, як опустилися здоровенні Боровикові долоні. — Ваші документи, громадянин?

— Товаришу Широков, тут документи не потрібні, — вже оволодівши собою і в присутності старшини міліції набувши звичної впевненості, сказав Малахов. — Хіба ви не бачите? Хвора, поранена людина. Відвезіть його зараз до лікарні, у них є спеціальний відділ, хай його там приймуть, а я по телефону попереджу. Тільки обережно, він дуже хворий.

— Єсть приставити до спецвідділу лікарні, — голосно, весело, всім своїм виглядом виявляючи задоволення ясно зрозумілим і точним наказом, відповів Широков і зразу ж запропонував: — Давайте, громадянин.

Боровик зрозумів: зараз йому доведеться піти з цієї кімнати, а Басова залишається в тюрмі, і нічого він не допоміг їй.

І, вже знаючи, що говорити цього не слід, бо після всієї цієї принизливої бійки таке запитання звучатиме більше ніж смішно, він все-таки запитав:

— Випустите Басову?

— Сергію Петровичу, — вже відновивши всі найприязніші нотки свого голосу, відповів Малахов, — не думайте більше про це. Заспокойтесь, вам треба лікуватись. У вас же голова поранена.

— Випустіть Басову, — уперто повторив Боровик.

Малахов незадоволено поморщився, ніби відганяючи настирливу, але некусючу муху, і наказав:

— Рушайте, товаришу старшина. Тільки ще раз попереджаю, не забувайте: хворий.

— Давайте, громадянине! — сказав старшина міліції.

— Ох, прокуроре! — простогнав Боровик.

Вся лють недавнього приниження і злість на самого себе за провалену справу, і розуміння того, що Ганна вже ніколи не думатиме про нього, як про порядну людину, — все вилилося в цьому стогоні. А водночас було соромно, так соромно, що очей від підлоги не підвести. Адже все це трапилося на очах Любочки, Ганни. Ні, мабуть, гірших тортур ще не переживав ніхто на світі.

Старшина взяв його за рукав.

— Обережно, дуже обережно, товаришу Широков, — ще раз повторив Малахов, і це піклування було для Боровика гіршим за ніж у серце.