Справа прокурора Малахова

А в кабінеті Малахова, після того, як пішов Ігнатьєв, довгенько стояла тиша. Всі троє мовби соромились глянути в очі одне одному. Було і соромно, і огидно, і якось незручно, ніби тебе самого спіймано на якомусь підлому, нечесному вчинку.

— У вас на заводі всі друзі такі надійні, Маріє Іванівно?

Це іронічне запитання зразу розігнало гнітючий настрій, який створився після того, як винахідник вийшов із кабінету, і повернуло всіх до важливих справ.

— На щастя, є і надійніші, — відповіла Басова. — Ігнатьєв у нас якийсь наляканий. Усього боїться, і кожна невдача йому здається державним злочином.

Це вже був перехід до розмови про заводські діла, і тому Зуб обережно запитав:

— А вам не здається?

— А мені не здається. Але мушу сказати, шановні товариші прокурори, я сюди не для теоретичних суперечок прийшла. Я хочу знати, чого це ви, не запитавши мене, інженерів моїх хапати почали?

Останні слова вона вже вимовила на повну силу, так, як звикла розмовляти на заводі. Шибки у вікнах прокурорського кабінету відізвались тихим дзвоном — голосу Басової було тісно у невеликій кімнаті. Зуб притулив долоню до лівого вуха і скривився.

— Прошу говорити тихше, Маріє Іванівно, ви не на своєму заводі, а в прокуратурі. Тут, незалежно від вашого бажання, не ви нас, а ми вас запитувати будемо. Ясно?

Вони стояли одне проти одного, трохи схиливши голови, ніби збираючись битися лобами, обоє зовсім сиві, статечні, до краю серйозні і водночас на диво комічні. Малахов з інтересом споглядав цю сцену, потім припинив її посмішкою.

— Сідайте, товариші, поговоримо спокійно, без крику.

— Сіла, — Басова все ще не могла вгамувати збудження.

Іван Семенович вмостився в крісло проти Басової.

— Багато у вас захисників, Маріє Іванівно, — обережно сказав він.

— Що ж, добре, значить, багато друзів.

— Так, їх у вас багато, — розвинув Зубову думку Малахов, — але добре це чи кепсько, ще не знаю.

— Нічим ваші захисники вам не допоможуть, — вів далі Зуб, хитро поглядаючи на Басову, — судити вас будемо і на кілька років у тюрму посадовимо, щоб десятому заказала, як техніку безпеки порушувати, життя людей під загрозу ставити і сотні тисяч із державної кишені тринькати. Дуже сумно переді мною ваша доля вимальовується.

— Ви мені, Іване Семеновичу, зараз ворожку-хіромантку нагадуєте, — не стишуючи голосу, відповіла Басова. — Доля, казенний дім, піковий інтерес. Несерйозна розмова виходить. Я свою долю власними руками робити звикла.

Лунко задзвонив телефон на столі. Малахов, який весь час з великою увагою слухав розмову свого заступника та Басової, взяв трубку.

— Міський прокурор Малахов слухає. Товариш Гупало? Що, знову в справі Каюкова? Слухай, ти, кінець кінцем, слідчий чи ні? Скільки разів я тобі говорив, не оглядайся на всі боки, як наполоханий заєць, використай свої права, заарештуй всю цю компанію, інакше вони всі сліди, як лисиця хвостом, заметуть, ще й заплутають тебе, потім сам чорт у цій справі ногу зломить. Де ти зараз? Тут? Іди сюди з усіма справами. Що, так багато нести? Втопишся ти, Гупало, в цих паперах. Гаразд, зараз я до тебе прийду. Добре.

Поклав трубку, неприязно глянув на телефон і сказав:

— От завели справу. Ціла шафа, а не справа. Пробачте, Маріє Іванівно, товариш Зуб поговорить з вами і на всі ваші запитання відповість, а мені треба слідчому допомогти. — На порозі він озирнувся і сказав: — Дуже прошу, якщо будуть якісь запитання особисто до мене, прошу зачекати. Повернуся скоро, тому не прощаюсь.

— Отже, будемо свою долю власними руками робити, — задоволено глянувши вслід Малахову, сказав Зуб. — Скажіть мені, а чого ж це ви до нас, Маріє Іванівно, пожалували? Чи не просити, щоб пожаліли за принципом старого знайомства?

— Не за тим я прийшла і жалощів мені ваших не треба. Але є у мене цілком точне і реальне прохання.

— Цікаво. Слухаю.

— Оскільки я розумію, — дуже спокійно, ніби йшлося про якусь звичайнісіньку, буденну справу, сказала Басова, — ви спробуєте під суд мене віддати.

— Може бути.

— От на суді і будемо розбирати, хто винуватий і чи взагалі є винуватий. Прохання до вас у мене тільки одне. Поки не почнеться суд, моїх інженерів із заводу не висмикувати, інакше працювати мені буде дуже важко.

Зуб хитро глянув на Марію Іванівну. Прихована суть її прохання була для нього цілком ясною, і десь в глибині душі прокурор визнавав його доцільність. Опинися він на місці Басової, його думки, розрахунки і дії були б точнісінько такими ж. Але давати якісь обіцянки, зв’язувати собі і Малахову руки він не міг. Мало що могло трапитися до суду, часу до того ще багато, по-різному можна використати таку обіцянку.

— Пробачте, Маріє Іванівно, але такого слова дати не можу, і, коли подумаєте, самі добре зрозумієте чому. Проведення слідства, це вже не ваша печаль. Будемо діяти так, як вимагатимуть інтереси справи.

— А начальника лабораторії навіщо заарештували? От уже справді знайшли кандидатуру. Механіка цієї справи мені цілком ясна, мене саму Малахов взяти не наважився, так на тому начальникові окошилося. Правду кажуть: кому крутилося, а кому змололося.

— Даремно ви такої думки про Малахова. Якщо заслужите, і вас заарештуємо. А щодо начальника лабораторії, то всі підстави для його арешту є. Слідчий все на скрижалі запише.

— Ви б мені ще символ віри прочитали. — Обурення знову стало закипати в грудях Басової. Зуб помітив це і поспішив відповісти якомога лагідніше.

— Коли треба буде, і символ віри прочитаю, я його колись добре вчив, не забув і досі. У вас усе, Маріє Іванівно? — Йому дуже хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну розмову.

— Як усе? — аж відкинулась на спинку крісла Марія Іванівна. — Я чекаю відповіді!

— Мені здається, справа цілком ясна, і всі відповіді ви дістали. Інших не буде і не може бути.

— Заводові план треба виконувати, державний план, — голос Басової то зривався на шепотіння, то несподівано набирав дзвінкої металевої сили. — А ви в мене інженерів, як ту моркву з грядки, вириваєте! З ким я державний план виконувати буду?

Зуб знову хитро зіщулився, дивлячись на Марію Іванівну. Ой, як добре розумів весь хід її думок. Може, треба саме тепер показати, що він бачить її наскрізь, ніби піднести завісу на мить і зразу ж опустити.

— Я вже старий, Маріє Іванівно, і неправду мені говорити не слід. Не про державний план ви думаєте, не для того вам інженери потрібні.

— А для чого ж? — Басова одразу ж збагнула ситуацію, добре зрозуміла попередження Зуба, але мусила вже вести раз обрану лінію, бо відступати було б смішно й несолідно.

Зуб подивився на неї спідлоба, випустив свої димові кола і, подумавши, сказав:

— Для чого? На це питання відповісти не важко. Інженери вам потрібні, щоб через кілька днів поставити другий дослід. Один плюс один — це вже два. Розумієте?

— А ця арифметика до чого?

— Один вибух ще може бути передбачено, як ви це твердите, а от два — це вже злочин.

— Ні, другий дослід буде вдалий.

— Напевне?

— Так, напевне.

— Хочеться мені в ці слова повірити. Але доки авторитетні спеціалісти не перевірять і свого слова не скажуть, вірити не маю права. Прокурор, нічого не зробиш.

— Добре, — сказала Басова. — Отже, не хочете ви мені допомогти. Все ясно.

— Рекомендую оцю малесеньку лекцію з початків арифметики не забувати.

Він підвівся зі свого крісла.

— До зустрічі.

Басова теж енергійно підвелась, глянула просто в очі Івана Семеновича.

— Мабуть, на суді зустрінемося.

— Хто знає, хто відає, — лагідно відповів Зуб.

Ось тут весь накопичений гнів Басової вибухнув, немов вагон динаміту. Натяк Зуба вона зрозуміла дуже добре і тому кинула різко:

— Руки короткі, Іване Семеновичу!

— В прокуратури не буває коротких рук. А тепер ідіть, Маріє Іванівно, бо посваримося дуже.

Басова набрала в груди повітря, щоб відповісти гідно, але саме в цей час відчинились двері і зайшов Володимир Іванович Малахов. Він поспішав, побоюючись, що Зуб розмовляє з Басовою надто м’яко. Та, переступивши поріг, зразу зрозумів, якого високого напруження набрала розмова, заспокоївся і посміхнувся.