Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 17 из 53

Він був справді талановитим хіміком, і робота давала йому насолоду. Реакції для нього не були просто мертвими записами на папері. Він відчував повільну, ніби застиглу інертність азоту, буйну, напружену енергію кисню, підступну активність хлору, ядучу силу скромного і зовні такого непоказного йоду, працьовиту надійність кремнію, легковажну зрадливість водню, кипучий натиск металевого натрію і врівноважений спокій заліза. Для кожного з елементів у нього була своя точно визначена характеристика. Реакції для нього були трохи схожими на збройні бої, де хімічні елементи змагаються між собою, щоб створити нову матерію, і всі ці процеси він не тільки глибоко розумів, але і відчував інтуїтивно. Розробляючи свої винаходи, він ніби грався у якусь дуже давно знайому гру, де доводилося зустрічатися зі старими добрими знайомими, дізнаватися про них щось нове, часом несподіване, інколи розчаровуватися в їхній силі чи здатностях, інколи знаходити нові якості. Хімії він присвятив усе своє життя і тому дозволяв собі думати, ніби в цій науці для нього немає секретів. Він уже давно проник у найглибші таємниці складних органічних сполук і в середні віки напевне мав би славу алхіміка, який легко перетворює вугілля на гас, а цукор на каучук. Все це були дрібні, вже давно розв'язані завдання. Прозора пластмаса, міцніша за сталь, тепер володіла всіма його думками, і ні на чому іншому Ігнатьєв зосередитись не міг. Доки не ляже перед ним на стіл шматок цього матеріалу майбутнього, немає йому спокою. Для цієї пластмаси вже і назва готова — «ігналіт», просто, скромно, і кожен дуже легко може взнати прізвище винахідника. Але назва, і тріумф, і повне визнання прийде згодом, зараз одне — працювати.

Трохи пізніше він кинув роботу, витяг кілька аркушів чистого паперу і довго писав, перечитуючи написане і покусуючи тонкі губи. Раптом згадав, що телефон на його столі цілісінький день мовчить. Всі забули про Ігнатьєва, нікому він не потрібний. Ця думка на мить стривожила його, як важкий камінь, упала в тиху воду. Але розійшлися кола, і все знову затихло, заспокоїлось. Хай не дзвонять, так навіть краще, буде більше часу для роботи. Ще раз перечитав написане, сховав папери до кишені і вийшов з кабінету.

Малесеньке кошеня перебігло йому шлях, коли він підходив до «Москвича», і почуття тривоги від того ще збільшилося, — невдало складався цей день, може, не їхати до прокуратури? Ну, справді, що це з ним діється? Так він скоро, мов та забобонна баба, і по вулицях ходити боятиметься і через ліве плече плювати почне. До біса всі ці дурниці. Не вірить він ні в яке чортовиння; задавити б це кляте кошеня колесами, та воно вже десь зникло без сліду.

Авто знову сунулось у суцільному потоці машин і людей, що прямували з роботи додому, але тепер Ігнатьєва це вже не дратувало, всі думки його були зайняті майбутнім побаченням з прокурором. Як він мусить тримати себе? Які саме слова треба сказати? Їх, мабуть, треба приготувати вже зараз, заздалегідь, щоб потім не довелося підшукувати, верзучи щось недоладне.

Але потрібні слова чомусь не знаходились, і довелося покластися на випадок і власну винахідливість.

У кабінеті прокурора назустріч Ігнатьєву з крісла підвівся літній сивий чоловік з короткою люлькою в куточку рота. Він дивився на винахідника з гострою цікавістю, ніби давно чекав на його появу.

Кілька секунд вони мовчки придивлялись один до одного, намагаючись з першого погляду оцінити співбесідника, тільки прокурор робив це спокійно, врівноважено, а Ігнатьєв тривожно, хвилюючись; йому здавалося, що все його майбутнє залежить од цього побачення.

— Прошу сідати, — вказуючи рукою на крісло біля столу, запросив Зуб.

— Дякую, — інженер присів на краєчок просторого крісла.

— Слухаю вас, — привітно посміхнувся прокурор.

— Я Костянтин Павлович Ігнатьєв.

— Дуже приємно, я це знаю.

— Так, я інженер Ігнатьєв, я дуже хвилююсь… І прийшов до вас, до міського прокурора, саме для того, щоб восторжествувала правда.

— Щоб не було непорозумінь, уточнимо одну деталь, я заступник міського прокурора — Іван Семенович Зуб.

— Для мене це не має значення, я прийшов до вас, як до представника закону… Я інженер Ігнатьєв…

— Так, це ви вже сказали. Мені й раніше доводилося вас бачити і чути про вас.

— Саме маючи на це надію, я і прийшов. Ви чули тільки про мене чи й про мій винахід?

— Про вас у зв’язку з винаходом.

— Я дуже радий це почути, але ви, мабуть, також знаєте про загибель… про страшну катастрофу. Все загинуло! Все! Все вибухнуло і полетіло в пекло до бісової мами! Вся апаратура пішла під три вітри, винахід вибухнув, Марія Іванівна Басова теж…

— Марія Іванівна теж вибухнула? — дозволив собі посміхнутися прокурор, навмисне знижуючи трагічне звучання ігнатьєвської мови. — От про це я ще не чув.



— Вибухнула, — не відгукнувся на посмішку інженер. — Звичайно, не в прямому, а в переносному розумінні цього слова.

— Ага, в переносному, ясно, — Зуб все ще хотів трохи заземлити розмову, зробити її конкретнішою.

— Так, вона вибухнула в переносному розумінні слова, а все останнє — у прямому! Все загинуло! У нас на заводі вже працює прокурор, всі говорять, неодмінно буде суд. Марію Іванівну міністр, звичайно, усуне з роботи. Знаю, він вже багато разів націлявся, та підходящого приводу не було…

— А досі ще не усунув? — просто, не надаючи цьому ніякого значення, запитав Зуб, але Ігнатьєв відразу ж спинився.

За цим питанням вчулися йому якісь підводні, нікому не відомі течії, може, натяк на впливові зв’язки Басової в науковому світі, може, щось інше, ще більш значне і впливове. В усякому разі, голос його зазвучав трохи збентежено і непевно.

— Ні, ще не зняв, — відповів він, — ви вбачаєте в тому якусь особливу ознаку?

— Ні, я в тому нічого не вбачаю. Продовжуйте, прошу.

— Правильно робите. Ніякої ознаки тут немає і бути не може, — ретельно переконував передусім самого себе Ігнатьєв. — Це просто недогляд міністерської канцелярії або технічна затримка. Директором на нашому заводі їй не бувати, в тому нема ніякого сумніву. Мабуть, найкраще їй буде піти кудись на наукову роботу.

— Пробачте, товаришу Ігнатьєв, час у мене трохи обмежений, — м’яко перебив співбесідника Зуб. — Я хотів би почути суть справи, у якій ви прийшли.

Ігнатьєв знову насторожився, намагаючись відшукати за цими звичайними словами якийсь інший, прихований зміст; нічого відшукати не зміг, але спокійнішим від того не став.

— Зараз я вам все розповім. Як би це сформулювати точніше…

— А ви формулюйте, як зможете. Я спробую зрозуміти.

— Гаразд. Зважаючи на те, що у нас на заводі працює прокурор, а начальника лабораторії Августова вже заарештували… Для мене і для всього колективу ясно — буде суд. І я хочу, щоб тінь злочинів Басової навіть найменшим своїм краєчком не впала на мій винахід.

— Тінь злочинів Басової, — задумано повторив Зуб. — Злочинів Басової. Яких злочинів? — несподівано різко, підводячи на Ігнатьєва свої проникливі очі, запитав він.

Інженер зрозумів: настала саме та рішуча хвилина, коли він мусить у твердості й непохитності позмагатися з гранітною скелею.

— Так, — зібравши всі свої душевні сили, твердо сказав він, — саме злочинів. Іншого терміну для її дій знайти неможливо. Хто штовхнув мене на ці передчасні випробування? Басова.

— А вони були передчасними?

— Безперечно. Хто навіть не подумав взяти дозволу в міністерстві, а пішов напролом, зазнавшись, переоцінивши власні сили і науковий багаж? Басова. Чому вона не спитала в міністерстві дозволу? Бо знала: не дадуть. В сміливості їй відмовити не можна, вона взяла на себе всю відповідальність, але від того її вина не зменшується, а збільшується…

Зуб мимоволі глянув на двері кабінету і побачив на порозі Володимира Івановича Малахова, який стояв і слухав запальну тираду Ігнатьєва. Невідомо було, ввійшов він тільки зараз чи на початку розмови, у всякому разі, інженер, сидячи спиною до дверей, помітити зразу його не міг.