Справа прокурора Малахова

— О, ви тут, видно, правильно поговорили, — сказав він. — А я думав, що не витримає натиску Іван Семенович, але бачу свою помилку. Ну, як — міцна у нас стара гвардія, Маріє Іванівно?

Басова сердито глянула на Малахова, потім на Зуба. В глибині душі вона гірко картала себе за ці відвідини прокуратури. Витрачено ще трохи нервів і часу — от і все. Тому зразу заспокоївшись і вже думаючи не про Івана Зуба, а про діла, які зараз треба зробити в місті, вона байдуже вимовила:

— Нічого не скажеш, гвардія міцна. Бувайте здорові, товариші прокурори.

Вийшла, гордо несучи свою сиву лев’ячу голову.

Малахов через вікно дивився, як вона вийшла з прокуратури, підійшла до машини, спокійно посміхнулася, щось сказала привітне шоферові і сховалася за маленькими лакованими дверцятами. Авто рушило і зникло серед сотень інших машин десь за перехрестям, позначеним червоним і зеленим вогниками світлофора, а прокурор ще стояв біля вікна. Потім повернувся, підійшов до столу, весело глянув на Зуба.

— Неймовірної сили жінка, правда, Іване Семеновичу? Ви добре зрозуміли, чого вона хотіла?

— Просила до суду не зачіпати нікого з її інженерів, — сухо відповів Зуб.

— Цілком справедливо, — посміхнувся Малахов, — а підводна течія цього майже невинного прохання вам ясна? Ви знаєте, для чого їй ці інженери потрібні?

— Знаю. Ставити другий дослід.

— Вона вам це сказала?

— Так.

— Смілива жінка. Сподівається — буде успіх, а в ореолі його все забудеться: і розвалена лабораторія, і збитки. А успіху не може бути., особливо коли дослід провадитиметься в атмосфері авантюри, нездорового ажіотажу, нарешті, побоювання відповідальності…

— А якщо буде успіх? — задумливо промовив Зуб. — Уявляєте, яку вагу матиме така пластмаса для розвитку всієї радянської техніки, для нашої держави? Тут добре подумати треба.

Малахов узяв зі столу заяву Ігнатьєва і став її уважно перечитувати. Зуб ясно бачив, як спохмурніло обличчя міського прокурора, як впливало на нього все написане. Було очевидно, що слова Ігнатьєва справили на Малахова куди менше враження, ніж письмова заява. Тут уже діяла влада папірця, влада написаного слова, на яке доведеться відповідати, яке завжди лишає слід.

— Технічна експертиза вже дала свої висновки? — похмуро запитав Малахов.

Зуб мовчки подав папірця.

— Та-ак, — протягнув Малахов. — «…Правил безпеки було додержано, але непередбачена сила вибуху…» Все ясно: правила все ж були порушені.

— Мені не все ясно, — сказав Зуб.

— Невже ви не бачите, що стаття сто двадцять один — три…

— Стаття, звичайно, підходить, але…

— Дивовижно! Я бачу, вона навіть вас загітувала і навернула в свою віру. Просто якийсь магічний вплив. Дуже добре, що ця хіромантія хоч наді мною не має сили. І я думаю, Іване Семеновичу, для того, щоб ця магія на людей не впливала, щоб людям на заводі смерть не загрожувала, щоб не викидати мільйони державних карбованців, які наші робітники й селяни заробляють потом, так от, щоб цієї небезпеки взагалі не існувало, Марію Іванівну Басову, мабуть, треба ізолювати.

Сказав і сам злякався сміливості й несподіваності сказаного. Ще вчора, ще годину тому, якби хтось сказав такі слова, він заперечив би гнівно і різко. А зараз вони самі вирвалися з уст і в першу мить приголомшили, але зразу ж стали вже цілком природними. Звикнути до них, виявляється, було зовсім неважко. Тепер Марія Іванівна Басова була для нього лише одним з персонажів судового процесу, хід якого визначається не симпатіями чи схильностями прокурора Малахова. Раз ставши на ці рейки, звернути з них уже неможливо, треба дійти до самісінького кінця, до присуду або виправдання — третього виходу немає. Він здивовано відзначив, що вже сам думає про Басову зовсім інакше, ніж годину тому.

На Івана Семеновича Зуба слова начальника справили гнітюче враження. Несподіваними вони не були, адже сам Зуб лякав Басову тюрмою. Але одна справа, коли це говориться хай у дуже напруженій, але все-таки дружній розмові, а зовсім інша, коли про це йдеться конкретно, коли треба віддавати накази, виписувати постанови, посилати міліцію…

Якщо Малахов віддасть такого наказа, буде зроблено величезну помилку. Від такої помилки міського прокурора треба врятувати. Адже помилка ця відіб’ється не так на долі Басової, як на долі всього інженерського колективу заводу, бо довго після такого випадку ніхто з інженерів не наважиться на сміливий експеримент. І з винаходом Ігнатьєва, мабуть, на довгі роки доведеться розпрощатися. Що буде, коли американці винайдуть таку пластмасу років через два, а Ігнатьєв усе ще сидітиме над своїми розрахунками?

— Давайте добре подумаємо, Володимире Івановичу, — випускаючи два рівні кільця диму, сказав Зуб. — Сім разів подумати треба, перед тим, як різонути. Ізолювати Басову — справа найпростіша: погодили з обласним прокурором, написали постанову і край. Все в наших руках…

— Давайте подумаємо, — охоче погодився Малахов, — я теж з великою охотою свої думки перевірю. Отже, починаємо від Адама, з самісінького початку. На заводі зробили винахід і поставили дослід, не запитуючи нікого, не консультуючись з Академією наук, на цілковиту відповідальність директора. Перед ними було три варіанти наслідків досліду: успіх, вибух, нарешті, поразка, коли немає ні вибуху, ні реакції. Стався другий варіант. Басова твердить, що тут все було передбачено, крім сили вибуху, він виявився дужчим, ніж вони думали. Що ж нам робити тепер? Повірити Басовій і дозволити їй ставити другий дослід і наражати на смертельну небезпеку життя десятків людей? Вона твердить, що тепер усе ясно і вибуху не буде. Ми з вами можемо в це повірити?

— А спеціалісти що говорять?

— Наші консультанти? Вони говорять: щоб дійти висновку, треба провести наукову роботу, яка займе не менше, як вісім місяців. Лише тоді вони зможуть сказати, та й то не зовсім певно, права Басова чи обдурює нас. Адже це дослід з дуже мало розробленої галузі хімії. Що ж ми з вами будемо робити?

— Поки ті консультанти слово скажуть, Басова ще тридцять дослідів проведе, — розмірковував Зуб.

— Цілком вірно, — зрадів Малахов. — І ще мільйони державних грошей на вітер пустить. А головне, можливі жертви. Підстав для порушення справи у нас більше ніж досить. Найгірше те, що вона поспішає з новим дослідом. І вже, як азартний гравець, захоче відігратися. Чи можемо ми дозволити таке? Я хочу почути вашу відповідь і ваші заперечення.

— Є таке прислів’я — хто хоче вдарити, той кия найде…

— Пробачте, я хочу почути не прислів’я, а ваші обгрунтовані заперечення.

— Поспішність ще ніколи нікого не доводила до добра, Володимире Івановичу.

— Це знову абстрактний і досить туманний афоризм. Я починаю думати, що вам бракує логічно обгрунтованих заперечень. А повторяти глибокодумні прислів’я — справа найлегша.

Знову два рівні сизуваті димові кола попливли в повітрі, згодом, наздоганяючи перші, попливло третє, менше і не таке точне.

— Це, звичайно, правда, — сказав Зуб. — Прислів’я говорити — справа не така вже й складна… Та уявіть собі, як було б добре, коли б другий дослід Басової вдався… Нікого під суд не треба віддавати. Нову пластмасу здобуто…

— Тож, ви згодні, що на випадок нової невдачі під суд віддавати треба? Так чому ж за другий дослід, а не за перший або не за третій? Передбачена розтрата залишається розтратою, вибух — вибухом, а жертви — жертвами. Коли другий не вдасться, ви скажете — дамо можливість зробити третій, п'ятий, десятий. А на якому ж спинитися? Де тут принциповий погляд? Від вас я чую тільки ліричні побажання і ніяких логічних міркувань. Мені здається, ви інколи забуваєте про своє прокурорське покликання і стаєте дуже схожим на якогось ліричного поета. Мені навіть дивно, адже ви ще за Дзержинського в ЧК працювали. Звідки ж цей ліричний вантаж?

Іван Семенович Зуб знову глибоко затягнувся димом. Одне кільце вже зірвалося з його губів, Малахов нетерпляче чекав другого, а за ним відповіді, але двері відчинились, і Ганна Кирилівна Малахова зайшла до кабінету свого чоловіка. В легенькому осінньому пальті, весела, сповнена світлого, радісного почуття, яке приносить тільки вдало виконана робота, вона була такою гарною, що обидва прокурори, ніби за командою, посміхнулися і підвелись їй назустріч.