Справа прокурора Малахова

— Здрастуйте, люди добрі, — голосно заговорила Ганна, — не завадила я вашим справам? Скоро шоста, час уже робочий день закінчувати. А я з редакції бігла, думаю, дай зайду, може, додому разом підемо.

— Це винятково щаслива думка, — відповів Малахов, поглядом голублячи дружину. — Сідай на одну хвилиночку, ми тут з Іваном Семеновичем договоримо — і все, підемо обідати.

Він дивився на Ганну, і в цю мить всі справи, які відбувалися тут, в прокуратурі, здалися йому дрібними й мізерними в порівнянні з його коханням.

Як хороше, що вона зайшла! Останнім часом йому іноді здавалося, ніби між ними вже немає тієї незламної згоди, яка була раніш, але зараз всі ці сумніви зникли, як легкий димок під подувом вітру; небо над головою стало знову сонцесяйно блакитним.

— Сідай, будь ласка, — запросив він, підсовуючи крісло.

— Вашій розмові я не заважатиму? — перепитала Ганна.

— Ні, може, якраз навпаки, — замість Малахова відповів Зуб, і слова ці прозвучали багатозначно.

Малахов кинув на нього швидкий гострий погляд і зразу прийняв виклик:

— Ви цілком правильно сказали, Іване Семеновичу, — якраз навпаки: Ганна не тільки не завадить, а буде дуже корисною в нашій розмові. Отже, ви, Іване Семеновичу, думаєте, що я мушу залишити Басову на волі, дати їй можливість провести другий дослід, знову почути вибух і таким чином допомогти їй вийняти у держави з кишені ще п’ятсот тисяч карбованців і поставити під загрозу життя людей?

— А скільки мільярдів принесе успіх?

— Цього не знає ніхто — ні ви, ні я, ні Басова. Ні того, скільки мільярдів принесе успіх, ні того, чи він взагалі може бути, цей успіх. От ви, старий більшовик і чекіст, поряд з вами я — юний піонер, і я хочу почути вашу точну і цілком недвозначну відповідь.

— Яку саме? — ніби навмисне дратуючи Малахова, перепитав Зуб.

Він добре розумів логіку і силу доказів прокурора, гарячково шукав відповіді, переконливої, точної, не знаходив і намагався виграти час.

— Ви прекрасно знаєте, про що я кажу. От вам цілком точно сформульоване запитання: якби ви були на моєму місці, на місці міського прокурора, залишили б ви зараз на свободі Марію Іванівну Басову?

Ганна слухала всю цю розмову і не зразу змогла збагнути її справжнє значення. Все здавалося, ніби йдеться не про Марію Іванівну Басову, а про когось зовсім іншого, чужого і стороннього. Вона навіть не могла уявити, щоб комусь могло спасти на думку заарештувати Басову чи зробити їй якесь зло. Для неї ця жінка була зразком чесності і порядності. Часто, у скрутні хвилини життя, Ганна думала: «А як вчинила б у такому випадку Басова?» і намагалася в усьому наслідувати їй. І раптом тут, з уст власного чоловіка, вона почула неймовірні, жахливі слова, яких зразу й осягнути не могла, Від доброго настрою не залишилось і сліду, гірке передчуття затьмарило посмішку, але вона не зникла, тільки застигла на обличчі, вже зовсім неприродна і непотрібна. І водночас тисячі сумнівів, які, здавалося, вже назавжди зникли з серця Ганни Кирилівни, ожили й подали свої тихі, отруйні, дуже відчутні голоси. Вона була цілком переконана в тому, що Басова нічим не завинила. Більше того, не судити, а славити її треба за дерзновенну сміливість. І от раптом усе стало догори ногами: Марію Іванівну збираються заарештувати і судити. Про це йдеться, немов про звичайнісіньку справу, яку можна вирішити от зараз, дуже просто, за п’ять хвилин. У Ганни аж руки похололи від страху і несподіванки. Але, може, вона чогось недочула в цій розмові, щось невірно зрозуміла чи помилилася?

— Ти вирішив заарештувати Басову? — з острахом вимовляючи слова, дивуючись їх неприпустимому звучанню, бажаючи насамперед перевірити саму себе, запитала Ганна.

Малахов зразу відчув цю зміну настрою і голосу. Може, й справді, треба було попросити Ганну почекати, доки вони закінчать свою ділову розмову? Ні, не треба було чекати. Ганна не тільки кохана дружина, а й справжній друг, вона підтримає його у найвідповідальнішу хвилину, вона зрозуміє справедливість його слів і доказів.

— Ні, — відповів він, — я ще нічого не вирішив. Істина народжується в суперечках, і ми саме для того й сперечаємося, щоб відшукати цю істину. Це ж не про дубовий пеньок, а про живу людину йдеться, та ще й про яку людину. Так от, Іване Семеновичу, я дуже хотів би чути вашу цілком точну відповідь. Скажу чесно — вона для мене важить дуже багато, і ви це знаєте.

І знову, до нестями дратуючи нетерплячого Малахова, Зуб випустив у повітря дві прозорих білосизих хмаринки диму, простежив, як зникають, ніби розчиняються вони у повітрі. Малахов аж кулаки стиснув, стримуючи себе, але нічим — ні словом, ні рухом — не зрадив свого нетерпіння.

— Коли хочете знати точно, — карбуючи кожне слово, цілком переконано відповів Зуб, — я дав би час провести ще один дослід. Я їй вірю.

Малахов не чекав такої твердої відповіді. На мить, тільки на якусь коротесеньку мить сумнів ворухнувся в його серці, але зразу ж зник. Цікаво, які аргументи знайде Зуб, щоб захистити свою більш ніж непевну позицію?

— Мені здається, Іване Семеновичу, ви трохи втратили масштаби, злетіли в мріях високо в небо і відірвалися від землі. А ми, прокурори, мусимо, на жаль, піклуватися саме земними справами. Не забувайте, що будинок на десять трикімнатних квартир коштує рівно півмільйона. Отже, один такий будинок Басова в десяти сімей вже украла, а ці сім’ї по кутках і підвалах іще поневіряються. На вашу думку, треба їй дозволити вкрасти ще один будинок і скривдити ще десять родин? Так?

Ганна подумала, що розмова про масштаби і критерії дуже небезпечна для самого Малахова. Адже все залежить від того, з якого погляду дивитись на півмільйона, знизу чи згори, з маленького прокурорського крісла, чи з погляду інтересів цілої держави.

Проте, було також очевидно, що прокурорська точка зору дуже міцна і похитнути Малахова важко.

— А якщо буде успіх, то з цієї пластмаси за ті ж п’ятсот тисяч карбованців можна буде не один, а десять будинків збудувати, — сказав Зуб.

— Ви можете поручитися, що цей успіх буде? Якщо ви візьмете на себе таку відповідальність, я згодний дозволити Басовій хоч сто дослідів. Ні ви, ні я, ні сама Басова не знає, чи це реальність чи фантазія, а державні гроші це реальність, залізна реальність, це хліб, масло, квартири для тисяч людей. Отож, хай вони спочатку винайдуть цю пластмасу, точно накреслять способи її виробництва, а тоді вже й простягають руки до народних коштів.

Ганна подумала, що позиції Малахова у цьому змаганні міцніші, ніж здавалося на перший погляд, до того ж він цілком переконаний у власній непогрішності. Та водночас вона ясно розуміла, що це позиція неправильна. Боронячи сьогоднішні потреби, він приносить у жертву великі інтереси завтрашнього дня. Вона давно відчувала цю лінію в усій системі життя і думок Володимира Малахова, але чомусь не могла досі сформулювати свої почуття чи підозри. А зараз все це раптом розкрилось перед нею з повною, майже жорстокою ясністю; їй стало тривожно й боляче, захотілося врятувати від небезпеки не тільки Басову, а й самого Володимира Малахова, бо йому теж загрожувала небезпека. Нічого не вирішивши, не знаючи, які слова треба сказати, Ганна слухала, як повільно, розмірковуючи, відповідає Малахову Зуб.

— Це, звичайно, справедливо, куди краще і спокійніше було б, якби у них сто разів все було перевірено і випробувано. Власне кажучи, проблема зникла б, і розмова наша безпредметною стала б. За чотири-п’ять років вони все перевірять, і можна буде ставити досліди, які і дослідами назвати не можна, все ясно. Світова техніка за цей час піде далеко вперед, і ми замість того, щоб випередити інших, будемо самокритикуватись: «відстали, відстали». Час — найдорожча штука. Втрачений рік уже ніколи не повернеш.

Малахову здалося, ніби він уже десь чув ці слова. Ага, ну, звичайно, це ж майже точна цитата з Ганниної статті. Дивний збіг, її надрукували саме того дня, коли трапився злощасний вибух. От справді, невчасно прийшла сюди Ганна, зараз у неї з Іваном Семеновичем створиться єдиний фронт. І вже гніваючись, але все ще стримуючи себе, він глузливо сказав: