Страница 18 из 53
— Я просив Басову дати мені чотири, максимум п’ять років, на проведення розрахунків і великої серії допоміжних дослідів, зробити додаткові теоретичні і практичні роботи, а тоді вже йти на велике випробування, маючи стопроцентну певність успіху.
— Так, продовжуйте, будь ласка.
— Прошу. Я мушу ще раз повторити, не можна заперечувати того, що товаришка Басова надзвичайно смілива; я просто не можу згадати такого ж відважного директора. Але це не міняє справи — на мій винахід лягла тінь, працювати над ним буде надзвичайно важко, Басова за все мусить відповісти.
— Скажіть, товаришу Ігнатьєв, — запитав Зуб, ніби навмисне показуючи Малахову свого відвідувача з усіх боків, — успіх і в цьому першому досліді бути міг?
— Звичайно, міг. Правда, стопроцентної певності не було ні в мене, ні в Басової, але успіх міг бути, більше того, мусив бути. Реакція виявилася активнішою, ніж було передбачено. Треба чекати чотири, максимум п’ять років, а вона мене поганяла, підштовхувала в шию: давайте, давайте, працюйте, працюйте, країні потрібний ваш винахід. Нашим вченим і технікам потрібна така пластмаса; ми мусимо виграти час… І от вам результат. Я пережив повну катастрофу своїх сподівань і надій. А що таке чотири роки у порівнянні з вічністю?
— Чотири роки інколи бувають довші за вічність, — зауважив Зуб, — подій за цей час може статися більше, ніж за століття. Водневу бомбу винайшли за рік.
— Це зовсім інша справа. Там ішлося про безпеку нашої країни. А тут можна почекати, напевне можна. Тепер вона сяде в тюрму і, чого доброго, ще когось, а може, і мене за собою туди потягне. А коли й не потягне, то мене все життя мучитиме совість — адже це вона через мій винахід сяде! За таку величезну розтрату їй не менше кількох років дадуть. Це ж пів-мільйона державних коштів!.. А я не хочу іти до тюрми.
— А може, ми й намагатися не будемо вас у тюрму садовити?
— Будете. І в зв’язку з цим я хочу зробити вам офіціальну заяву. Для цього я сюди і прийшов. Хочу цілком чітко розмежуватися з директором хімзаводу товаришкою Басовою. Мій винахід — це одне, а дії директора Басової — це зовсім інше. Відповідати за її зазнайство я не збираюся, заявляю цілком офіціально. Прошу, от моя письмова заява. Більше нічого не треба?
— Ні. Все ясно.
— Так, мені теж майже все ясно, — сказав прокурор Малахов, відходячи від дверей і наближаючись до столу.
Раптова поява його налякала Ігнатьєва. Він зблід, але зразу ж опанував себе, підвівся з крісла, простягнув до Володимира Івановича спітнілу від хвилювання руку.
— Ох, пробачте. Ви товариш Малахов?.. Я дуже радий вас бачити. Я не знав, чи слід чекати на ваш прихід, і тільки тому говорив з вашим заступником. Ви ввійшли так несподівано.
— Ні, я тут вже досить давно.
— Пробачте мою неуважність, я так захопився розмовою з товаришем Зубом. Ви її чули?
— Трохи чув.
— Мені слід повторити основні положення чи все більш-менш ясно?
— Мені майже все ясно. Дуже добре, що ви нас відвідали і висловили свої почуття.
Іван Семенович Зуб підвівся з-за столу, поступаючись місцем своєму начальникові, пройшовся по кабінету, тричі пихнув своєю люлькою і раптом сказав:
— В тому, що ви прийшли до нас, товаришу Ігнатьєв, одверто кажучи, я нічого хорошого не бачу.
Погляд Ігнатьєва застиг на обличчі Зуба. Що мали означати ці слова? Взагалі йому важко розібрати, як ставиться до нього цей старий прокурор, схвалює його одвертість чи гудить.
— Ні, чому ж, — озвався Малахов, — цей прихід, безперечно, буде для нас корисний.
— От я зараз думаю про вашу, як ви сказали, офіціальну заяву і не можу збагнути, чому ви, замість того, щоб дякувати Басовій за допомогу, за швидке здійснення винаходу, намагаєтесь її втопити? — сказав Зуб.
— Тобто ви натякаєте, ніби я невдячна людина? — вже явно розуміючи неприязнь старого прокурора і ненавидячи його до глибини душі, запитав Ігнатьєв.
— Я ні на що не натякаю, а говорю цілком точні і ясні речі. Ви потрапили у найщасливішу ситуацію, ваш винахід не тільки не затирають, а навпаки, весь колектив підхопив його і здійснює блискавично. Тимчасом ви приходите до нас з такими заявами. Коли б вам таке розповіли, якої б ви були думки про моральні якості тієї людини?
— Товаришу Малахов, — Ігнатьєв набрав гордовитого і цілком неприступного вигляду, — я дуже прошу вас оборонити мене від дивних і безперечно несумісних з високим званням радянського прокурора натяків.
— От за цим ви можете не вболівати, товаришу Ігнатьєв, — ввічливо відповів Малахов, — оборонимо, неодмінно оборонимо.
— Тобто ви поділяєте думку вашого заступника?
— Я про це вам нічого не говорив, але замислитись тут є над чим.
— А я йшов до прокуратури, сподіваючись знайти підтримку! — Слова Ігнатьєва прозвучали іронічно, гірко, майже зневажливо.
— У вас не повинно бути ніякого сумніву, ви її одержите, — так само ввічливо і холодно відповів Малахов. — Прошу!
Останнє слово вже було відповіддю на енергійний стукіт у двері кабінету. Двері відчинились, і, увінчана білосніжною, ніби аж трохи блакитною зачіскою, лев’яча голова Басової з’явилася в їхньому високому прямокутнику.
— Можна? — запитала вона, швидким поглядом озираючи Ігнатьєва, Малахова, Зуба і намагаючись одразу ж вірно оцінити і збагнути ситуацію.
— Прошу, прошу, Маріє Іванівно, — запросив Малахов.
— Про вовка помовка, а вовк у хату, — прогудів Зуб.
— Здрастуйте, — підійшла ближче до столу Басова і трохи глузливо сказала: — От не чекала вас тут побачити, товаришу Ігнатьєв.
Почуття небезпеки вже цілком оволоділо інженером. Він гірко каявся в своїх відвідинах, у своєму легковір’ї, в своїй одвертості. Тепер треба було знайти шлях до почесного відступу, а там, хай вони вогнем візьмуться всі ці прокурори, він до них ніколи більше в житті не звернеться. І водночас Ігнатьєв вирішив твердо не здавати своїх позицій, він надто довго тримався, щоб зараз дозволити собі якусь легкодухість. Тому відповідь його звучала дуже поважно і гідно.
— Я прийшов сюди захищати свою і вашу честь, Маріє Іванівно. Мені дорога репутація нашого заводу і я нікому, навіть людям, яких я особисто люблю і поважаю, не дозволю її заплямувати. Цю репутацію я буду захищати до останнього слова, до останнього подиху.
— Ура! — неголосно відповіла на ці високопарні слова Марія Іванівна.
Це тихо сказане слово вплинуло на Ігнатьєва, ніби удар батога. Він здригнувся, люто і водночас винувато глянув на Басову, важко ковтнув повітря; гострий кадик його різко ворухнувся на шиї і сховався десь за комірцем. Вже не знаючи, як вести розмову і бажаючи тільки одного, якомога далі опинитися від Басової і Малахова, він міцно вчепився руками в спинку стільця і заговорив:
— Я гадаю, ви візьмете до уваги мою заяву, товаришу прокурор. Я не боюся повторити її навіть перед лицем заінтересованої особи, при Марії Іванівні. Я відмежовуюся від її дій і прошу не ставити долю мого винаходу у залежність від долі директора хімічного комбінату. Це основна суть моєї заяви і — провадячи ваші розслідування — дуже прошу на неї зважити. До побачення, товариші прокурори.
Він відпустив спинку стільця і, намагаючись не зустрітись очима з поглядом Басової і все-таки скоса позираючи в її бік, швидко вийшов і з насолодою почув, як зачинились двері. Все-таки останнє слово лишилось за ним, він анітрохи не схибив і не відступив від власного рішення і тепер може бути спокійний за долю винаходу.
«Можеш бути спокійний», він сам собі повторив ці слова і зрозумів, як далеко йому до спокою. Добре чи зле він зробив, ідучи до прокуратури? Зараз точної відповіді він знайти не міг.
Ігнатьєв швидко пройшов до машини і, відчуваючи себе людиною, яка до кінця вміє здійснювати накреслені плани, сів до руля. Тепер поведінка в прокуратурі здавалася йому самому цілком логічною і достойною. Як би там не було, а винахід від усяких випадковостей він захистив надійно. Тепер можна жити і працювати спокійно.