Справа прокурора Малахова

Вона вслухалася в кожне слово, в кожну інтонацію розмови, і відчуття кам'яного муру, яке з’явилося перед Боровиком, постало й перед нею; вона зрозуміла, що всі її симпатії в цій розмові на боці Боровика і вона вже ладна стати в цій боротьбі поруч із ним. Примусила себе не поспішати з висновками, отямитися, і знову піймала себе на бажанні втрутитись до розмови, повести наступ на Малахова.

А коли Боровик, вже не володіючи собою, почав кричати, всі почуття її, збурені, незрозумілі, переплутані, вилились в тому вигуку:

— Сергій… Петрович!

Перше слово кинулося на допомогу Боровикові, стало поруч з ним, ніби вірний і старий бойовий друг, а друге, стримане, вимовлене з іншою інтонацією, все поставило на своє непорушне місце, знов поклало між ними неподолану відстань, нагадало всі гіркі події і розчарування сорок шостого року, знову примусило Ганну завмерти біля вікна. Вона більше не вимовила жодного слова, дослухала розмову до кінця і наважилась говорити тільки тепер, коли за Боровиком зачинились двері.

— Так от він який, товариш Сергій Боровик, — поглядаючи на двері, ніби той міг повернутися, сказав Малахов. — Мушу тобі признатися, він справляє дуже хороше враження. Але як я раніше не міг до цього додуматись? Помічав у справі знайоме прізвище — Боровик, Боровик, але співставити його з твоїм колишнім… Пробач, будь ласка, співставити його з Любоччиним батьком я чомусь не міг. Здавалось, що він мусить бути десь далеко-далеко. А він, виявляється, зовсім близько.

— Так, мені теж здавалося, ніби він далеко-далеко, а він зовсім близько, — повторила Ганна. — У мене до тебе прохання, якщо ти мені справжній друг, не нагадуй більше ніколи про цю зустріч. Згода?

— Звичайно. Тобі, видно, було дуже неприємно.

— Так. Дуже. Поїхали швидше додому, обідати час. Любочка, мабуть, вже давно чекає.

Вона поспішала, ніби прагнучи за стінами своєї затишної квартири сховатися від тривог і небезпек, які, здавалося, з усіх боків оточили сім’ю Малахових. Їй пощастило на якийсь час забутися, ніби розчинити свою тривогу у силі-силенній дрібних, але заспокійливих справ, які напевне можна було не робити саме в той вечір. Разом з Любочкою вони взялися переглядати, впорядковувати зимові речі, адже до зими вже зовсім недалеко, місяців три, ніяк не більше. Потім, коли з зимовими речами було покінчено, Ганна хотіла вигадати ще якусь таку ж милу затишну роботу, але Любочка вже почала позіхати, оченята її стали кліпати — спати хочеться. Ганна з жалем відпустила дочку, поцілувавши на добраніч. Малахов довго не приходив, і Ганна чомусь боялась лишитися на самоті зі своїми думками. Але Володимир Іванович нарешті таки з’явився, веселий, гомінкий, у доброму настрої. Ганна знову відчула себе добре, сміялась у відповідь на його жарти, уважно слухала розповіді про міські події. Ні про Басову, ні про Боровика в їхній розмові не було й згадки. Вони ніби мовчазно домовилися не торкатися тих тем і з великим задоволенням виконували умову.

Але минула вечеря, темно стало в квартирі, заснув Малахов на широкому ліжку, по-дитячому поклавши долоню під щоку і дихаючи рівно, глибоко. Хоч-не-хоч доводиться залишитися на самоті зі своїми думками. Тепер вже нікуди від них втекти неможливо.

Ганна лежала нерухомо, а перед її широко розкритими очима миготіли промінчики світла з вулиці, і від того темрява у кімнаті здавалась поділеною на різні дивовижні геометричні фігури, світліші й темніші, рухомі і непорушні. Думки приходили й тікали, вони змішувались, як світло і тіні в кімнаті, і все-таки куди б не довелося їм сягнути, поверталися до Сергія Боровика.

Ганна ще не могла зрозуміти, чому так стривожила її ця зустріч. За звичкою детально аналізувати свої почуття, вона і тут спробувала все розкласти на поличках, але з того нічого не вийшло. Так і борсалася вона, мов зловлена в тенета, геть заплутавшись, чи заплутавши сама себе, вже відчуваючи, що цього не уникнути, і все ще боячись зробити правдивий висновок. Вона так і пролежала цілу ніч майже нерухомо, не склепивши повік. Навіть дихала Ганна якомога тихше, щоб не розбудити Малахова, бо він почав би розпитувати, а відповідей ніяких не було б, і це здавалося найстрашнішим.

А на іншому кінці міста, у великій палаті другої міської лікарні, теж не спав, думаючи свою зовсім ясну думу, Сергій Петрович Боровик. Йому не доводилося плутатися у хащах болючих думок, усе поставало перед ним ясно, як горизонт у синюватих скельцях морського бінокля. Він бачив і знав усе до найменших деталей, і хоча любов до Ганни ні на мить не зникала з його серця за ці довгі роки, не дозволяв собі навіть натяку на якісь сподіванки чи зміни.

Події тих далеких днів проходили перед його очима, трохи затуманені довгими роками, але все-таки добре видимі і від того не менш болючі.

Лейтенант Боровик служив на Балтійському флоті, командуючи торпедним катером. Про нього ходили перекази і легенди, він звався улюбленцем бойового щастя, бо там, де гинули люди і кораблі, Боровик завжди виходив неушкодженим, виводив свої маленькі, але грізні кораблики, та ще й завдавав фашистам таких відчутних ударів, що масні плями від потоплених німецьких підводних човнів довго не зникали на сірих, розкошлачених вітрами хвилях суворого Балтійського моря. Товариші пророкували йому велике майбутнє і адміральські погони, але він тільки сміявся у відповідь.

Боровик страшенно хотів додому, нудьгував без дочки і дружини, майже щодня писав листи кудись туди, в далеку і не зовсім зрозумілу евакуацію, і мало не божеволів, коли відповіді затримувались більше як на десять день.

Він пішов у армію на початку війни з першого курсу хімічного інституту і зовсім не збирався все життя бути військовим. Служба його почалася у звичайному матроському званні, і тільки виняткові здібності і відвага сприяли тому, що він став спочатку старшиною, потім помічником командира, а далі командиром торпедного катера. Це був випадок незвичайний на флоті і цілком неймовірний у мирний час, але війна змінила і відкинула багато уявлень мирного часу.

Війну було закінчено, і Боровик не збирався лишатись офіцером все життя. У нього були зовсім інші, мирні вподобання — він мріяв кінчити інститут і стати хіміком, працювати на великому заводі…

Але мріям його здійснитися не судилось. Після війни кораблі стали в порту Росток, старовинному німецькому місті, схожому на древню ганзейську фортецю. Почалась мирна служба. Боровик подав рапорт про демобілізацію, але йому відповіли, що ще не час. Він тільки зітхнув, уявивши, якою довгою буде розлука з Ганною і Любочкою, і нічого не сказав адміралу Хлопотіну, який написав відмову на його рапорті.

І саме в ті дні трапилась подія, яка зламала все життя Сергія Боровика.

Почалося все дуже просто у зимовий темний вечір сорок шостого року. Важкі хмари висіли над Ростоком, з моря налітав пронизливий холодний вітер, ніс у потоках своїх мокрий сніг. Саме такого вечора повертався Сергій Боровик додому. Багато радянських офіцерів жило в той час на околиці міста, там, де розташувались невисокі, дуже привітні, двоповерхові котеджі. Як правило, радянські офіцери займали верхній поверх, в нижньому жили господарі.

Так жив і Боровик, цілком справедливо вважаючи, що з житлом йому дуже повезло. В котеджі господарювала фрау Баумберг, старенька, дуже благообразна німкеня, чоловік якої, штурман великого танкера, загинув під час війни. Фрау Баумберг охоче взяла на себе обов’язки і покоївки, і куховарки, тим більше, що з харчами в Німеччині тоді було скрутно, а офіцерського пайка Сергія Боровика вистачало на двох.

В сусідніх будинках теж жили офіцери, і тому скаржитися на самотність Боровикові не доводилось. До того ж ходила чутка, ніби скоро командування дозволить приїхати сім’ям офіцерів. Цим чуткам вірилось і не вірилось, надто вже хотілось Боровикові побачити своїх рідних…

Так от того чорного, похмурого вечора, десь вже біля дванадцятої ночі, коли всі двері на тихих вулицях зачиняються наглухо і ніхто з німців не визирне з дому навіть на відчайдушний крик, Сергій Петрович повертався додому.