Страница 26 из 53
Недалеко від свого подвір'я він побачив біля паркана жіночу постать. Жінка йшла, певніше, намагалася йти, але ноги не слухалися її, вона хилилася до землі і примушувала себе йти, щоб знову спинитись через два кроки.
«П’яна», вирішив Боровик і хотів швидше пройти повз темну постать.
Саме в ту мить жінка впала на тротуар, спробувала підвестись, не змогла і тихо застогнала…
— Гільфе, — почув Боровик тихе, майже пошепки вимовлене слово, і спинився.
Ні, ця жінка не була п’яна. Він нахилився до неї ближче і не відчув духу алкоголю. Засвітив кишенькового ліхтарика. Зі смертельно блідого обличчя глянули на нього змучені великі очі.
— Що з вами? — німецькою мовою запитав Сергій Петрович.
Жінка мовчала. Під світлом ліхтарика бліде обличчя її здавалося прозорим.
Що мав робити Сергій Боровик? Лишити жінку на тротуарі і піти додому спати? Гукнути когось на допомогу? Кого тут гукнеш, коли навіть промінчика світла не видно за міцно зачиненими, зляканими вікнами.
Боровик взяв жінку на руки, своїми ключами відчинив двері, зайшов до квартири. Фрау Баумберг в цей час давно бачила десятий сон. Вечерю, як завжди, було залишено на столі. Гарячий чай чекав у квітчастому термосі.
Жінку довелося покласти на тахту в їдальні.
В ясному електричному світлі обличчя її здавалося страшнішим, ніж у мерця.
«От морока, доведеться лікаря кликати», подумав Боровик. В ту мить гостя розкрила очі.
— Що у вас болить? — зразу запитав Боровик.
Жінка не відповіла, тільки похитала головою, не розуміючи, як вона опинилася в цій теплій затишній кімнаті.
— Що у вас болить? — наполягав Боровик. — Що у вас болить?
— Нічого, — тихо відповіла вона. — Просто я страшенно стомилася і давно нічого не їла. Трохи спочину і піду.
Сергій Петрович ясно бачив, що жінка говорить правду. Йому навіть соромно стало: як це йому здалося, що вона п’яна.
— Ну, цю справу ми зараз залагодимо, — весело, відчуваючи велике задоволення від того, що все розв’язується так просто, сказав Боровик. — Спочатку вип’ємо гарячого чаю, а потім я щось поживніше вам дам. Одразу не можна, корчі можуть схопити, — пояснював він, одгвинчуючи термоса.
Через півгодини вони вже сиділи біля столу, розмовляючи, як давні знайомі. Несподівану гостю звали Інгеборг Хаген, працювала вона в порту, — де саме Боровик не допитувався, — йшла з роботи додому і відчула себе зле. Дома в неї дуже сутужно, мати загубила в крамниці продуктові картки, і тому до кінця місяця вони будуть жити голодно, харчовий відділ магістрату нових карток не видає…
Розповідаючи все це, Інгеборг не забувала працювати зубами. Обличчя її порожевіло, ожило.
Вони поговорили ще з півгодини. Вечерю було знищено. Треба думати про ночівлю. Звичайно, Боровик не міг примусити свою гостю йти вночі — через все місто — додому.
— Лягайте на цій тахті, — сказав він, — нікому ви тут не заважатимете.
Інгеборг глянула на нього трохи недовірливо, але нічого не відповіла.
Сергій Петрович приніс їй подушку і ковдру, побажав доброї ночі, спокійно ліг спати і чудесно проспав аж до сірого похмурого ранку.
О восьмій годині лейтенант Петро Синельников, його найближчий приятель, зайшов до господи фрау Баумберг, щоб разом з Боровиком іти на роботу. Як завжди, не питаючи дозволу, він увійшов до їдальні і остовпів від несподіванки, побачивши на тахті вродливу жінку. Вона ще спала і не помітила приходу гостя, та й сам Синельников поспішив сховатися. Але Боровик почув його кроки, обережно, стараючись не збудити Інгеборг, вийшов до коридора і пошепки сказав:
— Пішли. Тихо. Хай спить.
— Хто це?
— Дорогою розповім.
— Гарна, — цмокнув язиком Петро.
Розповідь Боровика він вислухав захоплено, не перебиваючи і прицмокуючи. От шкода, ніколи йому самому не доводилося переживати такої пригоди. А гарна, дуже гарна жінка ця Інгеборг Хаген.
З цієї події Боровик ніякої таємниці не робив, хоча більш нікому про неї не розповідав. Але дуже скоро про нічну пригоду знали мало не всі офіцери з'єднання — любив таки побазікати Петро Синельников. А ще через два дні до партійної комісії з'єднання надійшла анонімна заява, де говорилося, що капітан-лейтенант Боровик зв'язався з підозрілим ворожим елементом і водить до себе портових повій. Дату було вказано цілком точно.
Слідчий парткомісії викликав Боровика. Той пояснив: так, справді, ночувала у мене жінка на ймення Інгеборг Хаген; ніяких зв'язків у мене з нею не було. Я її підібрав зовсім хвору і немічну на вулиці.
Викликали фрау Баумберг. Ніяковіючи і затинаючись, добре розуміючи, що робить Боровикові велику прикрість, але, не можучи приховати правду, вона сказала, що в ту ніч у квартирі Боровика ночувала відома ростоцька повія Інгеборг Хаген. Фрау Баумберг давно знає цю жінку, її знають усі моряки від Нордкапа до Сінгапура.
Слідчий вирішив знайти Інгеборг, але вона ніби у воду впала, зникла з Ростока чи, може, десь заховалася, в усякому разі про неї в останні дні ніхто нічого не чув. Вдалося знайти тільки її фото.
— Так, це вона, — ствердив Боровик, коли на засіданні парткомісії йому це фото показали.
— Виходить, в цій анонімній заяві все правда, — сказав голова парткомісії. — Випадок надзвичайний. Що ж будемо робити з Боровиком? Яка буде думка, товариші?
— Висловити йому догану, і край, — озвався один з членів парткомісії. — Нехай подякує, що не виключили з партії.
— За що догану? — жахнувся Боровик.
Все, що відбувалося на парткомісії, здалося йому кошмарним сном.
— За що? За зв’язок з німецькою повією, — безжально сказав член парткомісії. — Невже ти всерйоз хочеш нас переконувати, що привів таку красуню до себе вночі тільки задля того, щоб напоїти її чаєм? Красуня, нічого не скажеш, але твій моральний образ не виграє від того…
Боровику здавалося, ніби він збожеволів. Як довести цим людям, в хорошому ставленні яких не має права сумніватися, що він говорить тільки правду?
— Це ж чиста правда, — повторив він.
Член парткомісії глузливо глянув на Боровика, потім на голову парткомісії.
— Слово честі, я говорю правду, — наполягав Боровик.
— В глибині душі я слову Боровика вірю, — сказав голова, — але в нашій справі бездоказових почуттів мало, потрібні докази. Я пропоную зробити так, справу відкласти і провести детальне розслідування. Не може бути, щоб та дама крізь землю провалилась. Але попереджаю, Боровик, зараз питання стоїть тільки про догану, якщо ж виявиться, що ти нас одурив, то доведеться з партквитком попрощатися. Ясно?
— Я згодний, — ледве стримуючи свій гнів, відповів Боровик.
— Гаразд, — сказав голова, — а поки все з’я-сується, просити командування тимчасово звільнити товариша Боровика від командування кораблем. До з’ясування справи, — підкреслив він.
— За що ж? — простогнав Боровик.
— Справу доручити партслідчому Болотову. З цим покінчено, — оголосив голова. — Можеш іти, Боровик.
Боровик вийшов, обличчя його було чорне від люті.
В коридорі його чекав Петро Синельников, який в глибині душі розумів свою провину: ох, язик мій, ворог мій!
— Ну, що там? — співчутливо запитав він.
Боровик глянув на Синельникова, і раптом увесь гнів і розпач його прорвалися, мов вибух. Так, це, напевне, він, Петро Синельников написав того анонімного листа, більше Боровик нікому не розповідав! От де первопричина всієї біди!
Все ще ніби через червону запону глянув він на Петра, потім коротко розмахнувся і вдарив. Кулак упав на підборіддя, як чавунна гиря. Петро Синельников поточився і рухнув навзнак, важко вдарившись потилицею об цементову підлогу. Підбігли офіцери, схопили Боровика, кудись повели.
Тиждень Петро Синельников перебував на грані між життям і смертю. Важкий струс мозку — констатували лікарі. Весь цей тиждень Боровик почував себе убивцею і мало не збожеволів. На восьмий день Петро Синельников очуняв, але мусив ще довго лікуватися.
Через два тижні суд засудив Сергія Петровича Боровика за умисне важке тілесне пошкодження до двох років ув'язнення з розжалуванням з офіцерського звання. В присуді була згадка і про зв’язок з німецькою повією.