Страница 23 из 53
— Ви даремно турбуєтеся, я себе почуваю дуже добре, — відповів гість, своїм відкритим оком дивлячись тільки на Малахова. — Я саме той єдиний потерпілий під час вибуху і мені необхідно з вами поговорити для ясності справи.
— Але ви могли покликати мене до себе, — привітно сказав Малахов. — Вам, мабуть, важко ходити. Оскільки мені відомо, рана зовсім не схожа на подряпину. Та коли ви вже тут, я буду радий з вами поговорити. Пробачте, як вас звати?
— Мене звуть Сергій Петрович… — він виговорив і своє прізвище, але прозвучало воно так невиразно, що Малахов не розчув, а перепитувати йому здалося незручним; адже простіше глянути в справу.
— Може, я заважатиму вашій розмові? — запитала Ганна.
— О ні, в нашій розмові не буде нічого секретного.
— І, може, навіть навпаки, тобі корисно буде її послухати, — додав Малахов.
Ганна нічого не відповіла, відійшла і сіла біля вікна, в куточку, саме там, де в кабінеті найбільше згустилася сутінь раннього осіннього вечора.
— Так, — вів далі гість, — в нашій розмові запевне не буде нічого секретного. А прийшов я до вас, товаришу Малахов, бо давно знаю і вірю вам, може, не менше, як самому собі.
— Давно знаєте? — перепитав Малахов. — Я не пригадую, коли ми з вами зустрічались. Може, ви нагадаєте?
— Ні, не нагадаю. Ми з вами не зустрічались, але я знаю добре вашу чесність і принциповість, і саме тому прийшов.
Початок розмови сподобався прокуророві надзвичайно. В глибині душі навіть ворухнулася думка, чи не допоможе йому цей дивний інженер переконати Ганну.
— Мої особисті якості не мають ніякого значення. Я вас уважно слухаю.
— Так… — почав інженер, видно, не знаходячи потрібних слів і дуже хвилюючись. — Я вже сказав вам про свою службу на нашому заводі… Чудесний завод!
— Я вже це чув і ваше захоплення заводом цілком поділяю, — Малахов немовби старався підштовхнути гостя, допомогти йому відшукати потрібні слова.
— Я не знаю, чи буде вам цікаво… але не сказати цього я не можу, — все ще плутався серед слів інженер. — Зараз я говорю не тільки від свого імені. У нас на заводі багато людей думають так само, як я…
— Тобто, ви прийшли висловити колективну думку. Це дуже важливо і цікаво… Слухаю…
— Ви, мабуть, добре знаєте, яку велику справу здійснюють зараз на нашому заводі…
— Так, з цим я трохи обізнаний.
Інженер подивився на Малахова уважно, вивчаючи, і в його ясноблакитному оці раптом промайнула хвилька захоплення й радості.
— Отже, ви можете уявити корабель, і не якусь там річкову пантофлю, а величезний океанський лайнер, зроблений не зі сталі, а з легкої пластмаси, міцнішої за сталь? Ви можете уявити будинок, складений не з цегли чи бетонних конструкцій, теплий, розкішний, зроблений з нових, досі невідомих матеріалів? Будинок, повний світла, радості, сонця. Коли подумаю про таку красу, мені мовби сонце на штормовій хвилі перед очима грає. Або міжпланетний ракетоплан, адже його теж не з металів чи металічних сплавів будувати доведеться, вони важкі і неміцні, а тільки з таких пластмас, саме вони можуть витримати високі температури, не втрачаючи міцності. Уявляєте, яка перспектива перед нами відкривається?
Інженер говорив, з кожною миттю все більше захоплюючись. Він бачив перед очима і лайнери, і будинки, і міжпланетні ракетоплани, і ще багато такого, чого людині без фантазії не побачити ніколи. Малахов розумів щирість цих почуттів, і з кожною хвилиною гість все більше йому подобався, але, незважаючи на це, з думок весь час не зникала тривога, і джерелом її була Ганна. Тільки про неї, невідступно і ревниво, думав Малахов, слухаючи мрії зачарованого Сергія Петровича. Цей буряний потік мрій загрожував затягнутися, і тому прокурор дозволив собі сказати…
— Я добре розумію ваші почуття, але…
— Але робочий день вже скінчився і я вас затримую, — закінчив замість нього гість. — Розумію і зараз перейду до цілком конкретних справ. У нас на заводі є такий винахідник — інженер Костянтин Павлович Ігнатьєв. За його долю і за долю його винаходу ми дуже турбуємося.
— Ви можете бути цілком спокійні за нього, — не розуміючи причини турбот гостя, розвів руками Малахов. — Було б більш ніж смішно віддати під суд людину за будь-який невдалий винахід.
— Невдалий? — приголомшено перепитав інженер.
— Звичайно, невдалий. Вдалі винаходи не призводять до катастрофічних вибухів.
— Невдалий? — все ще перепитував, не ймучи віри, гість. — Невже ви не можете зрозуміти всієї ваги процесу, відкритого Ігнатьєвим? Це ж грандіозне розширення горизонтів нашого теоретичного мислення в хімії! Це колосальний успіх!
— Ви маєте на увазі півмільйона викинутих на вітер і те, що з вами трапилось?
— Та дрібниця це, оті півмільйона. А тим паче — моя подряпина. Цей вибух дав нам усі дані…
Інженер говорив трохи розгублено, мов дивуючись, як це Малахов не може чи не хоче збагнути такі елементарні, на його думку, речі. Він говорив щиру правду про свою повагу до прокурора, і зараз перш за все хотів допомогти йому зрозуміти свою помилку.
— Заспокойтеся, Сергію Петровичу, — лагідно сказав Малахов, щиро побоюючись, щоб хвилювання не зашкодило пораненому інженерові. — Ваш Ігнатьєв справді тут ні в чому не винний, і ніякого інтересу прокуратура до нього не має. Невдаха-винахідник, не більше. Таких тисячі, якщо не десятки тисяч в нашому Радянському Союзі. Ні судити, ні карати за це не випадає. Якщо ви прийшли просити за нього, то питання це цілком ясне і хвилюватися нема чого.
Інженер дивився на прокурора приголомшено, розчаровано, розгублено. Може, він завжди помилявся, коли оцінював прокурора Малахова?
— Прохання за винахідника Ігнатьєва саме і привело вас до мене? — люб’язно запитав Малахов.
— Ні, — гість ніяк не міг вгамувати свої роз’ятрені почуття і міркувати спокійно. — Це так, принагідна справа. Найголовнішого я ще не сказав. Оскільки я знаю, справу про вибух ведете ви?
— Так, справу веде міська прокуратура.
— І може бути, що Марію Іванівну Басову будуть винуватити в моєму пораненні?
Малахов знову глянув на гостя зверхньо і водночас співчутливо. Наївний і дивний! А ще доросла людина! Хоче втручатися в справи, в які взагалі ніхто сторонній не має права сунути свого носа. Як же відповісти, щоб не образити, не схвилювати його і без того вже враженого раною.
— Так, це один з пунктів обвинувачення, байдуже, кого було поранено — вас чи когось іншого: правил безпеки мусять дотримуватися навіть директори хімічних заводів. А за порушення їх повинні відповідати.
— Так от, я хочу офіціально заявити, що, підходячи до вентилів, я порушив категоричний наказ Басової…
— Я ціную ваше благородство, але…
— Так, винний у тому тільки я сам. Вона заборонила підходити до вентилів, це записано навіть у плані досліду. Я порушив її письмовий наказ і тому відповідати маю теж я.
— Можу уявити, який був би вибух, коли б обидві магістралі лишились неперекритими. Вас не судити, а орденом нагороджувати треба.
— Ні, героя з мене не вийшло. Я вас, товаришу Малахов, зараз не зовсім добре розумію. Я порушив письмовий наказ, а ви кажете — орден. Орден дають за сміливість. От Басовій за її сміливість треба дати орден. І я не розумію, чому ви так суворо оцінюєте її дії.
— Ви хочете сказати, що мною керує особиста неприязнь до Марії Іванівни?
— Ні, навіть тіні такої думки у мене нема.
Якби біля вікна не стояла Ганна, Малахов уже давно різко припинив би цю розмову. Але присутність дружини і особливий вираз її обличчя, якого він ніколи не бачив, стримував прокурора від різкого слова. Він не міг осягнути думок Ганни, почуттів її серця, — діється щось незвичайне, це цілком ясно, але в цю свою таємницю вона не пускає нікого, навіть свого чоловіка.
— Пояснити все це дуже легко, — так само поблажливо, з ледве помітною тінню посмішки на устах, вів далі Малахов. — Ви порушили наказ і врятували людей і цінності. А Басова порушила наказ і розтратила півмільйона державних грошей. Мені здається, ясно.