Аутсайдери

— Співчуваю, — озвався Симон. — А може, треба було залишити все, як є? Може, якби ми прийняли те, що нам пропонували, нічого подібного не сталося б?

— Що ви мелете? — витріщився на нього Даромир. — Ви що, сліпий, нічого не бачите навколо?! Нас же зваблювали підробками! Як у тих клятих фільмах про інопланетян, що можуть перетворитися на будь-кого… Ці створіння не збиралися нас втішати або влаштовувати рай на землі — їх цікавили ми самі, а не наші почуття. І вони майже отримали те, чого хотіли…

Він коротко розповів про зустріч зі своєю сім’єю, і як зрештою дружина наказала йому вбити хлопчика. Яким природним видався йому тоді цей наказ… Неначе вона послала його у магазин по хліб. Звісно, адже найлегший шлях захопити слабкий людський розум — зіграти на його бажаннях і почуттях — горі, розчаруванні, незгоді з самим собою. Особливо в тих, кого доля загнала в глухий кут. Саме такі люди й цікавили мешканців містечка. І, напевно, лише такі й могли сюди потрапити. Аутсайдери.

— А мені тут починало подобатися, — пробурмотів письменник. — Я вже навіть збирався залишитися…

— Як і всі ми.

— Боже, невже ніхто більше не знає про це місце? — Симон скочив на ноги й почав міряти відстань від стіни до стіни. — Як це можливо? Це ж не Америка, де міста-привиди на кожному кроці, це ж УКРАЇНА! Яким чином…

— Не знають, — похитав головою Максим. — Бо Ковилець не існує для більшості людей. Він існує тільки для таких, як ми. От і все.

— Все? І що ж нам тепер робити?

— Якраз це ми й вирішуємо, — Даромир підійшов до вікна. Ще півгодини, і стане зовсім темно. Він не знав, що гірше — сидіти тут і чекати, поки асимільовані мешканці вдеруться до будинку, або ж ризикнути пробиватися назовні. Але навіть якщо станеться диво і вони знайдуть ту стежку, про яку казав хлопчик, чи далеко зможуть утекти? У лісі вже зараз за десять кроків нічого не видно, а блукати там уночі — абсолютне самогубство. Ця дилема загрожувала їм поразкою в обох випадках.

— Гадаю, нам краще залишитися тут, — нарешті промовив Даромир. — Принаймні до ранку. В лісі зараз може бути ще небезпечніше, а школа — це все ж надійніший прихисток.

Максим звівся на ноги.

— Дивно, — мовив він. — Я більше їх не відчуваю. А ви?

Симон похитав головою. Даромир прислухався й зрозумів, що шепіт Реґіни зник зі свідомості. Виявляється, він так призвичаївся до нього, що перестав звертати увагу. Ззовні теж панувала цілковита тиша.

Максим наблизився до Даромира й визирнув у вікно. Лише порожній стадіон із навислим над ним склепінням лілово-червоного неба, і жодного вогника навкруги. Ніяких ознак присутності істоти також не спостерігалося.

«Куди вони поділися?» — подумки запитав він сам себе.

За їхніми спинами Симон відповів:

— Хіба потрібен натовп, коли з цією проблемою може впоратися навіть письменник?

Хлопчик відчув, як його кров умить скрижаніла. Він почав поволі повертатися, і наступної миті Даромир поруч із ним сіпнувся й захрипів. Звівши погляд, Максим побачив, що Симон устромив тому долоню в потилицю і продовжує просовувати її все глибше. Очі письменника були білими й сяяли, як зорі.

Максим закричав, шокований несподіваним розвитком подій. Він кинувся вбік, але перечепився й упав. Симон, зловісно посміхаючись, повернувся до нього, підняв руку вгору, і ноги Даромира зависли у повітрі. Тіло звивалося в корчах, із горла чулися хрип і булькотіння. Пістолет із глухим стукотом випав із-за пояса, і письменник ногою штовхнув його до хлопчика:

— Давай, стріляй, малий. Якщо вважаєш, що це тобі допоможе.

Голова Даромира почала деформуватися, перетворюючись на желеподібну мішанину пухирів, потім стекла з руки Симона, і тіло впало додолу. Але він був усе ще живий. Руки помацали навколо, потім відштовхнулися від підлоги, підводячи тулуб у сидяче положення. Те, що було головою, почало набувати попереднього вигляду, начебто вливаючись у невидиму форму. За кілька секунд він знову став точнісінько таким, як і раніше — за винятком білих очей.

— Бачу, ви вже багато знаєте про справжній стан речей? — прогарчала істота-Симон до хлопчика. — Усе по полицях розставили… але так і залишилися дегенератами.

В усьому шукаєте причини, пояснення, трясця їх матері, хочете видаватися розумнішими, а насправді…

— …є дурними свинями! — продовжив Даромир, зводячись на ноги. — Невдячними до того ж… Вам повертають ваші мрії, вибудовують їх у всіх деталях, пропонують нове, краще життя у суспільстві — а що ж ви? Хіба ви знаєте, чого хочете? Дідька лисого. Коли вам робиш добро, починаєте шукати обман! Коли чогось не розумієте, приплітаєте прибульців! З якими дурнями доводиться мати справу…

— Хто ж вас примушує? — просичав Максим, піднімаючи пістолет. Він знав, що це не допоможе — але й покірно чекати, поки йому відкриють радість нового життя, він не збирався. Знову школа, знову його оточують вороги, і він хотів гідно завершити це останнє випробування. Тремтячий приціл перестрибував з одного монстра на іншого, а ті зробили синхронний крок уперед, задоволено шкірячись.

— Ми навіть із таких безнадійних ідіотів можемо зробити ідеальних людей, — сказали вони в унісон. — Твої попередники це зрозуміли. Ніхто з тих, що приїздили сюди до вас, не залишився незадоволеним, ніхто навіть не думав тікати! Ні — ось тепер знайшовся маленький розумник, який вважає, що сам з усім упорається! Хто ти такий, щоб змагатися з громадою? Від громади не втечеш! Більшість завжди знає, що краще для тебе!..

Не було більше сили це слухати. Він натиснув на курок, цілячи в Симона… але нічого не сталося. Пістолет не спрацював. Як же так?!

— О, завжди всі забувають про запобіжник, — зітхнув Даромир і простягнув руку.

— Дай мені, я покажу, як це робиться.

Треба тікати. Спробувати якось знайти Гришка. Чому він одразу його не послухав? Хотів урятувати інших… Тепер його зловлять… Так чи інакше, але спробувати все одно варто. Максим відкинув пістолет геть і підхопився на ноги. Тієї ж миті за його спиною віконна шибка гучно вибухнула, бризнувши всередину дощем скалок. Перекриваючи дзенькіт скла, гримнули спарені голоси Симона-Даромира:

— Все ще хочеш утекти?! Залишити свого нового татка?

Він озирнувся, хоч зовсім не хотів цього. У віконний отвір, сповзаючи з даху, як тісто, ввалювалася тілесна маса мешканців Ковильця. Вона обтікала, неначе грязюка, ноги Симона й Даромира, які й далі стояли в холі й сміялися. Потім від субстанції відокремилася голова Якова на довжелезній м’язистій шиї. Максим безвільно притулився до перил, дивлячись, як ця страшна пародія наближається, світячи нелюдськими очима.

— Ось ти де, синку, — прогуділа басом голова. — А я тебе всюди шукаю… Мама чекає на тебе. Скоро все скінчиться.

Із шиї виросли довгі вузлуваті руки. Вони простяглися вперед.

«Це сон, — спокійно подумав Максим, — всього-на-всього сон. Скоро все скінчиться».

Він заплющив очі.

Частина четверта

Пробудження

Це справді був сон, і зараз Максим прокинувся.

Згадки були розпливчастими і нечіткими, але залишилося відчуття переляку від того, що він міг зробити помилку. Зрештою воно змінилося на полегшення, бо йому все ж не дали помилитися. Ким він був раніше? Маленьким хлопчиком, слабким і недосконалим. А зараз він — усі.

Його оточували голоси, які одночасно були його власними. Він був Яковом, був Симоном, Даромиром, Яриною та іншими — хоча зараз імена вже не мали значення. В істоти, яку вони разом складали, імені не було. Голоси перемовлялися між собою, бувши думками великої дружної сім’ї, одного ідеального організму, притулку за-блуканих душ.

«Я — це ти, а ти — це я», — казав батько, і це було правдою.

— До нас знову гості, — казали голоси.

— Це жінка. Якраз те…

— …що треба.

— Ми її спрямували, і вона…

— …наближається.