Страница 24 из 53
— Вона проклала нові шляхи для усіх хіміків світу.
— Пробачте, — скипів Малахов, — ви можете це довести? Ні, не можете! А ці слова безвідповідальних людей кого завгодно, навіть прокурора, можуть вивести з рівноваги. Сьогодні я вже чув їх разів сто, і вони мені в печінках сидять. Всі говорять: ах-ах, нові шляхи, великий винахід. Але жодна жива душа не може мені цього довести, навіть фахова комісія вимагає на це цілий рік. Тимчасом це фантастика, міф, мрія. Я — представник прокуратури, органу державної влади і не маю права так, як ви, керуватися особистими симпатіями, смаками чи враженнями.
Сергію Петровичу здалось, ніби перед ним стоїть довгий і височенний кам'яний мур. От він уперся в цей холодний камінь лобом і не може ні зрушити з місця, ні розбити перепону. Але ж перед ним не якийсь бюрократ, а Малахов, той Малахов, який стільки років здавався йому зразком людини, чулої, тонкої, уважної. Невже ж він помилявся всі ці довгі роки?
Якщо заарештують Басову, все загине, відкладеться на довгі роки, мрії залишаться тільки мріями, і ніколи не побачить Сергій Петрович цей прозорий камінь — пластмасу, тривкішу за сталь і надійнішу за граніт.
— Які сліди злочину хоче замести Марія Басова? — запитав прокурор, щоб покласти край усім проханням і якомога швидше скінчити цю важку розмову.
— Сліди? — здивувався інженер.
Навіть можливість такої підозри здалася йому неприпустимою. Про які сліди злочину може йти мова, коли всі вони працювали, окрилені чудесною ідеєю, прагнули до нових, ще нечуваних відкрить… і несподівано опинились в прокуратурі перед сірим кам’яним муром малаховської логіки.
— Так, сліди злочину, — повторив Малахов.
— Найсвятішим в своїм житті клянусь, ніяких слідів Басова замітати не хоче. Не чіпайте її зараз. Ви не можете уявити, як це для нас усіх важливо!
— Тут ви помиляєтеся, це я добре можу уявити. Вона все робить, щоб уникнути відповідальності і знайти шляхи відступу.
Інженерові здалося, ніби саме в цю мить все може загинути і врятувати нічого не вдасться. Відчай охопив його серце і, вже зовсім не знаючи, як пробити цей навісний мур, він розпачливо вигукнув:
— Не чіпайте її зараз. Це ж…
— Сергій… — раптом дзвінко, голосно, схоже на змах блискучого клинка, прозвучало від вікна, і потім притишено, ніби загальмоване, впало друге слово: —…Петрович!
Інженер озирнувся. Весь охоплений єдиним бажанням переконати Малахова, він зовсім забув про присутність Малахової, а зараз раптом знітився і збентежився, але приборкав свої почуття і, навіть не глянувши в бік Ганни, сказав:
— Пробачте…
Десь у глибині душі прокурор відчув полегшення, напружена сцена вже, здається, закінчилася. Час уже кінчати цю неприємну розмову. Ясний, дзвінкий вигук Ганни ще звучав у його вухах і тривожив, і непокоїв, приховуючи щось несподіване і небезпечне.
Але в цих усіх нюансах треба розібратися потім, найголовніше якомога швидше скінчити розмову.
— Уявіть собі, — з гідністю сказав він, — у прокурора Малахова теж є серце, зараз воно болить, обливається кров’ю. І якби могло… Та, на жаль, не завжди поклики серця відповідають нашим громадським обов’язкам…
Малахов уже підшукував речення, щоб завершити розмову, але в двері постукали, і несподівано прокурор дістав порятунок у вигляді санітара другої міської лікарні. Він одчинив двері, не чекаючи відповіді на свій стук, як людина, що має право безборонно входити куди завгодно, і відрекомендувався:
— Санітар другої міської лікарні. Дозвольте доповісти, товаришу капітан-лейтенант, уже час повертатися в свою частину. Година минула.
— Куди повертатися? — Малахов зрадів санітарові, як появі несподіваного спільника. Тепер вже напевне все дуже скоро скінчиться.
— Капітан-лейтенантові належить повернутися до сьомої палати другої міської лікарні, де він знаходиться на лікуванні після поранення, — гучно відповів санітар, пишаючись своєю вимовою, голосом і точністю.
Між Сергієм Петровичем і санітаром вже, видно, встановилися дружні стосунки, і санітар цілком стояв на боці свого капітан-лейтенанта, якого за старою морською звичкою вважав за свого командира. Але він нізащо в світі не дозволив би, щоб капітан-лейтенант затримався довше однієї години. Адже відпустили його на годину! Саме тому, незважаючи на грізні таблички на дверях, він і з’явився в кабінеті прокурора.
Тепер, коли неприємну розмову вже було явно і остаточно закінчено, Малахову в глибині душі стало шкода свого гостя.
— Значить, ви втекли з лікарні, — з глибоким докором в голосі сказав він. — Як же можна так до себе ставитись?
— Ні, я не втік, мені дозволили, — не підводячи від підлоги очей, відповів Боровик.
— Хто дозволив? Адже вам лежати треба! Як я зразу не догадався подзвонити до лікарні!
Саме в цю мить підлога знов повільно хитнулась під ногами Сергія Петровича. Він знав уже, як можна вгамувати це разюче, нудотне коливання, весь напружився, ніби закам’янів, знайшов втрачену рівновагу і сказав:
— Так, лежати мені, мабуть, справді треба. Зараз я вас ні про що не прошу і нічого не вимагаю. Видно, марна це справа. Але подумайте про всю нашу розмову. Вона не тільки для Басової, вона і для вас дуже важлива, — Боровик впевнено зробив перший крок, потім відчув, як небезпечно в таку мить переоцінювати власні сили, і важко сперся на плече санітара. — Пішли, старшина, здорово нам попаде, якщо запізнимося.
— Нічого, товаришу капітан-лейтенант, — весело відповів старшина, — оборона міцна, стримаємо. Ну, обережненько, вперед до повного.
— Ви ж злочин над собою робите, — підбігаючи до Сергія Петровича і підхоплюючи його з другого боку, заговорив Малахов. — Побережіть себе. Вам і так в цій історії перепало більше за всіх…
Сергій Петрович ішов, майже не чуючи цих слів. Зараз чомусь найважливішим здавалося одне: ніяк не видати своєї несподіваної слабкості і не зустрітись очима з Ганною Малаховою.
І того і другого йому цілком вдалося досягти.
Опустивши очі, він дійшов до дверей, біля порога спинився, повільним рухом звільнився від руки Малахова, сказав «до побачення» і, спираючись на плече санітара, але не дозволяючи собі повиснути на ньому, вийшов з кабінету. Прокурор не зразу зачинив двері, дивлячись йому вслід, і тільки тоді, коли десь далеко в коридорі затихли важкі кроки, повернувся до Ганни.
— Як мені його жаль, — сказав він. — Неймовірна сила буває інколи у людей. Ти знаєш, я заздрю Басовій, щастить їй у житті. В мене, наприклад, ніколи не було такого друга, як цей інженер.
Застиглими, чомусь надто блискучими очима дивилася Ганна на чорні зачинені двері кабінету.
— Ти і зараз впевнений, що треба заарештувати Басову?
— Більш ніж коли-небудь, — стрепенувся Малахов. — Якби уламок труби пройшов на два сантиметри нижче, вона була б убивцею. А у цього інженера є дружина і діти.
— Ні, дружини в нього немає, а діти, точніше дочка, є.
— Ти говориш так, ніби давно його знаєш.
— Так, знаю. Мабуть, і тобі це теж не зашкодить знати. Цей інженер — мій колишній чоловік, Сергій Петрович Боровик.
Не знати чому, Володимир Малахов злякався, але зразу зумів подолати острах. Ось вона та небезпека, яка весь час, ніби прозорий серпанок, висіла над усією розмовою, от що стояло за мовчанням Ганни. Що ж, Малахов вів себе гідно, йому ні в чому каятись, він і зараз міг би повторити кожне слово, сказане в тій розмові.
А для Ганни остання година була мало не найважчою у житті аж з тих далеких стражденних часів війни. Вона пізнала Сергія Боровика в першу мить, як тільки він з’явився у кабінеті. Важка пов’язка закривала половину лиця, але від неї нічого не змогла приховати. Ганна пізнала б його, побачивши тільки куточок уст або частину щоки. Вона навмисне відійшла до вікна, щоб бути якомога далі від цього чоловіка. Стояла непорушна, ніби зодягнена у кам’яну важку кирею, що не тільки поворухнутися, а навіть дихати вільно не дає. Вона слухала розмову і намагалася точно визначити своє ставлення до Сергія Боровика. Шукала в душі своїй огиду і ненависть і, на глибокий свій подив, ні того, ні другого не знайшла. Це здивувало і до глибини душі вразило її.